Молдова зробила ще один рішучий крок у бік Європейського Союзу, розпочавши фінальні юридичні процедури виходу зі Співдружності Незалежних Держав. Міністр закордонних справ країни заявив, що денонсація трьох базових угод фактично поставить крапку в членстві Кишинева в організації, яка десятиліттями залишалася символом пострадянського простору.
Йдеться про структуру, створену у 1991 році після розпаду СРСР, що зберігала для Москви важелі політичного й економічного впливу. Молдова де-факто припинила участь у діяльності СНД ще у 2023 році, але лише тепер переходить до де-юре оформленого виходу, який позбавляє Кремль навіть формальних підстав апелювати до “спільного простору”.
За словами глави МЗС Міхая Попшоя, денонсація засновчих угод означатиме остаточний правовий розрив. Саме цей крок має принципове значення: Молдова перестає бути членом організації не лише політично, а й юридично, що знімає двозначність, якою Росія часто користувалася у відносинах з пострадянськими державами.
Після третього абзацу варто зазначити, що за попереднім аналізом Дейком, рішення Кишинева є логічним продовженням курсу, обраного після повномасштабного вторгнення РФ в Україну. СНД для Молдови давно втратила практичну цінність, але зберігала символічний статус інструмента російського впливу.
Ключову роль у цьому процесі відіграє президентка Maia Sandu, яка відкрито засудила агресію Росії проти України та неодноразово звинувачувала Кремль у спробах дестабілізувати молдовську політичну систему. Її переобрання у 2024 році та збереження парламентської більшості проєвропейською партією дали владі мандат на глибші геополітичні зміни.
Важливо, що Молдова — одна з найбідніших країн Європи, затиснута між Україною та Румунією. Протягом понад 150 років вона перебувала у складі різних імперських утворень — від Російської імперії до СРСР. За три десятиліття незалежності курс Кишинева неодноразово змінювався, коливаючись між Москвою та Брюсселем.
Останні заяви Санду, зокрема її слова про готовність підтримати возз’єднання з Румунією у разі референдуму, стали безпрецедентними. Вперше чинний молдовський лідер публічно визнав такий сценарій, що додатково підкреслює глибину ідентифікаційного зсуву в країні.
Вихід зі СНД викликав різку реакцію проросійської опозиції. Колишній президент та лідер соціалістів Igor Dodon назвав рішення “неприйнятним”, апелюючи до історичних і економічних зв’язків із Росією. Втім, його позиція дедалі більше виглядає маргінальною на тлі електоральних результатів останніх років.
Аналітики звертають увагу, що вихід зі СНД не означає автоматичного розриву з усіма пострадянськими країнами. Політолог Віталій Андрієвський наголошує: Кишинів робитиме ставку на двосторонні відносини, але без участі в організації, яку фактично контролює Москва.
Цей момент є принциповим для розуміння стратегії Молдови. Влада намагається мінімізувати ризики економічної ізоляції, водночас позбавляючись політичної надбудови, що асоціюється з російською сферою впливу. Такий підхід вже застосовували країни Балтії, які ще на початку 1990-х відмовилися від будь-яких форматів пострадянської інтеграції.
Для Кремля молдовський крок є тривожним сигналом. СНД давно втратила реальну інтеграційну функцію, але залишалася інструментом легітимації російської ролі як “центру тяжіння” для колишніх республік СРСР. Вихід Молдови ще більше оголює кризу цього формату.
У ширшому регіональному контексті рішення Кишинева вписується в загальну тенденцію віддалення від Москви країн, які раніше балансували між Сходом і Заходом. Війна проти України зробила такий баланс дедалі менш можливим, змушуючи еліти робити однозначний вибір.
Для Європейського Союзу Молдова стає тестовим кейсом розширення на схід у нових безпекових умовах. Заявлена мета вступу до ЄС до кінця десятиліття виглядає амбітною, але політична синхронізація з Брюсселем, включно з виходом зі СНД, значно підсилює позиції Кишинева.
Отже, денонсація угод СНД — це не бюрократична формальність, а стратегічний маркер. Молдова остаточно відмовляється від пострадянської ідентичності як рамки розвитку і робить ставку на європейське майбутнє. У цьому сенсі рішення Кишинева має значення далеко за межами самої країни, демонструючи, що простір російського впливу продовжує звужуватися.
