Заява заступника глави МЗС РФ Грушка переводить дискусію від «захисту України» до торгу про НАТО, війська і території — і піднімає ставки для США та ЄС.
Росія повертає у переговори стару вимогу в новій обгортці: «безпека для Москви» як передумова будь-якої мирної угоди. На тлі майже чотирирічної війни це звучить як спроба зафіксувати не лише лінію фронту, а й правила життя після нього.
Заступник міністра закордонних справ РФ Олександр Грушко заявив, що мирне врегулювання має враховувати інтереси України, але «ключовим фактором» є інтереси Росії. І додав: без «гарантій безпеки для Росії» угода нібито неможлива.
Контекст промовистий: за останні тижні українські та російські переговорники провели два раунди контактів із представниками США в ОАЕ. Прориву немає, зате відбувся перший за п’ять місяців обмін полоненими — рідкісний гуманітарний результат на тлі війни.
За підрахунками редакції Дейком, Москва навмисно «піднімає планку»: з теми припинення вогню й тактичних кроків переходить до рамки, де гарантії безпеки стають інструментом обмеження суверенних рішень України. Це змінює логіку торгу — від «що зупинить війну» до «хто кому може».
Як випливає з публічних деталей, російський пакет «гарантій» містить вимоги, знайомі з 2021 року: заборона членства України в НАТО, відмова від будь-якого розміщення військ країн НАТО в Україні та припинення того, що Москва називає «загрозами» з української території.
Київ водночас наполягає на протилежному: гарантії безпеки для України мають бути такими, щоб унеможливити повторне вторгнення. Президент Володимир Зеленський заявляв, що документи щодо гарантій готові, й акцентував на ролі США як ключового гаранта.
Саме тут і зіштовхуються два підходи. Для України «гарантії безпеки» — це механізм стримування: зброя, фінансування, політичні зобов’язання, можливо — спільне планування оборони. Для Росії — запобіжник проти зближення Києва із Заходом, бажано закріплений юридично.
Вимога «заборонити НАТО» виглядає не лише як пункт про Альянс, а як спроба відновити право вето на зовнішньополітичний курс сусідньої держави. Натомість НАТО публічно повторює: кожна країна має право обирати власні безпекові домовленості, а «відкриті двері» лишаються принципом.
Із правової точки зору це впирається у базові норми європейської безпекової архітектури та ООН. Суверенітет і право на колективну оборону — не абстракція: стаття 51 Статуту ООН фіксує невід’ємне право на індивідуальну й колективну самооборону у разі збройного нападу.
Тому «гарантії безпеки для Росії» у нинішньому формулюванні мають подвійне дно. Якщо вони про зменшення ризиків інцидентів, прозорість навчань, контроль над ракетами чи канали зв’язку — це про стабільність. Якщо ж це про заборони Україні — це про перерозподіл сфер впливу.
Роль США — центральна, бо без американського «якоря» будь-яка мирна угода матиме слабку довіру. Зеленський говорив, що документ щодо американських гарантій «на 100% готовий» і після підписання має пройти ратифікацію у Конгресі та Верховній Раді — тобто йдеться про юридичну рамку, а не лише політичні обіцянки.
Обмін полоненими, погоджений у треку «переговори США», часто називають першим тестом на керованість процесу. Для родин це шанс почути голос рідних; для дипломатів — індикатор, чи здатні сторони виконувати домовленості. Але гуманітарний крок не розв’язує територіальні питання й не знімає суперечки про гарантії.
Ще один шар — вимога не допустити «військ НАТО» в Україні. Вона б’є по сценаріях післявоєнної стабілізації: міжнародні місії, інструктори, тренувальні програми, навіть формати «коаліції охочих» можуть потрапити під заборону. Москва тим самим намагається зменшити довгострокову здатність України відновлювати армію.
Європі така рамка теж невигідна. Чим слабші гарантії безпеки для України, тим вищі ризики нової ескалації — а отже, й нових хвиль міграції, енергетичних потрясінь та витрат на оборону. Не випадково паралельно наростають оборонні проєкти партнерів із Києвом — від постачань до спільного виробництва.
Для Росії, однак, «гарантії для себе» — ще й внутрішньополітичний аргумент: пояснити суспільству ціну війни як «вимушене забезпечення безпеки». Цей наратив підсилюється, коли переговори подаються як боротьба не за компроміс, а за «фундаментальні інтереси», що не підлягають торгу.
Альтернатива виглядає так: або сторони домовляються про припинення вогню з механізмами верифікації й поступовими кроками довіри, або війна триває у форматі виснаження. У першому випадку ключем стане те, чи можливо «зшити» гарантії безпеки для України з елементами стабільності для РФ без нав’язування Україні заборон.
Найпрактичніший простір для реалістичних «гарантій для Росії» — технічний: інцидент-менеджмент, лінії зв’язку, правила для авіації й флоту, домовленості про певні категорії озброєнь біля кордонів. Симптоматично, що навіть на тлі війни США та РФ говорять про відновлення військового діалогу, щоб уникати небезпечних зіткнень.
Для України «мирна угода» без надійних запобіжників виглядатиме як пауза перед новим ударом. Саме тому «післявоєнне відновлення» у переговорах не може існувати окремо від гарантій: інвестори й донори вкладатимуться лише тоді, коли ризик повторення війни буде мінімізований реальними механізмами стримування.
У цьому сенсі заяви Грушка — не стільки про компроміс, скільки про рамку торгу. Москва намагається перевести переговори у площину, де «безпека Росії» дорівнює обмеженню прав України, а питання НАТО стає важелем тиску на Вашингтон і Брюссель.
Раніше «Дейком» детально розбирав підготовку рамкової угоди Україна–США про гарантії безпеки і те, як вона змінює позиції на переговорах.
Так само редакція аналізувала гуманітарний вимір Абу-Дабі — обмін 314 полонених як «малий крок», що показує здатність сторін виконувати домовленості, але не знімає конфлікт по суті.
Далі варто стежити за трьома маркерами: датою наступної зустрічі (Зеленський згадував США як майданчик), формулюваннями щодо «гарантій» у проектах документів і тим, чи з’являться технічні механізми контролю замість політичних заборон. Саме тут вирішиться, чи стане дипломатія шляхом до миру, чи лише паузою.
