Російська стратегія у війні проти України входить у фазу, де кількість дедалі більше підміняє якість. Після місяців виснажливих боїв і значних втрат Кремль, за оцінкою українського керівництва, не лише не відмовляється від наступальних намірів, а й готує новий етап ескалації, опертий на розширення мобілізації.
Про це заявив президент Володимир Зеленський за підсумками закритої наради з керівником Головного управління розвідки. Йдеться не про загальні оцінки чи припущення, а про конкретні документи російського Генерального штабу, які фіксують внутрішнє визнання: поточні завдання, поставлені політичним керівництвом, не виконуються.
Ця внутрішня невідповідність між політичними цілями та військовими можливостями формує нову логіку дій Москви. Замість перегляду стратегії обирається інший шлях — збільшення ресурсу, навіть якщо це означає подальше виснаження системи. За попереднім аналізом «Дейком», така модель вже проявлялася на різних етапах війни, але нині вона набуває системного характеру.
Ключовим індикатором цієї кризи є рівень безповоротних втрат російської армії. За словами Зеленського, цей показник уже сягає приблизно 60% від загальних втрат. Це не лише цифра — це маркер структурного зламу боєздатності. Безповоротні втрати означають не просто тимчасове вибуття, а остаточне виведення з бойового складу, що безпосередньо впливає на можливість формувати нові ударні підрозділи.
Водночас саме на цьому тлі Кремль планує подальші наступальні операції. Така суперечність пояснюється просто: стратегія не базується на збереженні ресурсу, а на його постійному відновленні через мобілізацію. Розширення мобілізаційних процесів у Росії стає не тимчасовим заходом, а довгостроковим механізмом підтримки війни.
Це означає зміну самої природи конфлікту. Війна дедалі більше набуває рис затяжного виснаження, де ключовим фактором стає не лише технологічна перевага, а здатність сторін підтримувати інтенсивність бойових дій. У цьому контексті ставка Росії на масовість є спробою компенсувати втрати через кількісний ресурс, навіть якщо це супроводжується падінням якості особового складу.
Українська відповідь формується у дзеркальній логіці, але з іншим акцентом. Основне завдання — не лише стримування, а системне підвищення рівня безповоротних втрат противника. Це досягається через ущільнення лінії застосування дронів, які перетворилися на ключовий інструмент сучасної війни, а також через удари по тиловій інфраструктурі.
Окремий напрям — так звані далекобійні санкції проти російського оборонного виробництва та нафтової галузі. Йдеться про комплекс заходів, спрямованих на підрив економічної бази війни. Обмеження виробництва озброєння та скорочення доходів від енергоресурсів поступово зменшують здатність Москви фінансувати мобілізаційні хвилі та забезпечувати армію.
Паралельно формується ширший безпековий контекст. Українська сторона фіксує опрацювання в Москві сценаріїв, які виходять за межі нинішнього театру бойових дій. Зокрема, йдеться про потенційні операції проти країн НАТО та спроби глибшого втягування Білорусі у військові плани Росії.
Ці сигнали мають значення не лише для України, а й для всієї європейської архітектури безпеки. Вони вказують на те, що нинішня війна розглядається Кремлем як частина ширшого геополітичного протистояння, де ескалація залишається допустимим інструментом.
У підсумку складається картина, в якій Росія, попри очевидні втрати й обмеження, не демонструє готовності до зниження інтенсивності війни. Навпаки, вона переходить до моделі, де головним ресурсом стає людський потенціал, а мобілізація — центральним елементом стратегії. Для України це означає необхідність не лише оборони, а й постійного випередження — у технологіях, тактиці та здатності руйнувати основу російського військового механізму.
