Кремль публічно зсуває рамку дискусії: мовляв, територіальне питання — не єдина перепона для потенційної мирної угоди. Помічник Путіна Юрій Ушаков, відповідаючи на питання, чи все впирається лише в «хто що отримає», відрізав: «не думаю».
Заява прозвучала на тлі американського посередництва. Держсекретар США Марко Рубіо напередодні визнав, що активна робота триває саме навколо Донеччини, назвавши цю суперечку «дуже складною».
Серцевина спору відома: Росія вимагає виведення військ України з частини Донецької області, яку сама РФ ще не контролює; Київ відмовляється «дарувати території», не програні на полі бою.
За попереднім аналізом «Дейком», фраза Ушакова про «не лише території» — це не випадкова репліка, а переговорний маневр: Москва прагне, щоб у пакеті з Донбасом ішли інші умови, які змінюють архітектуру безпеки після припинення вогню.
Чому Кремлю вигідно розширювати порядок денний? Бо «земля» — найжорсткіший і найпублічніший пункт, де компроміс токсичний для обох. Натомість «інші питання» можна торгувати тихіше, формулюючи їх як технічні або гуманітарні.
Перший кандидат у цей список — безпекові гарантії. Україна наполягає, що будь-яка пауза без механізму стримування лише відтермінує новий удар, а тому параметри гарантій мають бути частиною угоди, а не «після».
Другий вузол — міжнародні посередники та формат контролю за режимом тиші. У публічному полі дедалі частіше звучить тема міжнародного контингенту/миротворців, але саме вона здатна розколоти сторони: Москва традиційно підозрює «прикриття НАТО».
Третій — Запорізька АЕС. Ушаков не назвав її прямо, але Reuters серед «великих розбіжностей» поряд із територіями згадує й статус станції, що лишається важелем і для енергетики, і для безпеки.
Четвертий — логіка «демілітаризації» та обмежень на майбутні сили. Для України це ризик втрати обороноздатності, для Росії — шанс зафіксувати асиметрію, якої вона прагнула з 2022 року. Саме тут переговори часто заходять у глухий кут «формулювань».
П’ятий — санкції й їхня траєкторія. Кремль зацікавлений у політичній прив’язці: поступки — в обмін на послаблення. Для Заходу ж санкції — інструмент примусу до виконання домовленостей, а не премія «на старті».
Шостий — гуманітарний блок: обмін полоненими, повернення тіл, доступ гуманітарних місій. Це не «додаток», а поле довіри: якщо працює гуманітарика, зростає шанс, що працюватиме й ширший пакет — хоча гарантій немає.
Сьомий — інфраструктура та енергетика. Переговори відбуваються на тлі ударів по тилу й зимових криз, і саме тому ідея окремого «енергетичного припинення вогню» періодично виринає як швидка, але крихка домовленість.
Ушаков, утім, не деталізував «інші питання» — і це теж сигнал. Невизначеність залишає Кремлю простір змінювати набір вимог залежно від тиску на фронті та в дипломатії, не фіксуючи «червоні лінії» публічно.
Американська сторона, судячи з риторики Рубіо, намагається спершу «звести міст» по Донеччині. Але саме ця стратегія може бути пасткою: якщо землю винести окремо, інші «вузли» почнуть множитися як умови для фіналу.
Паралельно Москва грає символами. У той же день Кремль заявив, що «запросив» Зеленського до Москви для переговорів — жест, який більше схожий на політичну пастку, ніж на реальний протокол безпеки та підготовки зустрічі.
Для Києва ключове — не дозволити підмінити зміст формою. Будь-яка «угода без деталей» про контроль лінії розмежування, інспекції й відповідальність за порушення перетворює лінію фронту на пружину, що розтиснеться при першій нагоді.
Саме тому фраза Ушакова важлива: вона попереджає, що навіть якщо Донеччина буде «прибрана з дороги», фінал не настане автоматично. Кремль готує ґрунт для багатокомпонентного торгу — і кожен компонент має свою ціну.
Україні в такій конфігурації потрібна жорстка послідовність: спочатку — рамка безпеки та верифікації, потім — будь-які технічні «компроміси»; інакше «мирні переговори» стануть паузою між атаками, а не кінцем війни.
Раніше «Дейком» розбирав, чому Донеччина стала «останнім мостом» переговорів і як Вашингтон намагається примирити несумісні позиції сторін (29.01.2026).
А також — чому Запорізька АЕС може перетворитися на ключ до ширшої угоди, а не лише «енергетичний пункт» (без чітких гарантій безпеки будь-який статус буде крихким).
У підсумку, «не лише території» — це спосіб Кремля підняти ставку й розмити відповідальність за провал: якщо угоди не буде, Москва зможе сказати, що «питань багато». Для Києва й партнерів це означає одне: потрібна чітка карта всіх вузлів — і черговість їх розв’язання, щоб мир не став фікцією.
