У перший етап домовленого в Стамбулі обміну 9 червня 2025 року увійшли військовополонені віком до 25 років із обох сторін, яких супроводжувало хвилювання й сльози.
Повернення українських бійців відбулося на північному кордоні країни, де їх одразу передали до лікарні на медичні огляди, гігієнічні процедури та видачу мінімального необхідного – одягу, взуття, засобів зв’язку. Перший із них, ще не випрямившись від емоцій, набрав номер матері і з порога вигукнув: «Мамо, я вдома!». Цей зворушливий момент потрапив на відео, оприлюднене українською стороною, і став символом гуманітарної складової війни, єдиної із небагатьох тем, де Київ і Москва можуть знайти взаєморозуміння.
За словами офіційних представників, у Стамбулі 2 червня було досягнуто домовленості про обмін не менше ніж 1 200 військовополонених із кожного боку та про репатріацію тисяч тіл загиблих.
Саме ці угоди стали основою для серії обмінів, що триватимуть кілька днів. Кількість учасників першого етапу обміну обидві сторони розкривати не стали, лише повідомили, що число українських і російських військових, переданих один одному, було однаковим. Кремлівський представник Володимир Мединський повідомив про передачу початкового списку з 640 прізвищ, які Україна підтвердила й оперативно випустила на свободу.
Повернені українські бійці прибули до лікарні в супроводі волонтерів і медиків, які одразу провели первинний огляд, виміряли життєві показники та надали можливість прийняти душ.
Кожен отримав пакет із найнеобхіднішим – теплим одягом, багатофункціональним мобільним телефоном і базовим взуттям. Разом із радістю повернення в них прокинулася й туга за побратимами, яких привідкрили у списках зниклих безвісти. Біля входу в медзаклад сотні рідних, переважно матері та дружини, тримали в руках портрети зниклих солдатів у надії, що хтось із тих, хто повернувся, згадає та розповість про долю їхніх близьких.
Одна з матерів, Оксана Купрієнко, 52 роки, стояла із зображенням сина Дениса, який зник безвісти у вересні 2024 року. Плаче і сподівається, що святкова дата – її день народження – принесе подарунок від долі у вигляді повернення єдиного сина. «Я щодня молюся, аби він був серед тих, кого звільнили сьогодні», – з наснагою промовила вона, затримуючи сльози.
Паралельно з українською частиною обміну Москва передала своїх військових, які тепер перебувають у Білорусі на етапі первинної психологічної реабілітації та медичної допомоги. Звідти їх планують доставити до російських госпіталів. Центральне державне інформаційне агентство країни RIA показало кадри, на яких звільнені солдати на автобусній платформі піднімають руки і викрикують «Ура, ми вдома!», тримають прапор Росії і скандують «Россия! Россия!».
Український президент Володимир Зеленський у вечірньому зверненні підтвердив початок багатоступеневого процесу обміну та зобов’язався докласти максимум зусиль для повернення кожного воїна й тіла загиблих. Він наголосив, що переговори ведуться щодня й що процедурні і гуманітарні нюанси залишаються вкрай делікатними. «Ми почали процес, і він завершиться за кілька етапів у найближчі дні», – пообіцяв він своїм співвітчизникам.
Цей перший обмін означає відносний прорив у дипломатії війни, де практичні кроки у сфері обміну полоненими й репатріації тіл виступають одним із небагатьох напрямків, де домовленості виконуються. Він також надає родинам можливість знайти спокій щодо долі своїх близьких та висловлює надію на розширення гуманітарних ініціатив за участю міжнародних організацій. Однак, попри позитивний ефект для сотень сімей, загальна ситуація залишається напруженою: бойові дії на сході України тривають, а мирні переговори навколо припинення вогню та політичного врегулювання затягуються.
Поодинокі обміни можуть стати передвісником більш широкого процесу, який, за оцінками експертів, може стати найбільшим у цьому конфлікті. Але для реалізації масштабної угоди необхідно забезпечити прозорість і довіру з обох сторін, а також залучення незалежних спостерігачів і Червоного Хреста. У майбутньому ключовим залишається не лише кількісний показник звільнених, а й дотримання прав людини, гарантія безпеки під час транспортування та людяний підхід до тих, хто пережив полон.
Важливим уроком цієї взаємодії є те, що навіть в умовах гострої воєнної конфронтації можна досягти мінімальних гуманітарних домовленостей, які служать запорукою підтримки людяності в найтемніші часи. Саме такі кроки демонструють, що навіть на тлі глибокого протистояння столітній конфлікт здатен зберегти місце для співчуття та пошуку компромісів. Надія на повернення кожного пораненого, кожного полоненого й кожного загиблого — це те, що допомагає зберегти віру в краще майбутнє попри невблаганну реальність війни.
