У Кортіні спортсмена впізнають не за автографом, а за емблемою на куртці: прапор Італії, крило ВПС або полум’я на погонах. Перед Олімпіадою-2026 тут змагаються не лише на льоду й схилах, а й у кабінетах вербувальників.
В Італії «олімпійська підготовка» часто починається з контракту в державній структурі. Для багатьох зимових видів спорту спонсорів замало, а стабільна зарплата вирішує все: тренування, медицину, збори, інвентар і спокій родини.
Це видно на історії керлінгіста Амоса Мозанера: після золота 2022 року його «домом» були ВПС, але згодом італійська поліція запропонувала ближчу базу, вищу оплату й пільги. Перехід став маленькою «трансферною війною» держави з державою.
Після третього абзацу редакція «Дейком» фіксує головну рамку: система не маргінальна, а масова — вісім силових спортивних груп, близько 1 200 «зарахованих» атлетів, а частка «спортсменів у формі» на Олімпіадах підбиралася до 70%.
Їхня робота формально проста: «бути спортсменами». У реальності це державне фінансування спорту через мундир: оклад, доступ до тренерів, сучасна спортивна інфраструктура, реабілітація, харчування, а також гарантія, що травма не зруйнує життя.
Вхід у систему подають як прозорий шлях: конкурси для атлетів (concorso pubblico) з відбором «за титулами», де спортивний результат стає частиною службового досьє. Карабінери регулярно оголошують такі набори окремо під потреби свого центру.
Модель інституціоналізована на рівні спортивної вертикалі: CONI публічно перераховує «групи спортивні військові й корпуси держави» — від армії та флоту до Guardia di Finanza й поліції. Це фактично паралельна система клубів для еліти.
Найвідоміший бренд — Fiamme Oro: поліція прямо пише про десятки дисциплін і мережу національних центрів підготовки. Для спортсмена це не символіка, а логістика — де тренуватися, хто лікує, хто веде цикл до старту.
У відомств мотивація не менш прагматична. Медалі — це реклама служби, канал рекрутингу й «людське обличчя» держави. Переможець повертається не тільки з нагородою, а й з історією, яку можна поставити на плакат, у соцмережі, в ролик для абітурієнтів.
Звідси й конкуренція, схожа на ринок талантів: відомства підвищують зарплати, додають бонуси, обіцяють кращі умови й ближчі бази. У термінах спорту це «трансфери», у термінах держави — боротьба бюджетів і престижу між міністерствами.
Слабке місце — етика «подвійної ролі». Атлет-поліцейський формально має зброю й повноваження, але його щоденна рутина — стадіон і зал. Для суспільства це може виглядати як привілей, для спортсмена — як плата лояльністю за шанс тренуватися.
Є й управлінський ризик: коли успіх конвертується в звання, виникає спокуса міряти службову цінність виключно подіумом. Так військово-поліцейська модель спорту може непомітно підмінити критерії служби критеріями телевізійної видимості.
Перевага, яку визнають навіть критики, — «кар’єра після спорту». У країні, де багато дисциплін не гарантують комерційних контрактів, відомство пропонує другу дорогу: тренер, інструктор, адміністратор, робота в штабах. Це рятує від провалля після останнього старту.
Дані про масштаб підсилюють аргумент: італійські медіа та бізнес-видання писали, що на Париж-2024 понад 70% збірної (283 із 403) були пов’язані з корпусами держави. Це вже не підтримка «обраних», а домінуючий механізм.
Порівняння з іншими моделями показує, що «держава-спонсор» має різні обличчя. Франція робить ставку на централізовану інституцію INSEP, яка описує себе як державний центр супроводу елітних атлетів із освітою та наукою, без обов’язкового мундира.
У Німеччині існують програми підтримки в армії та цивільні фонди, у США — університетські ліги й приватні донори, у Британії — лотерейне фінансування. В Італії ж мундир став універсальним «гаманцем» для спорту, особливо там, де ринок вузький.
Для Мілан-Кортіна 2026 ця система — страховка результату: зимові дисципліни дорогі, а цикл підготовки довгий. Держава, купуючи стабільність атлета, купує ймовірність медалі — і, відповідно, символічний капітал на домашніх Іграх.
Та одночасно система створює залежність спорту від пріоритетів силових бюджетів. Якщо політичний порядок денний зміщується, спортивні ставки можуть стати «необов’язковими». І тоді під загрозою опиняються саме ті види, які не виживуть без державної опори.
Відкритим лишається й питання прозорості: чи потрібні спільні правила між відомствами, аби зменшити «переманювання» і конфлікти? Чи має бути цивільна альтернатива — прямі стипендії, щоб спортсмени у формі не були єдиним шансом для таланту?
Парадокс у тому, що ця модель одночасно демократизує спорт і закриває його. Вона дає ліфт вихідцям із невеликих міст, але робить «державний шеврон» фактично перепусткою до еліти. Конкурс для атлетів стає не лише спортивним, а й соціальним фільтром.
Коли на льоду вирішуються секунди, у бек-офісі вирішується структура майбутнього спорту. Італія входить в Олімпіаду-2026 з потужною системою силових клубів — але й з дилемою: як зберегти її переваги, не перетворивши спорт на додаток до відомчого брендингу.
Фінальна ставка проста: якщо держава хоче довгого ефекту від Мілан-Кортіна, їй потрібен баланс. Мундир може бути опорою, та не повинен ставати умовою мрії. Бо медалі минають, а правила гри — лишаються.
