Нинішня сесія Генасамблеї виглядає як «чемпіонат світу з дипломатії» без гарантій результату. Більше ніж 140 делегацій збирають на одному майданчику ворогуючі сторони. Проте стиснута геополітична пружина робить компроміси ще дорожчими, а кожна помилка — видимішою для всіх.
Російська агресія проти України триває вже четвертий рік, руйнуючи безпекову архітектуру Європи. Воєнні злочини, удари по цивільній інфраструктурі й масовані атаки дронів стали нормою фронту. Резолюції Генасамблеї є моральним маркером, але Рада Безпеки заблокована вето РФ.
Газа лишається епіцентром гуманітарної катастрофи з ризиком голоду та системного руйнування інфраструктури. Питання державності Палестини, яке підтримують дедалі більше столиць, загрожує дипломатичною кризою з Вашингтоном і Єрусалимом. Розрив між етикою і реальністю зростає.
Судан занурений у затяжну війну за контроль, де цивільне населення платить найвищу ціну. Усі три конфлікти мають одну спільну рису: у нинішній конфігурації РБ ООН бракує інструментів стримування. Механізм, розроблений після Другої світової, буксує у світі глибокої багатополярності.
На фінансовому рівні ООН заходиться у небезпечній зоні. Затримки обов’язкових внесків, скорочення добровільних донорських програм і зростання витрат на гуманітарні операції створюють розрив. Коли США урізають фінансування, інші донори не поспішають закривати діру ресурсами.
Палестинці з міста Газа цього місяця вирушили на південь у пошуках безпеки. Очікується, що війна в Газі стане головною темою обговорення на цьогорічній Генеральній Асамблеї — Сахер Алгорра
Антоніу Гутерреш просуває рамку UN80: скорочення дублювань, реінжиніринг операцій, зміна географії штаб-квартир. Йдеться не лише про економію, а про підвищення швидкодії. Проте аргумент простий: реформа не розв’яже касовий розрив негайно; ліквідність потребує політичних рішень.
Проєкт бюджету на 2026 рік передбачає мінус $500 млн, що означає істотні скорочення штатів і урізання миротворчих місій. Ризик очевидний: якщо «затягування пасків» не поєднати з модернізацією мандатів, ООН втратить спроможність виконувати навіть ядро своїх зобов’язань.
Скептики говорять про «вільне падіння», але правильніше — про прискорення інерції. Інституція з глобальними очікуваннями застрягла у правилах, створених для іншого часу. Коли конфлікти множаться, а технології підривають монополію держав, старі механізми погодження тужать по новому дизайну.
Ключова політична інтрига — повернення Трампа до трибуни ООН. Його адміністрація мінімізує участь у багатосторонніх агенціях, переглядає внески та відносини з секретаріатом. Та парадокс у тому, що навіть критики визнають: без США важко конвертувати дипломатію в реальні важелі впливу.
Генсек натякає на «комбінацію морквин і палиць»: ООН має мережі контактів, але не має засобів тиску; США мають важелі, але часто ігнорують формати. Якщо поєднати, можна проштовхнути окремі мирні треки. Та для цього потрібна політична воля, а не лише протокольні зустрічі на полях.
Паралельно Європа, Китай, Японія й регіональні блоки шукають способи латати глобальні «дірки»: фонди стабілізації, гуманітарні коридори, санкційні режими. Але без єдиної рамки координації зростає фрагментація норм. ООН стає майданчиком, де конкурують правила, а не тільки промови.
Питання релевантності ООН часто зводять до РБ та вето. Та це лише вершина айсберга. Справжній виклик — як перезібрати інструментарій превенції конфліктів у світі, де приватні військові актори, кібератаки й інформаційні операції стають тригерами, не прописаними в Статуті.
Президент Трамп на обіді, організованому Антоніу Гутеррішем, генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй, у 2019 році — Даг Міллс
Гуманітарна система, що довго була гордістю ООН, виснажується. Донорська втома, дорожчі логістичні ланцюги та безпекові ризики роблять місії дорожчими й повільнішими. Якщо UNHCR, WFP чи OCHA змушені будувати бюджети «з тижня на тиждень», планування просто перестає працювати.
Для України майданчик Генасамблеї — це не лише символ підтримки, а й змагання за стійку коаліцію на роки. Резолюції, трибунні заяви, санкційні коаліції та міжнародні слідчі механізми мають сенс лише разом. Без ресурсів і дисципліни виконання вони розчиняються у потоках новин.
Дискусія про державність Палестини на конференції Франції та Саудівської Аравії стає лакмусом нової реальності. Коли низка демократій визнає Палестину, а США та Ізраїль опираються, ООН опиняється між правом на самовизначення і політикою стримування насилля. Це вимагає тонкої архітектури гарантій.
Рада Безпеки залишається нереформованою: розширення складу, обмеження вето у випадках масових звірств чи введення «подвійного ключа» блокуються бенефіціарами статус-кво. Без одного з цих рішень будь-яка «нова» ООН ризикує залишитися старою, лише з меншим бюджетом і більшими очікуваннями.
UN80 може стати дорожньою картою, якщо поєднає три елементи: фінансову стійкість, модернізовані мандати та цифрову трансформацію. Йдеться про інструменти раннього попередження, OSINT-палітру, прозору звітність і метрики ефективності, щоб донори бачили, що кожен долар не губиться в бюрократії.
Комунікаційно ООН програє темпу мережевих платформ. Рішення дозрівають місяцями, поки на полі ростуть руїни. Нові формати — від швидких контактних груп до публічних «вікон прозорості» для бюджетів місій — можуть повернути довіру. Без довіри грошей не буде; без грошей не буде місій.
Бюджетна криза — це і можливість, і ризик. Вона змушує ставити питання «чим ми не займаємось» і відмовлятися від мандатів, що не дають результату. Але зрізати «по живому» без пріоритизації — означає втратити компетенції, які відновлюються роками. Баланс тут дорівнює виживанню.
Мешканці біля багатоквартирного будинку після російського удару в столиці України, Києві, минулого місяця — Фінбарр О'Райлі
Геополітично світ входить у період конкуренції юрисдикцій. Норми щодо санкцій, торгівлі, клімату й цифрової безпеки формуються паралельно у різних центрах сили. Роль ООН — мінімізувати конфлікти норм. Якщо організація не встигатиме, приватні платформи й регіональні клуби підмінять її функцію.
У контексті України стратегія зрозуміла: документувати злочини, консолідувати санкційну архітектуру, добиватися репарацій, посилювати гуманітарний доступ і захист енергосистеми. Публічна дипломатія у залі Генасамблеї має підкріплюватися судовими і фінансовими інструментами поза залом.
Для Близького Сходу компроміс вимагатиме «пакетної угоди»: гуманітарні гарантії, безпекові механізми, дорожня карта державності та запобіжники від реваншистського насилля. ООН може фасилітувати, але без спільного тиску ключових гравців пакет не складеться й ризик ескалації збережеться.
Судан — тест на здатність світу чути «тихі» катастрофи. Коли тема сходить із заголовків, гуманітарні бюджети тануть першими. Якщо Генасамблея не закріпить довгострокову фінансову рамку для «затяжних» криз, гасіння пожеж замінить стратегічне планування назавжди.
Рекомендація для UN80: прозора «сходинка» пріоритетів із чіткими KPI для кожної місії; публічні дашборди витрат; механізм швидкого дофінансування через страхові інструменти та бонди стійкості. Донори хочуть бачити не лише наміри, а й вимірюваний прогрес у горизонті кварталів.
Символічно 80-річчя — це привід не для ностальгії, а для оновлення соціального контракту між державами та інституцією. Або ООН стане оператором багатосторонності нового типу, або перетвориться на музей процедур. Між цими полюсами лежить коротке вікно можливостей наступних двох років.
Повернення довіри починається з чесності діагнозу. Сьогоднішня ООН одночасно незамінна й недостатня. Вона має легітимність і масштаб, але брак інструментів та грошей. Визнати це — не слабкість, а стартова точка. Реформа UN80 дає шанс, якщо за меморандумом підуть реальні бюджети й мандати.
У підсумку Генасамблея-2025 фіксує нову нормальність: світ не чекає на ідеальні інституції, а вимагає ефективності тут і зараз. Хто запропонує робочі механізми для України, Гази та Судану, той збиратиме дивіденди довіри. Якщо це зробить ООН, вона залишиться центром глобальної політики.
