У Києві прозвучала опера, в якій війна зведена до найпростішого й найстрашнішого вибору: мати вирушає через тисячі кілометрів ворожого простору, бо її дитина не повернулася додому. У цій історії немає абстрактної геополітики. Є дорога, страх, табір у Криму і голос дитини, яка просить забрати її з чужого світу.
«Матері Херсона» — нова опера українського композитора Максима Коломійця, створена за реальними історіями двох матерів і бабусі, які після звільнення Херсона поїхали до окупованого Криму повертати дітей. Їхній шлях пролягав не напряму, а в обхід фронту — через Польщу, Білорусь і Росію.
Цей маршрут сам по собі став драматургією. Щоб дістатися табору, жінки мали подолати близько 4 800 кілометрів, пройти перевірки, ризикнути свободою і життям. Вони їхали не як героїні міфу, а як матері, для яких держава, кордон і страх стискалися до одного питання: де моя дитина.
За попереднім аналізом Дейком, сила цієї опери полягає в тому, що вона не прикрашає трагедію. Вона повертає викрадення українських дітей із мови цифр у простір людського досвіду. Там, де статистика виснажує, музика змушує знову чути окремий голос.
Україна підтвердила близько 20 тисяч випадків вивезення дітей Росією під час повномасштабної війни. У міжнародно-правовій площині депортація і насильницьке зникнення українських дітей уже описані як злочин проти людяності. Москва й далі називає це евакуацією, але сама мова «порятунку» не скасовує факту примусового розриву з домом.
Анжеліна Швачка, яка виконує роль бабусі Ольги, ділиться своїми враженнями після прем’єри сучасної опери «Матері Херсона», що розповідає історію українських матерів, які намагаються повернути викрадених Росією дітей. Ця опера, створена на спільне замовлення Метрополітен-опери в Нью-Йорку та Польської національної опери у Варшаві на тлі російського вторгнення в Україну, відбулася у Національному театрі опери та балету імені Тараса Шевченка в Києві, Україна, 4 червня 2026 року — Аліна Смутко
16-річний Максим, один із дітей, викрадених Росією, якого згодом врятувала мати і який повернувся до України, з’явився на прем’єрі сучасної опери «Матері Херсона», яка розповідає історію, засновану на його досвіді та досвіді інших українських сімей, спільно замовленої Метрополітен-опера в Нью-Йорку та Польською національною оперою у Варшаві на тлі російського вторгнення в Україну, у Національному театрі опери та балету імені Тараса Шевченка в Києві, Україна, 4 червня 2026 року — Аліна Смутко
Повернути вдалося лише частину дітей. За кожною такою цифрою стоїть окрема операція: пошук, документи, ризикований маршрут, переговори, очікування біля воріт табору. Повернення не завершується в момент обіймів. Дитина привозить із собою досвід ізоляції, страху, заборон і нав’язаного чужого світу.
Одна з історій, що лягла в основу опери, — шлях Юлії Радзевілової та її сина Максима. Восени 2022 року дітям із Херсона запропонували поїздку до Криму нібито на два тижні, щоб «відпочити» від війни. Після звільнення міста Максим не повернувся. Матері сказали: хочете забрати — приїжджайте самі.
Для хлопця табір швидко перестав бути місцем відпочинку. Українську мову забороняли, дітей змушували жити в російському ритуалі, а ранок починався з вправ під гімн держави, яка відібрала їх від дому. Максим назвав це в’язницею — і це слово точніше за будь-яке політичне формулювання.
Його телефонні дзвінки матері були частиною тієї невидимої війни, яку не показують карти фронту. Дитина плакала і просилася додому. Мати чула цей голос і розуміла: якщо вона не поїде, її син може залишитися там на невідомий час, під чужим контролем, у чужій мові, з чужою версією власної країни.
Саме тому «Матері Херсона» — не лише опера про материнську любов. Це твір про викрадення ідентичності. Російська система на окупованих територіях працює не тільки з тілом дитини, а й з пам’яттю: забороняє українську культуру, стирає зв’язок із родиною, замінює реальність пропагандою.
Прем’єра уривків у Національній опері України відбулася в день пам’яті дітей, загиблих у війні. Цей збіг надав вечору особливої ваги. У залі були не лише слухачі, а й люди, для яких сцена стала дзеркалом пережитого. Для Юлії Радзевілової музика повернула ті самі емоції, але вже в іншій формі — не як паніку дороги, а як свідчення.
Опера ще не завершена повністю. Її повна постановка запланована у Польській національній опері, а згодом твір має прозвучати на одній із найважливіших світових сцен. Це має значення не лише для мистецького престижу. Українська трагедія виходить у простір, де її почують не як новинний епізод, а як частину культурної пам’яті.
Глядачі вшановують пам'ять дітей, які загинули під час війни, хвилиною мовчання перед прем'єрою сучасної опери «Матері Херсона», що розповідає історію українських матерів, які намагаються повернути викрадених Росією дітей. Ця опера, створена на спільне замовлення Метрополітен-опери в Нью-Йорку та Польської національної опери у Варшаві на тлі російського вторгнення в Україну, відбулася у Національному театрі опери та балету імені Тараса Шевченка в Києві, Україна, 4 червня 2026 року — Аліна Смутко
У цьому сенсі опера робить те, чого не завжди може досягти щоденна хроніка війни. Новини фіксують подію, але швидко поступаються місцем наступній атаці, наступній цифрі, наступному повідомленню. Музика уповільнює час. Вона змушує залишитися поруч із історією довше, ніж це дозволяє новинна стрічка.
Водночас «Матері Херсона» не перетворюють біль на символ без наслідків. Навпаки, твір повертає до практичного питання: скільки дітей досі залишаються в Росії або на окупованих територіях, хто їх шукає, які механізми потрібні для повернення, як лікувати травму після депортації й примусової русифікації.
Культура тут не замінює політики, правосуддя чи рятувальних місій. Але вона створює моральний простір, у якому ці дії стають невідкладними. Коли історія викраденої дитини звучить зі сцени, її важче звести до дипломатичної суперечки. Вона повертається до своєї суті: злочину проти родини, дитинства і права людини мати дім.
Ця опера також показує, що українська культура під час війни не є лише формою спротиву. Вона стає архівом того, що Росія намагається стерти. У голосах матерів, у дитячому плачі, у маршруті через кілька країн зберігається документ епохи — не сухий, а живий, болючий і тому сильніший.
«Матері Херсона» не повернуть усіх дітей. Але вони можуть зробити інше: не дати світу звикнути до їхнього зникнення. У цій музиці материнська дорога з Херсона до Криму стає дорогою України до правди про викрадення дітей. І поки ця правда звучить, злочин не може сховатися за мовою евакуації, втомою війни чи байдужістю далеких залів.
