Пізно ввечері 8 січня Росія вдруге за війну застосувала нову балістичну систему «Орешник», вдаривши по цілях на заході України поблизу кордону з Польщею. Масштаб руйнувань спершу був незрозумілий, а українські посадовці вказували на ймовірні «муляжі» у бойових частинах.
Сам факт вибору району — не випадковість. Удар у напрямку Львівщини, поруч із країною-членом НАТО, працює як демонстрація дальності, маршруту й готовності «підсвітити» безпекові страхи Європи. Це не стільки про тактичний результат, скільки про рамку переговорів і нерви союзників.
За попереднім аналізом Дейком, повернення «Орешника» — це медійна зброя не меншою мірою, ніж гіперзвукова ракета. Кремль продає образ «невразливої» новинки, але в реальності йдеться про відому логіку балістичної траєкторії, просто в новій упаковці страху.
Щоб зрозуміти січневий пуск, важливо повернутися до першого застосування — удару по Дніпру в листопаді 2024-го. Тоді Reuters і військові експерти описували конструкцію як схему з MIRV: «автобус» розведення виводить кілька бойових блоків на окремі цілі — типовий прийом для міжконтинентальних систем.
MIRV-bus орієнтується в просторі за допомогою систем наведення і «розкидає» блоки, кожен із яких може мати власну траєкторію падіння. На цій стадії, за оцінками експертів, ракета найбільш уразлива до перехоплення на середній ділянці польоту — хоча для України це практично недосяжний рівень ПРО.
Кремль наполягає на «гіперзвуковості» як на магічному щиті. Але дослідник Джеффрі Льюїс наголошував: для ракет такого класу гіперзвукова швидкість — норма, а перехоплювачі на кшталт ізраїльського Arrow 3 та американського SM-3 Block 2A проєктувалися саме під такі цілі.
У листопаді 2024-го Пентагон трактував пуск як застосування «експериментальної» проміжної балістичної ракети, похідної від дизайну RS-26 Rubezh, і припускав, що у Росії може бути лише обмежена кількість таких виробів. Це важливо: дефіцитна зброя рідко витрачається «для поля бою», частіше — для ефекту.
Ефект підсилює і конфігурація бойового навантаження. Аналітичний огляд (NSRI, Університет Небраски) описував, що під час удару по Дніпру блоки могли нести суббоєприпаси без вибухового заряду — радше кінетичні елементи ураження, які розсіюються по площі. Це знижує вимоги до точності.
Саме тому українські припущення про «муляжі» у січневому пуску виглядають логічно в межах стратегії залякування: продемонструвати траєкторію й «ядерний профіль» системи, не витрачаючи дорогі реальні бойові частини і не переходячи поріг ескалації до максимальної шкали.
Місяця пуску ракети «Орешник» по Україні — Джерело: Зони контролю з Інституту вивчення війни разом з проектом критичних загроз Американського інституту підприємництва
Друга причина — політичний таймінг. Січневий удар відбувся на тлі активних розмов про параметри можливого «заморожування» війни та гарантії безпеки, які обговорюють європейські столиці. У такій фазі Кремль традиційно піднімає ставки демонстраціями, щоб підсилити позицію торгу.
Третій мотив — сигнал Польщі й архітектурі ПРО НАТО. У 2024-му Reuters нагадував: у Польщі діє елемент ширшого натовського щита, розрахований на перехоплення ракет малої та середньої дальності. Москва роками свариться з цією логікою й тепер підводить «картинку загрози» ближче до кордону.
У військовому сенсі «Орешник» не змінює ключового: Росія й далі комбінує удари дронами та ракетами, шукаючи виснаження ППО й тиску на тил. Але в інформаційному сенсі — це спроба відновити відчуття «невідворотності», яке Кремль прагне нав’язати суспільствам ЄС.
Показово, що експерти Reuters ще у 2024-му називали використання настільки коштовної балістичної системи радше психологічною тактикою, ніж раціональним способом ураження на війні: «страх» треба не лише запустити, а й продати пресконференціями. У цьому й суть бренду «Орешник».
Водночас для України наслідок практичний: навіть якщо «Орешник» несе інертні блоки, він примушує тримати в напрузі систему оповіщення, розосереджувати об’єкти, рахувати ризики для критичної інфраструктури і перерозподіляти дефіцитні ресурси ППО на тлі інших масованих атак.
Для Європи ж наслідок політичний: що ближче удари до кордонів НАТО, то вищий тиск на уряди — «не провокувати», «домовлятися», «пригальмувати» підтримку Києва. Саме цього прагне Москва: перетворити питання допомоги Україні на внутрішній конфлікт європейської політики.
Найважливіше — не переоцінити «чарівність» терміна «гіперзвукова ракета». Так, швидкості величезні, але логіка балістики відома, а протиракетні системи у світі розвивалися десятиліттями саме проти таких профілів. Проблема України — не «неможливість» перехоплення, а нестача відповідних засобів.
На горизонті 2026 року «Орешник» виглядає як інструмент повторюваного шантажу: періодично з’являтися, щоб підміняти дискусію про фронт дискусією про страх. Якщо Росія має «лише жменьку» таких ракет, то кожен пуск тим цінніший як політичний жест — і тим важливіше не дозволяти йому керувати порядком денним.
