Коли США та Ізраїль у вихідні вдарили по Ірану, Тегеран знову зіткнувся з незручним фактом: у відповідь він діє майже сам. «Вісь опору», яку роками будували через іранські проксі, засуджує удари, але не поспішає відкривати нові фронти.
Довгий час ця регіональна коаліція — Хезболла в Лівані, ХАМАС у Газі, хусити в Ємені та частина угруповань в Іраку — дозволяла Ірану тримати Ізраїль і США під постійним непрямим тиском, не входячи у пряму війну.
Та тепер «вісь опору» схожа радше на ослаблену мережу, ніж на керовану армію союзників. Аналітики нагадують: ці сили не є формальною військовою угодою, мають власні інтереси й «таймінг», а не лише інструкції з Тегерана.
За попереднім аналізом Дейком, саме розмитість командування стала ахіллесовою п’ятою Ірану в момент великої воєнної ескалації: проксі-мережа ефективна для тиску й виснаження, але гірше працює як «єдиний кулак», коли противник б’є по центру й змушує діяти швидко.
Найбільший геополітичний удар по Ірану — втрата Сирії як надійного союзника після падіння режиму Башара Асада в грудні 2024 року. Для Тегерана це означало розрив «суходільного мосту» постачання до Лівану й політичний крах ключової опори у Леванті.
Радіо Свобода описувало це як стратегічний провал: Іран втратив плацдарм і маршрут, яким роками ішли зброя, гроші та інструктори. Без Сирії логістика для Хезболли дорожча, повільніша і помітніша для розвідки противника.
Паралельно Ізраїль методично «вичищав» ланки мережі — ударами по інфраструктурі, командирах і каналах постачання. Американський інститут AEI прямо пише, що кампанії проти ХАМАС і Хезболли суттєво послабили іранський блок, а падіння Асада відрізало доступ у Левант.
Хезболла, колись найпотужніший партнер Тегерана, нині обережніша. Після виснажливих зіткнень її можливості — і політичні, і військові — стиснуті, а Ліван став менш терпимим до сценарію, де країна знову перетворюється на поле чужої війни.
ХАМАС вижив, але його «довга рука» ослабла. Західні та ізраїльські оцінки говорять про скорочення запасів ракет і втрату значної частини командного складу; організація змушена економити далекобійні пуски й відновлювати структури під постійним тиском.
Хусити в Ємені залишаються небезпечними, але їхня «лінія участі» не автоматична. Дослідники та профільні центри зазначають: рух діє з власної логіки легітимації, може обирати обмежену підтримку Ірану й не хоче опинитися «на передовій» відповіді, що спровокує руйнівну відплату.
Звідси — головний парадокс: ослаблена вісь опору все ще здатна шкодити, але гірше піддається диригуванню. Stimson підкреслює, що «зменшена» мережа не зникає, а може стати ще більш дестабілізуючою, якщо іранський режим відчуватиме загрозу виживанню.
Для Ірану це означає більшу ставку на власні інструменти: КВІР, баллістичні ракети, дрони та кібератаки. Коли проксі не відкривають фронти, Тегеран змушений демонструвати спроможність бити напряму — і брати на себе більший ризик ескалації.
Але пряма відповідь має ціну. Чим інтенсивніші пуски й удари, тим ближче регіон до сценарію, де під ударом опиняються комунікації Перської затоки, а Ормузька протока стає важелем шантажу — з наслідками для нафтових цін і світової інфляції.
Ослаблення мережі впливає й на безпеку Ізраїлю — двояко. З одного боку, менше «зовнішніх рук» означає менше синхронних атак з Лівану, Гази, Ємену й Іраку. З іншого — відсутність проксі-парасольки підштовхує Іран до більш прямої, ризикової відповіді.
Не варто перебільшувати «самотність» Тегерана: мережа жива й здатна відновлюватися. Chatham House описує її як таку, що «пристосовується» — змінює тактику, канали та ролі після ударів 2024–2025 років, зберігаючи ідеологічний клей.
Ключовий ризик — у мотивації. Якщо Тегеран вирішить, що війна загрожує існуванню режиму, він може спробувати «розморозити» союзників через гроші, зброю та політичні гарантії. Але без Сирії й під тиском санкцій це дорожче й повільніше, ніж раніше.
Інша межа — внутрішня стійкість самих проксі. Для Хезболли, ХАМАС і хуситів кожен крок до прямої участі означає ризик масштабної відповіді, втрати легітимності вдома й руйнування інфраструктури, яку вони й так відновлюють після попередніх кампаній.
У підсумку «вісь опору» сьогодні — це не зниклий міф і не монолітна армія, а мережа з обмеженим ресурсом і суперечливими інтересами. Її ослаблення зменшує здатність Ірану воювати «чужими руками», але підвищує ймовірність прямої, більш небезпечної конфронтації.
Для регіону це означає затяжну невизначеність: менше прогнозованих «проксі-ударів», більше ставок на ракети, авіацію та інфраструктурні цілі. А для світу — той самий старий тест: чи здатна дипломатія зупинити воєнну ескалацію раніше, ніж Ормузька протока та нафтові ціни перетворять регіональну війну на глобальний шок.
