Завантаження публікації
ОГОЛОШЕННЯ

Останнє звернення Мадуро «Ні війні. Так миру»: чому він просив миру перед арештом

За дві ночі до захоплення в Каракасі Мадуро говорив про «угоду», нафту і мир, але США пішли на силовий сценарій — тепер ставка на суд, а не переговори.


Єгор Діденко
Єгор Діденко
Газета Дейком | 04.01.2026, 13:40 GMT+3; 06:40 GMT-4

Дві ночі перед захопленням Ніколас Мадуро їздив нічним Каракасом у кадрі державного телебачення і звертався до американців. Він нав’язував образ «друга США» та повторював англійський слоган “No war. Yes peace”, ніби намагаючись зупинити неминуче.

Цей формат був показовим: «подорож містом» як політичний театр. Мадуро кермує, поруч символи влади, ззаду — Сілія Флорес і наближені. Меседж простий: він не ховається, він «контролює ситуацію», а загрозу малює Вашингтон.

Ключова ставка — на психологію американської аудиторії. Мадуро прямо казав: «тут у вас є друг», і просив «миру замість війни». Це був не внутрішній виступ для електорату, а спроба влізти в американську суперечку про інтервенція США та «endless wars».

Він підкріпив це реквізитом: червона кепка в стилі MAGA із написом “No war. Yes peace”. Такий жест — чиста адресність Трампу і його базі: мовляв, ви ж про «America First», то навіщо вам Каракас. Це спроба говорити мовою опонента.

Паралельно Мадуро демонстрував «мирну» маску в публічних заходах: пісні, танці, поп-культурні цитати. Це не випадковість, а тактика знеболення страху та мобілізації лояльних без війни на вулицях. Пропаганда тут працює як заспокійливе.

Але ця м’яка подача не скасовувала жорсткої лінії: він одночасно звинувачував Трампа у пошуку приводів для вторгнення. Мадуро прямо натякав, що «зброї масового ураження» не знайти, тож вигадують інші ярлики. Це гра на пам’яті про Ірак.

Найважливіше — він пропонував «угоду». Мадуро казав, що готовий до антинаркотичної співпраці, і додавав: якщо США хочуть нафту, Венесуела готова до інвестицій — «як із Chevron». Це була спроба купити безпеку економічним бартером.

У цьому місці риторика стає прозорою: він визнає, що нафтова інфраструктура — центр конфлікту. Для Каракаса це джерело виживання режиму, для Вашингтона — важіль контролю та впливу. Коли сторони торгуються нафтою, «мир» звучить як інструмент, а не принцип.

Мадуро намагався показати, що він «не конфліктний» і здатний домовлятися. Він запевняв, що вже передавав сигнали американським чиновникам і «готовий говорити будь-коли і будь-де». У перекладі з дипломатичної: він бачив, що петля затягується.

Водночас Вашингтон публічно малював протилежну картину. Марко Рубіо заявляв, що Мадуро мав «щедрі пропозиції», але поводився як «дикун» і не скористався шансами. Це класичний обмін рамками: одна сторона «я хотів миру», інша — «ти сам обрав силовий фінал».

Тут важливо: у таких конфліктах реальність часто другорядна порівняно з легітимацією. США мають пояснити, чому силовий сценарій краще за переговори. Мадуро має пояснити своїм, чому він «не здався», але був вивезений. Обидва продають історію.

Мадуро заперечував звинувачення і намагався перевернути стіл: мовляв, ми боремося з картелями, як і Трамп, навіть «збивали сотні літаків». Це спроба зайти з боку «спільного ворога». Але такий аргумент слабкий, коли проти тебе працює кримінальна логіка США.

Бо паралельно США вели справу як правоохоронну: нарко-тероризм, кокаїнова змова, зброя. Коли опонента заводять у суд, дипломатія стає декоративною. Мадуро в інтерв’ю просив «відкласти наративи», але система вже їхала по рейках обвинувачення.

Його «мирний» слоган тому й виглядає як остання спроба перевести конфлікт у переговорний режим до моменту, коли це стане неможливим. Він намагався продати публіці думку: я не загроза, я партнер. Але партнер — це той, кому вірять, а не той, кому не довіряють роками.

Символічно, що він згадував власні поїздки США — Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Вашингтон — ніби натякав: я розумію вашу країну, я «свій». Та завершення стало іронією: Трамп привіз його саме до Нью-Йорка, але вже як підсудного, а не співрозмовника.

У фіналі Мадуро повторював, що «віддає все Богові» і називав 2026 «роком великого виклику». Це релігійна мова легітимації: коли інституційна опора тріщить, лишається апеляція до вищої сили. В автократіях це часто заміна політичній відповідальності.

Окремий пласт — роль Сілія Флорес. Її присутність у сюжеті не лише сімейна, а й владна: вона десятиліттями була частиною механізму режиму і тіньових кадрових рішень. Тому її поява поруч із Мадуро підсилює тезу США про «системність», а не «одну людину».

Важливий і контекст: до інтерв’ю вже йшов тиск у Карибському регіоні, операції проти суден, арешти, санкції. На цьому фоні «No war. Yes peace» читається не як заклик, а як прохання про паузу. Коли військова машина розгорнута, слова рідко зупиняють процес.

Мадуро також атакував «західні медіа» і говорив про «пряму демократію», пропонуючи «дебати в будь-якому районі Каракаса». Це класична оборона режиму: перенести дискусію з інституцій та виборів у площину емоцій і лояльності «вулиці». Так будують альтернативну правову легітимність.

Але міжнародне право і внутрішнє право США працюють інакше: там важить процедура, мандат і докази. Саме тому в США виникає конфлікт рамок: частина американців називає це «війною без схвалення», інші — «арештом злочинця». Мадуро намагався підсвітити перше.

Найближчий ризик для Вашингтона — ефект бумеранга. Якщо «правоохоронна» історія перетвориться на довгу присутність і контроль ресурсів, гасло “No Blood for Oil” стане домінуючим. У такому випадку інтервенція США втрачатиме підтримку навіть серед тих, хто ненавидить Мадуро.

Для Венесуели ризик інший: вакуум влади і боротьба за активи, де нафта — головний трофей. Мадуро в інтерв’ю фактично визнав, що готовий відкрити двері американським компаніям. Але після силового сценарію будь-які нафтогазові домовленості будуть сприйматися як здобич, а не партнерство.

Тому його останнє «No war. Yes peace» — це не наївний пацифізм. Це політичний інструмент виживання, спроба зупинити сценарій, який він уже не контролював. Він продавав мир як угоду: ви не чіпаєте мене, я відкриваю нафту і співпрацюю по наркотиках.

Фінальний висновок простий: Мадуро програв битву за рамку. Він хотів, щоб історія виглядала як переговори і мир, але вона виглядає як арешт, обвинувачення і демонстрація сили. І поки триває судовий трек, будь-які слова про мир звучатимуть як запізнілий захист.

Якщо США справді хочуть уникнути «вічної місії», їм доведеться швидко показати межі присутності, прозорість рішень і відсутність колоніальної логіки в нафтогазі. Інакше слоган Мадуро стане зброєю його прихильників: “No war. Yes peace” як докір уже після факту.


Єгор Діденко — Кореспондент, який спеціалізується на суспільно важливих темах, пише про міжнародну політику, фінансові ринки та технології. Він проживає та працює в Токіо, Японія.

Цей матеріал є частиною розгорнутої теми: Напруга між Венесуелою та США, яка охоплює численні цікаві аспекти цієї події. Газета «Дейком» ретельно відстежує події, проводячи перевірку джерел та інформації, щоб забезпечити нашим читачам найбільш точне та актуальне інформування.

Цей матеріал опубліковано 04.01.2026 року о 13:40 GMT+3 Київ; 06:40 GMT-4 Вашингтон, розділ: Світові новини, Північна Америка, Південна Америка, Аналітика, із заголовком: "Останнє звернення Мадуро «Ні війні. Так миру»: чому він просив миру перед арештом". Якщо в публікації з'являться зміни, про це буде зазначено та описано у кінці публікації.

Читайте щоденну газету та загальну стрічку новин газети Дейком, яка поєднує багато цікавого в понад 40 розділах з усіх куточків світу.


Save
ОГОЛОШЕННЯ

Новини, які можуть Вас зацікавити:

Штатні та позаштатні журналісти газети «Дейком» щодня готують сотні публікацій, щоб читачі отримували найоперативнішу, перевірену й глибоку інформацію. Ми працюємо для тих, хто хоче розуміти суть подій, бачити широку картину та бути на крок попереду.

Останні новини

Вибір редакції