Женева знову звучить у київських новинах не як місто банків, а як майданчик, де рахують ціну майбутнього. Поки фронт тримається на дронах і волі, дипломатія дедалі частіше спирається на інший ресурс — гроші й гарантії.
Президент Володимир Зеленський повідомив: у четвер українські перемовники зустрінуться з американською командою в Женеві. Переговори очолить секретар РНБО Рустем Умєров, а з боку США очікуються спецпосланець Стів Віткофф і Джаред Кушнер.
Порядок денний нетиповий для «гарячої» війни: післявоєнна реконструкція та підготовка тристоронньої зустрічі за участі Росії, яку Київ хотів би провести на початку березня. Окремо мають обговорити й обмін полоненими як гуманітарний трек.
За оцінкою редакції «Дейком», сам факт винесення відбудови України в переговорний центр означає зсув логіки: «мирні переговори» більше не про рядок на карті, а про те, хто й як оплатить повернення людей, бізнесу та інфраструктури після руйнувань.
Ключове слово Зеленського — «пакет процвітання», або prosperity package. У Києві його подають як рамку, що має перетворити відновлення на довгу програму розвитку, а не на хаотичні ремонти. Орієнтир звучить сміливо: до $800 млрд на десятиліття.
Цей амбітний «пакет процвітання» існує паралельно з тверезою бухгалтерією. Оновлена оцінка потреб (RDNA5) від уряду України, Світового банку, ЄС та ООН: майже $588 млрд на найближчі 10 років. Це приблизно утричі більше за прогнозний номінальний ВВП України 2025-го.
Оцінка RDNA5 фіксує і масштаб прямої шкоди: понад $195 млрд, найбільше в житлі, транспорті та енергетиці. У самій енергетиці — приблизно +21% пошкоджених або знищених активів за рік: генерація, мережі, розподіл і навіть тепломережі.
Якщо перекласти це на мову планів, то найдорожчий «вузол» — транспорт (понад $96 млрд потреб), далі енергетика (майже $91 млрд) і житловий фонд (майже $90 млрд). За ними — промисловість і торгівля, агросектор, а також розмінування й розчищення завалів.
Енергетична інфраструктура тут не просто сектор, а умова існування економіки. Коли пошкоджена підстанція вимикає цех, бюджет втрачає податок, а громада — робочі місця. Саме тому «післявоєнна реконструкція» починається не зі стрічок і церемоній, а з кіловатів.
Женева обрана не випадково: нейтральна рамка дозволяє говорити одночасно про політику та про інвестиції в Україну, не підміняючи одне одним. До того ж місто цього ж дня має приймати інші чутливі переговори, що робить його «дипломатичним вузлом» тижня.
Але відбудова не «купує мир» автоматично. Вона працює як аргумент: уявна перспектива робочих місць і капіталу має підсилювати мотивацію шукати припинення вогню та реальні гарантії безпеки. Без цього приватний капітал або не прийде, або прийде надто дорого.
RDNA5 прямо підкреслює залежність від реформ: конкуренція, доступ до фінансів, кращий бізнес-клімат, вирішення кадрових обмежень і узгодження з європейськими зеленими та цифровими стандартами. Це звучить технічно, але на практиці визначає, чи поїде в країну завод, чи лише гуманітарний вантаж.
Тому «державно-приватне партнерство» стає політикою, а не будівельним терміном. Щоб інвестор повірив у довгі гроші, Україна потребує страхування воєнних ризиків, прозорих правил гри та судової передбачуваності. У новій архітектурі навіть дорога може фінансуватися як актив — якщо є захист.
Держава вже намагається закрити «сьогоднішню дірку»: RDNA5 зазначає, що на 2026 рік уряд сформував програми й інвестпроєкти більш ніж на $15 млрд, а ще приблизно $20 млрд потреб уже закрилися завдяки терміновим ремонтам і ранньому відновленню з 2022-го.
Європейський вимір також прописаний чітко: у звіті згадуються зв’язки з Ukraine Facility та мобілізацією приватних інвестицій через Ukraine Investment Framework, що прив’язує членство в ЄС до грошей на відбудову. Для Києва це важливо: інвестор краще вірить у правила, коли вони синхронізовані з ЄС.
Втім, «пакет процвітання» має і темний бік: чим більше грошей на столі, тим більше спокус — і для корупції, і для політичних торгів. Саме тому українська позиція мусить тримати баланс: швидкість відновлення не може з’їсти довіру донорів та суспільства.
Інша сторона — гуманітарна. Обмін полоненими у таких форматах часто стає єдиним відчутним результатом, який можна показати країні вже завтра. Для переговорів це запобіжник: коли великі питання «зависають», маленькі кроки не дають процесу померти.
На тлі розмов про інвестиції звучить незручне запитання: чи можна будувати «процвітання» під час щоденних ударів? Відповідь практична: частину проєктів доведеться проєктувати як стійкі — з розосередженою генерацією, укриттями, резервами й швидким ремонтом.
Тому в Женеві, ймовірно, торгуватимуть не лише цифрами, а й механізмами: хто гарантує контракти, як захищаються підрядники, які умови для міжнародних фондів і як держава не «зависає» на грантах. У цьому сенсі prosperity package — це про інституції не менше, ніж про бетон.
Якщо тристороння зустріч на початку березня відбудеться, вона може задати рамку: припинення вогню, контури безпекових гарантій і графік відновлення. Якщо ні — пакет процвітання все одно лишиться інструментом: його можна запускати поетапно там, де ризик нижчий, а ефект швидший.
Усе це повертає нас до людей, заради яких і рахуються мільярди. Підприємці, медики, вчителі хочуть не «історичної угоди», а стабільності — світла, роботи, правил. І від того, чи стане відбудова України частиною справедливого миру, залежить, чи повернуться додому мільйони.
