Цей емоційний жест відкриває нові горизонти для польсько-українського діалогу в умовах європейської інтеграції та спільної історичної відповідальності.
Історична пам’ять як виклик сучасності
11 липня у Польщі — день, коли вся країна зупиняється, щоб згадати жертв одного з найтрагічніших епізодів спільної історії з Україною. Волинська трагедія, яка забрала тисячі життів у 1943–45 роках, знову повернулася у фокус міждержавного діалогу. Президент Польщі Анджей Дуда виступив з промовою, у якій прямо згадав про вбивства поляків українськими націоналістами, назвавши події «геноцидом», однак водночас зробив наголос на необхідності примирення.
Цей крок польського лідера важко переоцінити. У контексті десятиліть замовчування, пропаганди і взаємних докорів, слова про "спільну турботу про безпечне майбутнє" звучать як рідкісний заклик до зрілого діалогу. Але чи справді дві країни готові не лише до примирення, а й до глибокого осмислення минулого?
Питання пам’яті — це не лише про минуле. Воно прямо впливає на сучасні процеси, зокрема на українсько-польські відносини, європейську інтеграцію України, безпекову політику та культурну взаємодію. Історична правда, як би боляче вона не звучала, стає ключем до довіри. У цьому сенсі заява Дуди є не просто формальним жестом, а сигналом політичної волі.
Разом із тим, таке публічне висвітлення трагедії не обходиться без наслідків. В Україні ці заяви викликають хвилю обговорень, часом обурення, особливо через офіційне формулювання польського Сейму, де використовується термін «геноцид». У відповідь українська сторона говорить про необхідність збереження духу добросусідства та взаємоповаги.
Суперечності у поглядах на минуле
Історична спадщина Волині залишається болючою темою, яку неможливо оминути в українсько-польському дискурсі. У червні польський парламент ухвалив рішення про визнання 11 липня національним днем пам’яті жертв «геноциду, вчиненого ОУН і УПА». Це формулювання викликало стурбованість у Києві, адже спроба юридично оцінити події 40-х років, коли тривав кривавий конфлікт, має далекосяжні наслідки для двосторонніх відносин.
Міністерство закордонних справ України назвало таке рішення таким, що суперечить духу партнерства між народами. Цей дипломатичний дисонанс лише підкреслює, наскільки делікатною є тема спільної пам’яті. Втім, українська сторона також визнає, що трагічні сторінки історії мають бути об’єктивно досліджені, а жертви — гідно вшановані.
Особливо гостро стоїть питання пошукових робіт і ексгумацій останків польських громадян, які загинули на території України. Україна на кілька років запровадила мораторій на такі дії у відповідь на знищення українських пам’ятників у Польщі. Цей жест став символом протесту проти односторонніх дій і відсутності належного розслідування.
Водночас у квітні 2025 року на Тернопільщині було відновлено роботи з ексгумації загиблих. Польські історики назвали це проривом. Символічно, що цей крок відбувся саме тоді, коли обидві країни опинилися перед новими викликами — як політичними, так і моральними.
Важливість вшанування пам’яті
Потреба у вшануванні загиблих має не лише етичне, а й державотворче значення. Президент Дуда у своїй заяві наголосив на праві поляків знати, де лежать останки їхніх рідних, і мати можливість гідно попрощатися. Такі слова відлунюють у серцях не лише поляків, а й українців, які самі пережили численні втрати у ХХ столітті.
Місця пам’яті, могили, символи — це не просто історичні артефакти. Вони формують колективну свідомість, надають змогу поколінням зрозуміти тягар минулого і не повторити помилок. І якщо ці місця зневажаються або ігноруються, це може викликати ще глибші рани, які важко зцілити навіть через десятиліття.
Примирення не означає забуття. Навпаки — воно базується на чесному визнанні минулого, відкритому діалозі й готовності співпереживати чужий біль. Саме тому так важливо, щоб і польська, і українська сторони мали змогу гідно вшанувати жертв, не знецінюючи досвід одна одної.
У цьому контексті українська пам’ять про злочини тоталітарних режимів, про голодомор, про депортації й масові репресії також має бути почута. Бо лише повне й справедливе висвітлення історії може стати основою справжнього примирення.
Взаємне розуміння — шанс на новий етап відносин
У часи, коли перед Європою стоять глобальні виклики — війна, міграційна криза, криза довіри до інституцій — такі кроки, як діалог між Україною та Польщею на тему спільної історичної пам’яті, є прикладом зрілості. І попри всі розбіжності у трактуванні подій, є один спільний знаменник — бажання обох народів будувати безпечне і гідне майбутнє.
Україна, яка нині проходить складний шлях до Європейського Союзу, має не лише реформувати економіку й правосуддя, а й знайти спосіб чесно говорити про минуле. Польща, як один із головних союзників України, повинна бачити в цьому прагненні не загрозу, а можливість. Не викривлення історії, а її глибше осмислення.
Заява Дуди — це не лише політичний жест. Це запрошення до спільного перегляду історії, до взаємоповаги, до єдності перед викликами майбутнього. І саме від того, чи буде цей заклик почутий, залежить не лише доля двосторонніх відносин, а й стабільність усього регіону.
Єдність пам’яті як основа майбутнього
Україна та Польща стоять на порозі нового етапу — етапу, коли взаємна повага, історичне примирення і спільні цінності можуть перетворитися з декларацій на реальні дії. Вшанування пам’яті загиблих, відновлення пошукових робіт, підтримка ініціатив з історичного діалогу — усе це не просто символіка, а основа справжнього партнерства.
