Київ очікує, що черговий раунд перемовин про завершення війни може відбутися вже наприкінці цього тижня. Про це українським медіа 23 лютого заявив керівник Офісу президента Кирило Буданов, не назвавши майданчик і порядок денний.
Буданов визнав, що мирні переговори «не прості», але, за його словами, сторони «рухаються вперед» до моменту, коли доведеться ухвалювати фінальні рішення — продовжувати війну чи переходити до миру. Він також описав поведінку РФ як стриману і професійну.
Формат нинішнього переговорного процесу вже має дві «станції»: Абу-Дабі (4–5 лютого) та Женева (17–18 лютого). Після Женеви прориву не стало: ключові суперечки — про окуповані території, Донбас і параметри контролю безпеки — залишилися.
За попереднім аналізом «Дейком», дата «кінець тижня» — це спроба зловити коротке вікно, поки дипломатія ще тримає темп після Женеви, а політичні центри встигають «переварити» вимоги одне одного. Та вікно це крихке через реалії фронту.
Посередництво США лишається мотором контактів, але саме воно створює й напругу: Вашингтон прагне швидкого результату, тоді як Київ наполягає, що припинення вогню без безпекові гарантії перетвориться на паузу для перегрупування РФ.
Російська позиція, за публічними сигналами, зводиться до тиску за «паперове закріплення» здобутого: територіальні поступки та політичні обмеження для України. Саме через це Женевський трек завершився коротко й нервово, а сторони роз’їхалися без «великих формул».
На цьому тлі особливого значення набувають «малі кроки», здатні підтримати довіру. Буданов анонсував, що обмін полоненими може відбутися вже цього тижня і бути більшим за попередній, коли сторони повернули по 157 людей.
Саме лютневий обмін, узгоджений після Абу-Дабі, показав: гуманітарний трек працює швидше за політичний. Для України це спосіб повернути своїх і зберегти внутрішню легітимність переговорів, не заходячи одразу в пастку «торгу землею».
Втім, «стриманість» Росії за столом не означає деескалацію на землі. Паралельно тривають удари по енергетична інфраструктура та атаки на тилові міста — і це підсилює аргумент Києва, що дипломатія без механізмів примусу не зупиняє війну.
Тут і криється головний розрив: переговори про припинення вогню потребують дисципліни сторін, а війна стимулює порушення. Для Кремля атаки — інструмент підняття ставок; для України — доказ, що «мир за будь-яку ціну» лише збільшує ризики нового удару.
Складною залишається ідея саміт Зеленський–Путін. Буданов сказав прямо: команда робить усе для організації такої зустрічі, але це «дуже важко». Перешкода не лише протокол, а й небажання РФ фіксувати компроміс на рівні лідерів.
Навіть якщо зустріч на найвищому рівні з’явиться, вона потребуватиме «підкладки» — узгоджених рамок, гарантій і контролю. Без цього саміт стане медійною подією без результату, або — гірше — майданчиком для нав’язування Україні невигідних рішень.
Додатковий вимір — європейський. Напередодні річниці вторгнення ЄС знову буксував із рішеннями: Угорщина блокувала санкції проти Росії та пов’язані фінансові інструменти. Це дає Москві сигнал, що союзники Києва втомлюються й сперечаються.
Енергетичні суперечки накладаються на дипломатію: погрози обмежити перетоки електроенергії чи шантаж транзитом підривають переговорний фон. Для України, яка частково компенсує дефіцит імпортом, такі сигнали можуть боляче вдарити по економіці й тиловій стійкості.
Тому Київ, найімовірніше, у новому раунді спробує «розвести» пакети: гуманітарні рішення — окремо, політико-територіальні — окремо. У такій логіці обмін полоненими стає не «прикрасою», а запобіжником зриву переговорного процесу.
Чи можлива домовленість ширша за обміни? Реалістичним виглядає лише обмежений режим: локальне припинення вогню або «тиша» по енергетиці, яку можна верифікувати. Але попередні спроби «не бити по світлу» вже зривалися ударами та взаємними звинуваченнями.
Ще один вузол — питання окуповані території. Україна уникає формул, що юридично закріплюють втрати, бо це створює плацдарм для нової агресії. Росія ж намагається перетворити лінію фронту на кордон, називаючи це «реальністю».
Показово, що навіть за посиленого зовнішнього тиску Київ тримає рамку: спершу безпекові гарантії, потім політичні кроки. Для США це означає складні переговори з партнерами про гарантійні механізми; для Європи — потребу не розсипатися на вето й «особливі позиції».
Якщо раунд справді відбудеться 27–28 лютого, його головний результат може бути не «мирний договір», а календар наступних кроків: новий обмін полоненими, технічні групи з контролю припинення вогню, узгодження майданчика. Це — мінімум, який тримає процес живим.
На п’ятому році війни головне запитання звучить жорстко: хто готовий платити політичну ціну за мир, не перекладаючи її на Україну у вигляді територіальні поступки. Відповідь цього тижня, ймовірно, буде частковою — але саме вона задасть траєкторію весни.
