Нічні звернення в цю зиму звучать майже як зведення диспетчера: де є світло, де немає, і що буде завтра. На цьому фоні мирні переговори стають не абстракцією, а питанням тепла й часу для ремонту мереж.
Президент Володимир Зеленський повідомив, що наступний раунд тристоронні переговори з участю Сполучені Штати та Росія відбудеться 4–5 лютого 2026 року.
Майданчиком знову стане Абу-Дабі — місто, яке дедалі частіше перетворюється на дипломатичну “кімнату без вікон”, де кожен привозить свої червоні лінії. Перенесення означає: навіть календар переговорів тепер залежить від інших криз.
Після третього абзацу важливо зафіксувати контекст: за попереднім аналізом Дейком, зсув дат пояснюють тим, що Вашингтон паралельно “жонглює” увагою через іранська криза, а це зменшує оперативність посередника. Раніше «Дейком» розбирав ризики формату.
Фактор Близького Сходу не декоративний: посилення напруги навколо Іран і демонстрація сили з боку адміністрація Трампа змушують Білий дім розподіляти ресурси між двома “гарячими” треками. У таких умовах дипломатія з Україною часто переходить у режим пауз.
Симптоматично, що в паралельному треку спецпосланець Стів Віткофф провів зустрічі з російським представником Кирило Дмитрієв у Флориді, назвавши їх “продуктивними”. Це виглядає як спроба не втратити темп, навіть коли центр уваги зміщується.
Водночас Кремль публічно визнає: переговори “дуже складні”, а ключовим бар’єром лишається територіальне питання — насамперед Донбас і лінія контролю в Донецька область. Для Києва поступки тут — політично вибухові, для Москви — частина наративу “перемоги”.
Звідси логіка затримок: якщо головні питання потребують рішень на найвищому рівні, то технічні делегації можуть говорити довго, але без прориву. Саме тому перенесення на 4–5 лютого радше свідчить про пошук “вікна” для рішення, ніж про новий компроміс.
Паралельно з дипломатією працює інша реальність — енергетична криза. Наприкінці січня масові відключення електроенергії зачепили Україну й сусідню Молдова: влада пояснила це технологічною аварією на високовольтних лініях і погодними чинниками.
Українська артилерійська частина обстрілює російські позиції на Донбасі у грудні — Тайлер Хікс
Проблема не лише в морозах. Коли українська енергосистема виснажена ударами й аваріями, кожна пауза в атаках — навіть неформальна — стає важелем. Але саме це робить припинення вогню предметом торгу: “тиша” перетворюється на інструмент, а не на жест гуманності.
У такій конструкції переговори в Абу-Дабі — це тест не на добру волю, а на здатність сторін синхронізувати мінімальні кроки: обмін полоненими, технічні механізми верифікації, режим “не бити по енергетиці”. І кожен пункт упирається в довіру, якої майже не лишилося.
Додатковий вузол — безпекові гарантії. Українська позиція тримається на простій формулі: будь-яке “замороження” без запобіжників може стати паузою перед новим наступом. Російська — на вимозі впливати на рамку цих гарантій, фактично отримавши важіль вето.
Тим часом Вашингтон, зосереджений на кількох фронтах ризику, прагне швидкого результату. Але швидкість — поганий союзник, коли йдеться про лінію зіткнення, яку роками утримують фортифікації. Поспіх часто підсилює підозри, а підозри — зменшують простір для компромісу.
Окрема небезпека в тому, що зсув переговорів створює “вікна безвідповідальності”: на землі бойові дії тривають, а в політиці зручно пояснювати будь-яку ескалацію “несприятливим моментом”. Так дипломатія стає ширмою, а не запобіжником.
Показовим є й те, що навіть узгодження календаря подається як досягнення. Це сигнал: процес рухається, але зміст — важчий за форму. У кращому разі 4–5 лютого сторони спробують звузити розбіжності до кількох пунктів, придатних для рішення лідерів.
У гіршому — отримаємо чергову серію “конструктивних” заяв без механізмів виконання. І тоді головним показником стане не комюніке, а те, чи зменшаться російські удари по енергетиці та чи матиме Київ час стабілізувати мережі до піку холодів.
Ветеран української армії сидить на лавці на станції метро перед порожніми вагонами метро під час масових відключень електроенергії в Києві в суботу на тлі російського вторгнення в Україну — Сергій Окунєв
Поки що тенденція очевидна: дипломатія дедалі більше залежить від зовнішніх подразників — від Близького Сходу до внутрішнього американського політичного циклу. Це означає, що Україні доведеться одночасно тримати фронт, мережу й переговорний стіл.
Що можна вважати реалістичним результатом цього раунду? Не “великий мир”, а рамку: як фіксується припинення вогню, хто й як перевіряє, що робити з порушеннями, і як прив’язати територіальні дискусії до довгострокових гарантій, а не до тиску зими.
І тут повертається людський вимір. Коли в домі зникає світло, переговори перестають бути телевізійним шоу — вони стають лінією між “протриматися” і “зламатися”. Саме тому будь-яке перенесення дат має ціну, яку вимірюють не днями, а градусами в батареях.
У середу–четвер в Абу-Дабі сторони знову спробують зібрати пазл, якому бракує центральної деталі. Але поки зовнішні кризи розтягують увагу посередника, головний ризик для України — що пауза в календарі перетвориться на паузу в рішучості світу.
