Переговори, які провели Дональд Трамп і Володимир Зеленський у Флориді, не дали прориву щодо головного — як завершити війну без втрати суверенітету. Попри заяви про «дуже близьку» мирну угоду, позиції Києва й Москви по кордонах лишаються несумісними.
Після зустрічі Трамп визнав: «колючі» теми нікуди не зникли, а рішення потребує часу. Зеленський уточнив, що 20-пунктовий план майже зібраний, але завис на двох вузлах — Запорізька АЕС в окупації та територіальні питання Донбасу. Саме вони тримають процес у глухому куті.
Українська сторона наголошує: без відповіді, як саме працюватиме Запорізька АЕС і хто контролюватиме станцію, не можна говорити про стійкий мир. Так само критичною є лінія розмежування та режим безпеки на сході, де триває боротьба за Донбас. Інакше угода буде крихкою і тимчасовою.
Кремль відповів ультимативно. Речник Дмитро Пєсков заявив, що Україна має вивести війська з тієї частини Донбасу, яку ще контролює, інакше ризикує втратити більше землі. Це не компроміс, а логіка примусу, що блокує переговори. Тому шанс на швидкий компроміс тане.
Москва й далі тримається максималістської рамки: Донбас, а також Запорізька й Херсонська області Росія називає «своїми», хоча міжнародно це територія України. Окремий тягар — Крим, анексований у 2014 році, який Кремль не виносить на торг. Це фіксує стартову жорсткість позицій.
Для Києва вихідною точкою є припинення вогню та зупинка боїв по лінії фронту, а не «відступ» під тиском. Українська логіка проста: будь-яка одностороння поступка без гарантій безпеки лише відкладає новий удар і робить війну циклічною. Цю позицію підсилює воєнна реальність щодня.
У переговорному полі з’явилася ідея «вільна економічна зона» як місток, якщо Україна відведе війська з частини Донеччини. Однак Зеленський підкреслив, що детального концепту немає, а без правил моніторингу та контролю це перетворюється на порожній бренд.
Росія також відкидає припинення вогню, яке могло б дати час на політичні рішення або референдум щодо територіальних компромісів. У результаті навіть тимчасова пауза у боях стає предметом торгу, а довіра між сторонами залишається рекордно низькою. Без паузи важко будувати довіру.
На цьому тлі переговори дали обмежений позитив у блоці гарантії безпеки. Зеленський заявив про двосторонню домовленість зі США, тоді як Трамп оцінив готовність пакета як «95%». Але формула гарантій ще потребує юридичного та ресурсного наповнення. Деталі вирішуватимуть, чи це працює.
Україна хоче, щоб гарантії безпеки були довгими і «з першого дня», а не прив’язаними до політичних циклів. Зеленський говорив про горизонт до 50 років, аргументуючи, що російська агресія триває десятиліттями, а не лише з 2022-го, і ризик повторення високий.
Трамп водночас дав сигнал, що ключову роль у безпековій архітектурі він бачить за Європою, із підтримкою США. Це робить конструкцію складною, бо Москва наполягає: будь-які іноземні війська в Україні «неприйнятні», а отже формат місії стає полем конфлікту.
Франція намагається перевести політичні заяви у практику. Еммануель Макрон сказав, що прогрес щодо гарантій є, а «коаліція охочих» збереться у Парижі на початку січня, щоб фіналізувати внески — від ППО до тренувальних програм і логістики. Це має показати, хто готовий платити ціну.
Проте навіть сильні гарантії безпеки не спрацюють, якщо Кремль не готовий поступатися територіями. Україна сумнівається, що Володимир Путін реально обере мир, коли його вимоги зводяться до контролю над Донбасом і нав’язування «коригування» кордону під диктовку.
Зеленський прямо заявив, що дії Путіна не збігаються з «мирною риторикою», яку той демонструє у спілкуванні з Білим домом. Для Києва масовані удари по містах і енергетиці — це практичний індикатор намірів, який важить більше за заяви про «готовність».
Показово, що на тлі дипломатичних контактів Росія посилила атаки на енергетичну інфраструктуру. У Києві після ударів частина районів залишалася без світла за мінусової температури, що підвищує тиск на владу і робить припинення вогню соціальним пріоритетом.
У такій реальності мирна угода — це не лише політичний текст, а тест на здатність зупинити смерть і руйнування. Якщо обстріли тривають паралельно з переговорами, довіра до домовленостей руйнується ще до підписання, а суспільство готується до гіршого сценарію. Це сигнал, що війна триває.
Кремль публічно закріплює логіку: якщо Київ «не хоче дипломатично», Москва досягне цілей силою. Це робить переговори асиметричними і змушує Україну вимагати інструменти стримування, а партнерів — думати про санкційний тиск і довгу підтримку оборони.
Паралельно лунають сигнали про нову розмову Трампа з Путіним, але без дат. Відсутність календаря підсилює ризик затягування, коли процес перетворюється на серію «контактів» без результату, а на землі просуваються війська і зростає ціна для цивільних.
Україна каже, що готова до будь-якого формату комунікації з Росією, але після узгодження рамки з США та європейськими партнерами. Пєсков натомість заявляє, що прямий контакт Путін–Зеленський не обговорюється, тобто Москва залишає лише формат тиску через посередників.
Отже, траєкторія переговорів залежить від того, чи зможуть США й Європа звести в один пакет територіальні питання, Запорізька АЕС, механізми моніторингу та гарантії безпеки. Без цього теза про «90% готовності» лишається політичним сигналом, а не дорожньою картою. Угода можлива лише за чітких правил.
Скепсис усередині України теж не зникає. Багато хто вважає, що Путін прагне не лише територій, а й підриву української державності, тому будь-які поступки виглядають пасткою. Цей фактор звужує маневр влади і робить прозорість умов мирної угоди критичною.
Для економіки важливо інше: чи дає процес прогнозованість і можливість відновлення. Якщо лінія фронту не фіксується, а територіальні питання лишаються ультиматумом, інвестиції в реконструкцію та енергетичну стабілізацію відкладаються, а ризик ескалації зберігається.
Найближчі тижні стануть перевіркою заяв про прогрес. Якщо Париж і Вашингтон деталізують гарантії безпеки, тиск на Москву може зрости; якщо ні — переговори зависнуть. Без рішення по Донбасу та Запорізькій АЕС угода не з’явиться, і війна триватиме.
Підсумок тверезий: дипломатія просунулася у частині безпекових формул, але не зрушила головне — територіальні питання. Поки сторони говорять різними мовами про кордони і контроль, мирна угода лишається недосяжною, а припинення вогню — радше бажанням, ніж фактом.
