Новий раунд мирних переговорів між Україною та Росією, за участі США, відновлюється у неділю в Об’єднаних Арабських Еміратах. На цьому тлі Київ обережно говорить про «прогрес», хоча війна не зменшує темпу й щоденні обстріли залишаються реальністю.
Міністр закордонних справ Андрій Сибіга описав російських переговорників як «набагато серйозніших», ніж раніше, й наголосив: цього разу в делегації РФ є представники військових та спецслужб. Важливий нюанс — зникли псевдоісторичні «лекції», натомість з’явилась предметність.
Та «предметність» не гасить вибухів. У вівторок російська атака дронами по пасажирському поїзду в Харківській області стала рідкісною, але показовою ескалацією, повідомлялося щонайменше про п’ять загиблих. Для суспільства це сигнал: переговори й терор цивільних можуть співіснувати.
За оцінкою газети «Дейком», нинішній «прогрес» у переговорах варто читати не як наближення перемир’я, а як зміну інструментів тиску: Москва одночасно торгується й підсилює удари по цивільній інфраструктурі, аби збільшити переговорну ціну для Києва.
Ключова причина, чому навіть невеликий дипломатичний зсув помітний, — попередні формати часто виглядали як імітація. Українська сторона прямо порівнює теперішні контакти з «низькорівневими» зустрічами в Стамбулі, які не давали рамки для рішень і були радше витратою часу.
Втім, набір «найчутливіших питань» не змінився. На столі — контроль над східною частиною Донеччини та статус Запорізької АЕС, найбільшої в Європі, що перебуває під російським контролем. Саме ці дві теми визначають межі прийнятного компромісу для обох сторін.
Американський вимір додає ще один шар напруги. Київ прагне закріпити гарантії безпеки США до входу в найболючіші територіальні дискусії, щоб уникнути сценарію «спершу поступки — потім обіцянки». У публічній комунікації це подається як логіка захисту державності.
Сибіга говорив про готовність підписати договір із США так, щоб він був юридично обов’язковим і потребував ратифікації Конгресом США. Ідея зрозуміла: політичні заяви змінюються, а ратифікований документ важче «відкотити» наступною адміністрацією чи новою кризою.
Але саме тут з’являється вузол із Вашингтоном. За повідомленнями Financial Times, команда президента Дональда Трампа нібито схиляє Україну до територіальних поступок ще до підписання безпекової угоди. США публічно заперечували «силовий» тиск, проте умовність гарантій звучить дедалі чіткіше.
Державний секретар США Марко Рубіо назвав Донеччину «дуже складним» питанням і визнав, що саме територіальний спір є центральним бар’єром. Росія, за його словами, наполягає на отриманні решти частини Донеччини, яку контролює Україна, тоді як Київ відкидає відмову від земель.
Отже, переговори в Абу-Дабі — це радше про звуження конфлікту до кількох «великих кнопок». Коли сторони перестають розмовляти про все одразу, вони починають говорити про те, що справді може зупинити війну — або остаточно зірвати домовленості.
Паралельно Москва намагається сформувати символічну рамку: кремлівський радник Юрій Ушаков заявив, що Путін готовий зустрітися із Зеленським у Москві та «гарантувати безпеку». Для Києва це звучить як пастка легітимізації й спроба змістити центр переговорів на територію РФ.
Українська позиція, озвучена Сибігою, інша: Зеленський готовий зустрітися з Путіним для вирішення ключових питань, але «перешкодою є і залишатиметься Росія». У перекладі з дипломатичної мови це означає недовіру до намірів Кремля і вимогу перевірюваних кроків.
Окрема тема — європейські сили як елемент виконання можливої угоди. Україна допускає присутність європейських контингентів, але наполягає на американському «бекстопі» без введення військ США. Це спроба поєднати стримування РФ і політичні обмеження Вашингтона.
Чому це важливо саме зараз? Тому що зима знову зробила енергосистему й цивільну інфраструктуру мішенню, а атаки на транспорт — як у випадку з пасажирським поїздом — б’ють по відчуттю базової безпеки. У такій атмосфері будь-яке «потепління» в переговорах легко знецінюється новинами з фронту й тилу.
Для Москви тактика подвійного треку — переговори плюс удари — має прагматичний сенс: створити враження керованої ескалації. Вона підвищує ставки без оголошення загальної мобілізації ресурсів і водночас дає привід казати, що «діалог триває».
Для Києва відповідь — утримати переговорний процес у межах, які не руйнують внутрішню легітимність. Будь-яке рішення щодо Донеччини, Запорізької АЕС чи перемир’я потребуватиме пояснення суспільству, а отже — чітких гарантій безпеки та механізмів контролю виконання.
Найближчі зустрічі в ОАЕ покажуть, чи «серйозніша» делегація Росії означає готовність до конкретних зобов’язань, чи це лише професійніший стиль затягування. Індикатором стане не тон переговорів, а поява письмових формул і погоджених процедур — від режиму тиші до доступу до критичних об’єктів.
Поки ж реальність така: навіть коли дипломати говорять про «прогрес», небо над Україною лишається заповненим дронами, а питання території, гарантій США та ролі Європи — це три замки, які мають відкритися одночасно. Інакше переговори знову перетворяться на паузу між атаками, а не на шлях до миру.
