Десятиденне перемир’я між Ізраїлем і Ліваном поки тримається, але його крихкість відчувається в кожній заяві сторін. Воно виникло не як наслідок політичного прориву, а як пауза після нового раунду війни, в якій «Хезболла» знову підтвердила, що розглядає себе не як допоміжну силу в межах держави, а як окремий центр воєнного рішення.
Саме тому слова Німа Касема про готовність «повністю співпрацювати» з ліванською владою не варто читати як сигнал до роззброєння чи до справжньої деескалації. Це радше спроба зафіксувати вигідну для себе формулу: так, рух готовий підтримати перемир’я, але тільки на умовах, які не зачіпають його головного активу — власної збройної автономії.
Касем публічно прив’язує подовження тиші до постійного припинення ізраїльських ударів, повного виведення ізраїльських військ і повернення переміщених жителів на південь Лівану. Формально це звучить як мова суверенітету. По суті — як вимога, щоб Ізраїль відступив раніше, ніж буде вирішено головне для Тель-Авіва питання: хто реально контролює південь Лівану після війни.
За попереднім аналізом Дейком, справжня проблема нинішнього перемир’я полягає в тому, що воно намагається заморозити не розв’язаний конфлікт, а конфлікт, у якому сторони навіть не погоджуються з базовим порядком після паузи. Ізраїль хоче безпеки через витіснення та роззброєння «Хезболли». «Хезболла» хоче паузи без стратегічної поразки і без втрати права залишатися озброєною силою. Саме в цій несумісності й закладена вибухівка майбутнього.
Ізраїль уже дав зрозуміти, що не розглядає перемир’я як повернення до старого статус-кво. За наявними повідомленнями, ізраїльські війська мають намір зберігати присутність у частині південного Лівану у форматі зони безпеки. Для ізраїльської логіки це запобіжник від нового відновлення інфраструктури «Хезболли» біля кордону. Для Бейрута і для самого руху — це продовження окупаційної логіки іншими засобами.
Саме тут руйнується ідея, ніби мир можна просто «технічно» продовжити на кілька днів чи тижнів. Якщо ізраїльська армія залишається, а «Хезболла» не роззброюється, то перемир’я перетворюється не на шлях до миру, а на режим взаємного очікування порушення. Кожен обстріл, кожне пересування, кожна інженерна робота на півдні починає виглядати не як локальний епізод, а як тест на межу терпіння.
У цьому сенсі фраза Касема про готовність співпрацювати з державою має подвійне значення. З одного боку, «Хезболла» не хоче відкрито конфліктувати з ліванською владою в момент, коли країна виснажена, а сотні тисяч людей чекають на повернення додому. З іншого — рух не демонструє готовності підпорядкуватися державі в головному питанні: монополії на зброю. Співпраця в його версії означає не передачу контролю, а координацію без саморозпуску.
Саме тому американська позиція щодо того, що єдиним легітимним носієм сили в Лівані має бути державна армія, залишається майже нездійсненною на практиці. Проблема не лише в політичній волі Бейрута, а в самому співвідношенні сил: ліванська держава роками не мала прямого контролю над «Хезболлою», а її збройні можливості та політичний вплив давно перевищують рамки звичайної партії чи звичайного недержавного актора.
Досвід попереднього перемир’я це вже довів. Після домовленостей 2024 року Ізраїль мав вийти, а «Хезболла» — піти шляхом роззброєння. Жоден із цих пунктів повноцінно не був виконаний. Саме тому нинішня пауза сприймається не як нова глава дипломатії, а як повторення знайомої схеми, де текст угоди існує окремо, а реальний баланс сили — окремо.
Іще одна проблема полягає в тому, що «Хезболла» після останньої ескалації не може дозволити собі виглядати як сторона, яка просто відступила. Вона вже втягнула Ліван у новий цикл війни, атакувавши Ізраїль на тлі ширшого регіонального конфлікту довкола Ірану. Тому тепер руху потрібна формула, яка дозволить подати паузу не як вимушене гальмування, а як результат власної стійкості та нав’язаних супротивнику умов.
Для ліванської держави це особливо складний момент. Бейрут формально зацікавлений у припиненні вогню, поверненні людей, відновленні півдня і зниженні ризику нового вторгнення. Але він майже не має інструментів, щоб одночасно змусити Ізраїль піти і примусити «Хезболлу» скласти зброю. Це і є центральна слабкість Лівану: держава має міжнародну легітимність, але не має повної монополії на силу на власній території.
Тому мирний горизонт тут визначається не бажанням миру як таким, а питанням, хто саме гарантує порядок на півдні. Якщо це робить Ізраїль через воєнну присутність, Ліван втрачає суверенітет. Якщо це формально робить держава, але без реального роззброєння «Хезболли», Ізраїль не вірить у безпеку. Якщо ж «Хезболла» зберігає зброю під прикриттям перемир’я, то пауза лише відкладає новий раунд війни. Усі три сценарії погані, і саме тому нинішнє затишшя виглядає таким тимчасовим.
Додатковий сигнал крихкості вже з’явився майже одразу: навіть після початку перемир’я південь Лівану не перетворився на зону стабільності. Обстріли, силові інциденти й загибель миротворця показують, що реальність на місці значно жорсткіша за політичні формули. Це означає, що сторони поки не увійшли у фазу довіри; вони лише перейшли у фазу короткого тактичного стримування.
Саме тому нинішню заяву Касема слід читати не як відкриття дверей до миру, а як обережно сформульований ультиматум під виглядом гнучкості. «Хезболла» готова співпрацювати, але не готова відмовитися від ролі самостійної військової сили. Вона готова підтримувати тишу, але тільки поки тиша не виглядає як її власне послаблення. Вона готова говорити про державу, але не готова розчинитися в державі.
У підсумку теперішнє перемир’я між Ізраїлем і Ліваном є не мостом до нового порядку, а паузою між двома несумісними баченнями майбутнього. Одне бачення вимагає повного демонтажу військової автономії «Хезболли». Інше — намагається зберегти цю автономію, лише пом’якшивши ціну її існування. Поки це протиріччя не буде розв’язане, кожне перемир’я залишатиметься лише відкладеним запитанням про наступну війну.
