Менше ніж за тиждень після того, як Сполучені Штати під покровом ночі захопили чинного президента Венесуели, у відносинах між двома країнами стався різкий і на перший погляд парадоксальний поворот. Тимчасова очільниця країни Делсі Родрігес оголосила про початок «дослідницького дипломатичного процесу», спрямованого на можливе відновлення посольств у Каракасі та Вашингтоні.
У п’ятницю американські дипломати вперше майже за сім років прибули до столиці Венесуели, щоб оцінити умови для часткового повернення посольства США. Це рішення стало першим практичним кроком до нормалізації контактів після років повного розриву, санкцій і взаємних ультиматумів.
Символізм моменту очевидний. Ще кілька днів тому Вашингтон називав венесуельську владу злочинним режимом, а тепер — веде з нею переговори. Причому йдеться фактично про ту саму владну конструкцію, лише без Ніколас Мадуро, екстрадованого до США для суду.
За попереднім аналізом Дейком, саме ця спадковість влади робить нинішній діалог політично вибухонебезпечним: будь-яке визнання Родрігес автоматично порушує питання легітимності Мадуро в минулому і правових підстав його переслідування.
Контраст виглядає ще різкішим на тлі заяв президента США Дональд Трамп, який публічно запевняє, що «чудово ладнає» з новим керівництвом Венесуели, водночас продовжуючи жорсткий тиск — від перехоплення нафтових танкерів до вимог швидкого доступу американських компаній до венесуельських родовищ.
Віцепрезидент Джей Ді Венс додав ще один вимір суперечностей, заявивши, що армія США отримала «повноваження діяти проти наркокартелів» — тих самих структур, які американські прокурори роками пов’язували з венесуельською верхівкою.
Родрігес оголосила про переговори не мовою примирення, а різкої критики. У заяві вона назвала дії США «викраденням президента» і «грубим порушенням міжнародного права», зазначивши, що дипломатичний процес потрібен, аби «усунути наслідки агресії» й водночас виробити «порядок денний взаємного інтересу».
Цей подвійний тон — обурення плюс готовність співпрацювати — відображає логіку реальної політики. Венесуела перебуває в глибокій економічній залежності від зовнішніх рішень, а США бачать у зміні влади можливість швидко переформатувати енергетичний ринок і політичний ландшафт країни.
Питання відновлення посольств має не лише символічний, а й суто практичний вимір. Посольство США в Каракасі зачинене з 2019 року, коли Вашингтон визнав опозиційного лідера Хуан Гуайдо тимчасовим президентом. Відтоді будівля стояла фактично законсервованою — без персоналу, з мінімальною охороною.
Колишній спецпредставник США з питань Венесуели Елліот Абрамс застерігає, що повернення дипломатів — це не «натиснути вимикач». Йдеться і про безпеку, і про юридичні наслідки. Головне питання: чи означатиме діалог із Родрігес її фактичне міжнародне визнання як глави держави.
Якщо так, то виникає складна правова колізія: чи не підриває це судовий процес проти Мадуро, зокрема в частині можливого імунітету глави держави. Американські юристи нагадують, що США вже визнавали неформальні уряди чи повстанські структури в інших країнах, але венесуельський випадок — особливо чутливий.
Паралельно розгортається енергетичний вимір. Трамп відкрито закликає американських нафтовиків готуватися до роботи у Венесуелі, а військово-морські сили США перехоплюють судна з венесуельською нафтою. Це створює тиск, який дипломатія має оформити в угоди, вигідні Вашингтону.
Для Родрігес ключовий виклик — внутрішній. Вона мусить пояснити суспільству й елітам, чому переговори з державою, яку ще вчора називали «імперіалістичним ворогом», тепер подаються як необхідність. Антиамериканські настрої в системі нікуди не зникли, але економічна реальність змушує коригувати ідеологію.
У короткостроковій перспективі процес відновлення дипвідносин залишатиметься обережним і поетапним. Сторони тестують межі можливого, не беручи на себе остаточних зобов’язань. Саме тому в офіційних формулюваннях так часто звучать слова «потенційний» і «дослідницький».
У довшій перспективі цей діалог може стати моделлю нової американської стратегії: силовий тиск, швидка зміна статус-кво і негайний перехід до переговорів із наступниками. Для Венесуели ж це шанс вийти з міжнародної ізоляції, заплативши за це частиною суверенітету.
Як підсумовує Дейком, нинішній контакт між США і Венесуелою — це не примирення і не союз, а спроба синхронізувати інтереси після шокової операції. Чи стане він початком стабілізації, чи лише паузою перед новою фазою тиску, залежить від того, хто швидше нав’яже свої правила гри.
