Погроза Дональда Трампа «знищити» електростанції Ірану, якщо Тегеран не відкриє Ормузьку протоку, стала не просто ще одним епізодом агресивної політичної риторики. Для правозахисників і фахівців із законів війни це сигнал значно глибшої проблеми: у публічний обіг повертається ідея допустимості удару по цивільній енергетичній інфраструктурі як інструменту тиску.
За даними кількох американських медіа, Трамп у вихідні поставив Ірану ультиматум: повністю відкрити протоку впродовж 48 годин, інакше США почнуть бити по іранських об’єктах електропостачання, «починаючи з найбільшого». Уже згодом він продовжив дедлайн до п’ятниці, одночасно заявивши про нібито «продуктивні» контакти з Тегераном, які сам Іран публічно заперечив.
Юридично головна проблема полягає в тому, що міжнародне гуманітарне право забороняє спрямовувати атаки на цивільні об’єкти як такі. Стаття 52 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій прямо встановлює: цивільні об’єкти не можуть бути об’єктом нападу, а атаки мають суворо обмежуватися військовими цілями. У разі сумніву щодо об’єкта, який зазвичай слугує цивільним потребам, діє презумпція цивільного статусу.
За попереднім аналізом Дейком, саме тут Трампова заява і «перетинає межу». Вона не описує конкретний військовий об’єкт, що дає визначену й безпосередню воєнну перевагу, а формулює погрозу по сектору, від якого залежить життя міст, лікарень, водопостачання, зв’язок і базова цивільна стійкість. Інакше кажучи, у центрі риторики опиняється не військова ціль, а важіль колективного тиску на державу через населення.
Саме тому колишній керівник Human Rights Watch Кеннет Рот назвав таку заяву відкритою погрозою воєнного злочину. Його логіка проста: якщо політичний лідер публічно погрожує знищенням електростанцій без чіткого доведення їхнього військового статусу, він нормалізує удар по критичній цивільній інфраструктурі як прийнятний спосіб ведення війни. Це не автоматичний вирок у юридичному сенсі, але вже дуже небезпечний рівень політичної артикуляції.
Щоб зрозуміти вагу цієї оцінки, достатньо згадати позицію Міжнародного кримінального суду щодо України. ICC видав ордери у справі російських командувачів, вказуючи на ймовірну відповідальність за кампанію ударів по українській електроінфраструктурі, зокрема електростанціях і підстанціях, у період від жовтня 2022 року до березня 2023 року. Прокурор суду окремо підкреслював, що йдеться саме про атаки на критичну інфраструктуру.
На цьому тлі слова Рота про відсутність принципової різниці між російською практикою та нинішньою американською погрозою звучать не як пропагандистська гіпербола, а як спроба вказати на руйнування одного стандарту для всіх. Якщо Вашингтон засуджує удари по енергосистемі в Україні, але допускає аналогічну риторику щодо Ірану, він підриває власну правову позицію й моральний ресурс.
Правозахисниця Human Rights Watch Сара Ягер також попередила про «перегони на дно», у яких загрози цивільній інфраструктурі стають звичною мовою війни. Її застереження важливе не лише як моральна реакція. Коли держави дедалі легше говорять про електромережі, водні системи чи лікарні як про об’єкти тиску, відбувається ерозія самої ідеї обмеження війни правилами.
Водночас є й складніше, але принципове уточнення. Енергетична інфраструктура інколи справді може мати подвійне — цивільне і воєнне — призначення. Міжнародне право не робить її автоматично недоторканною за будь-яких умов. Але саме тому ключовими стають критерії конкретності: чи робить об’єкт ефективний внесок у воєнні дії, і чи дає його ураження визначену воєнну перевагу саме в конкретних обставинах часу. Погроза «почати з найбільшої електростанції» на це питання не відповідає.
Ще одна небезпека — гуманітарний каскад. Удар по великій електростанції рідко лишається проблемою «світла в розетці». За ним часто йдуть перебої у водопостачанні, роботі лікарень, холодильних системах для ліків, каналізації, транспорті та зв’язку. Саме такий ланцюговий ефект зробив атаки на енергетику в попередніх війнах предметом особливої міжнародної критики.
Історія американських воєн це підтверджує. Під час кампанії проти Іраку у 1991 році удари по енергосистемі та пов’язаній інфраструктурі мали довгі й руйнівні наслідки для цивільного життя. Пізніше, у 1999 році, під час війни НАТО проти Югославії США застосовували інший підхід: засоби тимчасового виведення енергомереж із ладу, включно з графітовими боєприпасами, які мали короткочасний, а не повний руйнівний ефект. RAND описував ці атаки як спробу спричинити коротке замикання в мережах, а не фізично знести об’єкти вщент.
Цей історичний контраст важливий. Навіть коли Пентагон вдавався до тиску на енергосистему, він уже давно намагався не формулювати це як програму «знищення» цивільної інфраструктури. Саме слово «obliterate», використане Трампом, тому і звучить настільки тривожно: воно відсилає не до точкового військового розрахунку, а до каральної логіки тотального виведення з ладу.
Водночас наявні повідомлення свідчать, що чинне військове планування США не передбачає повного фізичного знищення іранських електростанцій. За даними американської преси, обізнаний посадовець Пентагону сказав, що військові не мають плану повного руйнування таких об’єктів, хоча теоретично можуть їх тимчасово вивести з ладу, якщо вважатимуть це необхідним. Це не знімає проблеми, але показує розрив між політичним меседжем Трампа і тим, як мислить військова бюрократія.
Саме цей розрив сьогодні і є найнебезпечнішим. Коли політичний лідер говорить мовою демонстративного покарання, а військові намагаються мислити мовою обмежень, на світ виходить подвійний сигнал. Для союзників США це сумнів у передбачуваності Вашингтона. Для противників — підстава вважати, що удари по цивільній інфраструктурі тепер офіційно входять у меню можливих рішень.
Політично Трамп, імовірно, намагається одночасно тиснути на Іран, лякати ринки й створювати простір для різкого розвороту до «дипломатичного прориву». Але у праві війни значення мають не лише ракети, а й публічні принципи. Коли президент США починає торгуватися критичною інфраструктурою як заручником ультиматуму, він розмиває не тільки межу допустимого для себе, а й глобальний бар’єр для інших держав.
У підсумку заява Трампа важлива не тільки тим, чи буде наказ реалізований. Вона вже змінила рамку дискусії: від питання «як завершити кризу в Ормузькій протоці» до питання «чи можна знову зробити цивільну енергетику легітимною мішенню». І саме тому правозахисники говорять про перетин червоної лінії — не лише воєнної, а цивілізаційної.
