Тель-Авів під ударом, а мир — у тумані: що показав новий день війни

Інформаційна війна навколо операції «Епічна лють»

Операція «Епічна лють» стала не лише військовою кампанією, а й полем жорсткого інформаційного протистояння. У сучасних конфліктах боротьба точиться не лише у повітрі чи на землі, але й у медійному просторі, де кожна сторона прагне сформувати вигідну для себе картину подій. Саме тому заяви щодо нібито збитих американських винищувачів швидко набули широкого розголосу.

Центральне командування Збройних сил США чітко і категорично відреагувало на ці повідомлення. Представники CENTCOM наголосили, що жоден американський літак не був збитий під час виконання бойових завдань. Така позиція стала відповіддю на хвилю чуток, які активно поширювалися в інформаційному просторі.

Особливу увагу привернула інформація про нібито знищення винищувача F-15. Цей літак є одним із символів військової могутності США, тому будь-які заяви про його втрату автоматично стають резонансними. Втім, американські військові повністю спростували ці твердження, назвавши їх неправдивими.

Інформаційна війна навколо операції «Епічна лють»

Операція «Епічна лють» стала не лише військовою кампанією, а й полем жорсткого інформаційного протистояння. У сучасних конфліктах боротьба точиться не лише у повітрі чи на землі, але й у медійному просторі, де кожна сторона прагне сформувати вигідну для себе картину подій. Саме тому заяви щодо нібито збитих американських винищувачів швидко набули широкого розголосу.

Центральне командування Збройних сил США чітко і категорично відреагувало на ці повідомлення. Представники CENTCOM наголосили, що жоден американський літак не був збитий під час виконання бойових завдань. Така позиція стала відповіддю на хвилю чуток, які активно поширювалися в інформаційному просторі.

Особливу увагу привернула інформація про нібито знищення винищувача F-15. Цей літак є одним із символів військової могутності США, тому будь-які заяви про його втрату автоматично стають резонансними. Втім, американські військові повністю спростували ці твердження, назвавши їх неправдивими.

У подібних ситуаціях важливо розуміти, що інформаційна війна часто спрямована на підрив довіри до противника. Поширення неперевірених або викривлених даних може створювати ілюзію успіху там, де його насправді немає. Саме тому офіційні коментарі набувають особливої ваги.

Таким чином, історія з нібито збитими винищувачами демонструє, наскільки важливим є контроль над інформаційним полем. У сучасному світі перемога визначається не лише результатами бойових дій, а й здатністю переконати світ у своїй правоті.

Масштаби операції та військова ефективність США

Операція «Епічна лють» вражає своїми масштабами. За даними CENTCOM, американські сили здійснили понад вісім тисяч бойових вильотів. Це свідчить про високий рівень координації, технічної підготовки та логістичної підтримки.

Такий обсяг бойових дій вимагає бездоганної роботи всієї військової системи. Кожен виліт — це складна операція, що включає планування, розвідку, технічне забезпечення та взаємодію між різними підрозділами. Відсутність втрат серед винищувачів підкреслює ефективність цієї системи.

Американські військові традиційно роблять ставку на технологічну перевагу. Сучасні винищувачі, зокрема F-15, оснащені передовими системами захисту, радіоелектронної боротьби та навігації. Це значно знижує ризики під час виконання бойових завдань.

Крім технічного аспекту, важливу роль відіграє підготовка пілотів. Американські льотчики проходять інтенсивне навчання, що дозволяє їм діяти в умовах підвищеної небезпеки. Саме людський фактор у поєднанні з технологіями забезпечує високий рівень виживаності.

Заява про відсутність втрат також має стратегічне значення. Вона демонструє союзникам і противникам, що США здатні проводити масштабні операції без суттєвих втрат, зберігаючи контроль над ситуацією навіть у складних умовах.

Геополітичний контекст і наслідки заяви

Події навколо операції «Епічна лють» не можна розглядати у відриві від ширшого геополітичного контексту. Відносини між США та Іраном залишаються напруженими вже багато років, і будь-яка військова активність одразу набуває глобального значення.

Заяви про збиті винищувачі могли стати інструментом політичного впливу. Вони здатні змінювати сприйняття конфлікту як всередині країн, так і на міжнародній арені. Саме тому їх оперативне спростування стало важливим кроком з боку США.

Для союзників Вашингтона така інформація є сигналом стабільності та контролю. Вона підтверджує, що американська військова машина залишається ефективною і здатною виконувати складні завдання без критичних втрат.

Водночас для Ірану інформаційна складова також має значення. Навіть непідтверджені заяви можуть впливати на внутрішню аудиторію, формуючи уявлення про силу та успіх. Це типова практика в умовах конфліктів, де реальність і пропаганда часто переплітаються.

У підсумку ситуація навколо «Епічної люті» демонструє, що сучасні війни ведуться на кількох рівнях одночасно. Фізичне протистояння доповнюється боротьбою за інтерпретацію подій, і саме ця боротьба часто визначає довгострокові наслідки.

Значення правди у воєнний час

У часи конфліктів правда стає одним із найдефіцитніших ресурсів. Інформація проходить через численні фільтри, спотворюється і використовується як інструмент впливу. Саме тому офіційні заяви, такі як повідомлення CENTCOM, мають особливу вагу.

Спростування неправдивих даних є не лише питанням репутації, але й елементом безпеки. Дезінформація може впливати на рішення політиків, військових і навіть цивільного населення. Вона здатна змінювати хід подій без жодного пострілу.

Важливо також розуміти роль медіа у поширенні інформації. Швидкість новин часто переважає їхню точність, що створює ризики для формування об’єктивної картини. У таких умовах критичне мислення стає необхідною навичкою.

Заява про те, що жоден американський винищувач не був збитий, є прикладом спроби повернути контроль над наративом. Вона підкреслює прагнення до прозорості та точності, навіть у складних умовах військових дій.

У кінцевому підсумку, історія з операцією «Епічна лють» нагадує, що правда у війні — це не лише факт, а й інструмент. Той, хто здатен її донести і захистити, отримує важливу перевагу, яка виходить далеко за межі поля бою.

Новий раунд ударів Ізраїлю по Тегерану стався саме тоді, коли з’явився дипломатичний сюжет із Пакистаном. Це робить нинішній момент показовим: війна на Близькому Сході входить у фазу, де військовий тиск і мирні сигнали існують одночасно, але ще не зливаються в реальний переговорний процес.

За повідомленнями AP, Іран отримав від США 15-пунктову пропозицію про припинення вогню через пакистанських посередників. Водночас Тегеран публічно не визнає прямих переговорів із Вашингтоном, а офіційні іранські спікери продовжують подавати американські ініціативи як прояв слабкості, а не компромісу.

Паралельно США не демонструють роззброєння дипломатії. AP повідомляє щонайменше про перекидання 1 000 військових із 82-ї повітряно-десантної дивізії, а також про вже відправлені в регіон близько 5 000 морпіхів. Інші видання описують ширший пакет підкріплень, який може довести останнє посилення до кількох тисяч бійців.

Новий раунд ударів Ізраїлю по Тегерану стався саме тоді, коли з’явився дипломатичний сюжет із Пакистаном. Це робить нинішній момент показовим: війна на Близькому Сході входить у фазу, де військовий тиск і мирні сигнали існують одночасно, але ще не зливаються в реальний переговорний процес.

За повідомленнями AP, Іран отримав від США 15-пунктову пропозицію про припинення вогню через пакистанських посередників. Водночас Тегеран публічно не визнає прямих переговорів із Вашингтоном, а офіційні іранські спікери продовжують подавати американські ініціативи як прояв слабкості, а не компромісу.

Паралельно США не демонструють роззброєння дипломатії. AP повідомляє щонайменше про перекидання 1 000 військових із 82-ї повітряно-десантної дивізії, а також про вже відправлені в регіон близько 5 000 морпіхів. Інші видання описують ширший пакет підкріплень, який може довести останнє посилення до кількох тисяч бійців.

За оцінкою редакції Дейком, головний висновок нині такий: Вашингтон не обирає між війною та дипломатією, а намагається вести їх паралельно. Саме тому пропозиція про перемир’я виглядає не як альтернатива силі, а як спроба нав’язати Ірану переговори з позиції вже створеного військового тиску.

Пакистан у цій схемі з’явився не випадково. The Washington Post і The Guardian пишуть, що Ісламабад разом із Туреччиною та Єгиптом працює як один із каналів передачі американських сигналів Тегерану, а прем’єр Шахбаз Шаріф публічно запропонував майданчик для «змістовних і результативних» контактів.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТель-Авів під ударом, а мир — у тумані: що показав новий день війниІранські ракети влучили в Ізраїль уже після того, як Дональд Трамп оголосив про “дуже сильні” контакти з Тегераном. Це не виглядає як початок миру — радше як дипломатія, що відстає від ескалації.

Для Ірану такий посередник зручніший, ніж прямий американський трек. Іранський МЗС визнав, що дружні держави передають пропозиції, але одночасно наполягає: прямого діалогу зі США немає. Ця позиція дозволяє Тегерану не закривати двері повністю, не визнаючи при цьому політичної поступки перед Вашингтоном.

Проблема в тому, що ізраїльська поведінка поки не дає жодної ознаки паузи. The Guardian фіксує, що уряд Біньяміна Нетаньягу продовжує удари по Ірану й паралельно розширює тиск у Лівані, а отже навіть потенційний переговорний канал не змінив базової ізраїльської логіки: спершу послабити противника, а вже потім говорити про політичну рамку.

Через це американська пропозиція висить у повітрі без публічного схвалення з обох боків. AP описує зміст 15 пунктів, але ні Тегеран, ні Єрусалим відкрито не підтвердили готовність будувати на ньому наступний етап. Формально дипломатія існує, фактично жодна сторона не показала, що готова поставити її вище за військове продовження.

На тлі цих маневрів війна вже розповзається по ширшому регіону. AP повідомляє про удари по Кувейту, зокрема пожежу на об’єкті міжнародного аеропорту, а також про нові атаки на сусідні держави Перської затоки. Тобто питання більше не зводиться до прямого обміну ударами між Ізраїлем та Іраном.

Саме ця ширша географія і робить пакистанську ініціативу важливою. Ісламабад має власний інтерес у деескалації: його економіка чутлива до нафтових шоків, а зовнішня політика залежить від одночасних контактів із США, Іраном і монархіями Затоки. Отже посередництво тут є не альтруїзмом, а спробою запобігти регіональній детонації.

Квартира, зруйнована внаслідок авіаудару в Тегерані в понеділок — Араш Хамуші

Зміст американського плану теж показує, чому переговори будуть тяжкими. За AP, він охоплює санкційне полегшення в обмін на обмеження ядерної та ракетної програми, свободу судноплавства в Ормузькій протоці й питання іранської підтримки збройних проксі. Для США це виглядає як широка угода, для Ірану — як пакет капітуляційних вимог під час бомбардувань.

Тегеран саме так і намагається це продати внутрішній аудиторії. Публічні іранські заяви зводяться до того, що Вашингтон «переговрює сам із собою», тоді як Іран лише спостерігає за переданими сигналами. Така риторика важлива: режим не може легко визнати, що розглядає американський план, поки по ньому тривають удари.

Для Ізраїлю, своєю чергою, ризик інший. Будь-який неповний компроміс, який не зменшує іранські ракетні та проксі-спроможності, у Єрусалимі можуть сприйняти як передчасну паузу, що дасть Тегерану час на перегрупування. Саме тому ізраїльська лінія поки звучить як продовження силового пресингу, а не як підготовка до компромісу.

Пентагонівське посилення лише підкреслює цю суперечність. Якщо США одночасно говорять про мир і нарощують присутність десантників і морпіхів, сигнал для Ірану двоїстий: або Вашингтон страхує дипломатію силою, або готує собі кращу позицію на випадок її провалу. В обох читаннях напруга не зменшується.

Ринки, однак, чіпляються за саму можливість виходу. AP повідомляє, що на тлі новин про потенційний переговорний трек Brent подешевшала більш як на 6% — до приблизно 94 доларів за барель, а біржі в Азії пішли вгору. Тобто навіть слабкий дипломатичний сигнал зараз має відчутну економічну вагу.

Фрагмент ракети поблизу палестинського села Харес на Західному березі річки Йордан — Авішаг Шаар-Яшув

Ця реакція теж промовиста. Вона показує, що глобальна економіка вже готова винагороджувати не мир, а хоча б його тінь. Отже Трамп, Пєсков, пакистанські посередники й арабські столиці працюють не лише на політичну сцену, а й на енергетичну та фінансову стабілізацію, якої починає гостро бракувати світу.

Але між біржовим полегшенням і реальною угодою лежить найскладніший бар’єр: довіра. Іран уже пережив американські удари на тлі попередніх контактів, а тепер бачить нові війська США в регіоні. За таких умов будь-який пакистанський канал може стати корисним лише тоді, коли бодай одна зі сторін погодиться на видиму паузу в ескалації.

Отже нинішній момент ще не є початком миру. Це радше боротьба за рамку, в якій війна не вийде з-під контролю остаточно. Удари по Тегерану, пакистанська пропозиція, американські війська, Ормузька протока й ціни на нафту тепер злилися в один сюжет: хто нав’яже порядок завершення цієї війни — той і визначить нову рівновагу на Близькому Сході.

Сполучені Штати, за даними кількох американських видань, почали або готують перекидання підрозділів 82-ї повітряно-десантної дивізії США на Близький Схід. Точні цифри в публічному просторі різняться: Associated Press пише про щонайменше 1 000 військових, The New York Times — про близько 2 000, а The Wall Street Journal — про можливе розгортання до 3 000 бійців зі складу Immediate Response Force. Усі ці повідомлення сходяться в головному: Вашингтон посилює наземний компонент поблизу Ірану, навіть паралельно з дипломатичними контактами.

Напередодні цих повідомлень, газета Дейком повідомляла, що  Пентагон розглядає можливість перекидання бойової бригади 82-ї повітрянодесантної дивізії та частини її штабу для підтримки операцій проти Ірану.

Йдеться не про випадковий підрозділ, а про одну з наймобільніших сил американської армії. Офіційна сторінка 82-ї дивізії вказує, що вона здатна розгорнутися впродовж 18 годин після наказу і призначена для швидкого захоплення ключових об’єктів на початковій фазі операцій. Саме тому будь-який рух цієї дивізії читається не як символічне підсилення, а як створення реального інструменту для різкого розширення кампанії.

Сполучені Штати, за даними кількох американських видань, почали або готують перекидання підрозділів 82-ї повітряно-десантної дивізії США на Близький Схід. Точні цифри в публічному просторі різняться: Associated Press пише про щонайменше 1 000 військових, The New York Times — про близько 2 000, а The Wall Street Journal — про можливе розгортання до 3 000 бійців зі складу Immediate Response Force. Усі ці повідомлення сходяться в головному: Вашингтон посилює наземний компонент поблизу Ірану, навіть паралельно з дипломатичними контактами.

Напередодні цих повідомлень, газета Дейком повідомляла, що  Пентагон розглядає можливість перекидання бойової бригади 82-ї повітрянодесантної дивізії та частини її штабу для підтримки операцій проти Ірану.

Йдеться не про випадковий підрозділ, а про одну з наймобільніших сил американської армії. Офіційна сторінка 82-ї дивізії вказує, що вона здатна розгорнутися впродовж 18 годин після наказу і призначена для швидкого захоплення ключових об’єктів на початковій фазі операцій. Саме тому будь-який рух цієї дивізії читається не як символічне підсилення, а як створення реального інструменту для різкого розширення кампанії.

За попереднім аналізом Дейком, нинішнє рішення Пентагону важливе не стільки самою чисельністю десантників, скільки характером їхнього застосування. Повітряно-десантні війська — це сила для швидкого входу, утримання плацдарму, забезпечення першої хвилі тиску і демонстрації готовності до ризикованіших кроків. Якщо Вашингтон підтягує саме такі частини, це означає, що Білий дім хоче мати на столі не лише ракети, авіацію і санкції, а й варіанти силового контролю над конкретними точками в затоці.

Паралельно до регіону рухається і 31st Marine Expeditionary Unit. Профільні оборонні медіа та великі американські видання повідомляють, що в напрямку Близького Сходу йдуть приблизно 2 000–2 500 морпіхів із технікою та кораблями, які можуть використовуватися для амфібійних, інженерних і забезпечувальних завдань. У поєднанні з десантниками це формує вже не просто «додаткову присутність», а багаторівневу експедиційну конфігурацію.

У повідомленнях про можливі сценарії регулярно фігурує острів Харк — головний нафтовий експортний вузол Ірану в північній частині Перської затоки. Деякі медіа з посиланням на чинних і колишніх посадовців прямо припускають, що морпіхи й десантники можуть знадобитися або для операцій навколо Харка, або для дій, пов’язаних із Ормузькою протокою, яку Іран фактично зробив непридатною для значної частини комерційного судноплавства. Водночас це саме сценарії й припущення, а не офіційно оголошений план Пентагону.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПентагон зважує десант в Іран: що означає сценарій із Харк і 82-ю дивізієюСам факт опрацювання висадки на іранський острів Харк ще не означає наказу, але показує: війна США та Ірану входить у фазу, де логістика, нафта і символіка зливаються в один план

Саме тут проходить головна межа між фактом і інтерпретацією. Факт полягає в тому, що США посилюють сили швидкого реагування біля Ірану. Інтерпретація — що Вашингтон уже ухвалив рішення про сухопутне захоплення іранських об’єктів. На цей момент відкритих офіційних підтверджень другого немає. Але сам характер розгортання означає: американське командування хоче бути готовим до сценаріїв, у яких одного лише повітряного тиску буде недостатньо.

Не менш важливо й те, що десантники самі по собі не є оптимальною силою для довгого утримання території під контрударами. Поточні й колишні американські посадовці, яких цитують медіа, наголошують: парашутисти можуть прибути дуже швидко, але не несуть важкої бронетехніки, яка потрібна в разі масштабної відповіді Ірану. Звідси й логіка комбінування з морпіхами, інженерами, авіацією та подальшим підвезенням техніки через відновлені аеродроми або морські коридори.

Політично це створює для Дональда Трампа подвійну позицію. З одного боку, його адміністрація одночасно просуває дипломатичний трек із Іраном, зокрема через пакистанських та інших посередників. З іншого — підтягує ударні сили, що робить будь-які переговори жорсткішими за формою: Тегеран бачить не тільки меседж про можливі домовленості, а й фізичну підготовку до нових етапів ескалації. Саме тому передислокація десантників читається не як альтернатива дипломатії, а як її силовий супровід.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТель-Авів під ударом, а мир — у тумані: що показав новий день війниІранські ракети влучили в Ізраїль уже після того, як Дональд Трамп оголосив про “дуже сильні” контакти з Тегераном. Це не виглядає як початок миру — радше як дипломатія, що відстає від ескалації.

Для регіону наслідки можуть бути значно ширшими, ніж просто ще одна американська передислокація. Будь-яка поява додаткових сухопутних сил США в зоні досяжності Ірану підвищує ризик помилкових розрахунків, превентивних ударів і ще глибшого залучення союзників Вашингтона. Особливо небезпечно це виглядає на тлі вже зірваного судноплавства через Ормузьку протоку та високих цін на нафту, коли кожне нове військове рішення автоматично має глобальний економічний резонанс.

Водночас не варто плутати готовність із неминучістю. США часто перекидають сили швидкого реагування саме для того, щоб розширити простір стримування і мати опції, а не обов’язково для їх негайного використання. Але в нинішній кризі сама наявність таких опцій уже є повідомленням. Воно адресоване не лише Ірану, а й союзникам у Перській затоці, ринкам енергії та внутрішній американській аудиторії: Білий дім хоче показати, що не обмежений лише повітряною кампанією.

У підсумку перекидання близько 1–3 тисяч американських десантників на Близький Схід, якщо ці повідомлення остаточно підтвердяться, означатиме перехід до нової фази тиску. Не обов’язково фази вторгнення, але точно фази, де Вашингтон прагне мати під рукою сили для швидкого захоплення вузлів, підтримки морпіхів або створення плацдарму для ширших дій. І саме це робить новину про 82-гу дивізію такою тривожною: вона говорить не про те, що війна вже розрослася, а про те, що її межі свідомо розширюють наперед.

Іран повідомив Раду Безпеки ООН та Міжнародну морську організацію, що «неворожі» судна можуть проходити через Ормузьку протоку, якщо координуватимуть рух з іранською владою. Водночас судна США, Ізраїлю та учасників «агресії» під цю гарантію не підпадають.

На перший погляд це виглядає як пом’якшення позиції. Насправді йдеться не про повне відкриття морського коридору, а про вибірковий режим допуску. Тобто Іран не відмовляється від тиску на судноплавство, а переводить його в адресний і політично керований формат.

Від початку нинішньої воєнної ескалації Ормузька протока фактично працює в режимі різко обмеженого транзиту. IMO вже засудила атаки на торговельні судна і нагадала, що свобода навігації є базовим принципом міжнародного морського права, а судновласникам радять максимальну обережність.

Іран повідомив Раду Безпеки ООН та Міжнародну морську організацію, що «неворожі» судна можуть проходити через Ормузьку протоку, якщо координуватимуть рух з іранською владою. Водночас судна США, Ізраїлю та учасників «агресії» під цю гарантію не підпадають.

На перший погляд це виглядає як пом’якшення позиції. Насправді йдеться не про повне відкриття морського коридору, а про вибірковий режим допуску. Тобто Іран не відмовляється від тиску на судноплавство, а переводить його в адресний і політично керований формат.

Від початку нинішньої воєнної ескалації Ормузька протока фактично працює в режимі різко обмеженого транзиту. IMO вже засудила атаки на торговельні судна і нагадала, що свобода навігації є базовим принципом міжнародного морського права, а судновласникам радять максимальну обережність.

За оцінкою редакції Дейком, лист Тегерана важливий насамперед як дипломатичний і ринковий сигнал. Іран намагається показати, що не вводить формальну блокаду Ормузької протоки, а лише встановлює правила доступу до стратегічного маршруту під час війни — і саме в цьому його нова переговорна сила.

Чому це так важливо? Бо формальна блокада означала б інший рівень міжнародно-правового конфлікту. Натомість формула «safe passage for non-hostile vessels» залишає Тегерану простір для маневру: він одночасно тисне на супротивників, заспокоює частину нейтральних імпортерів і уникає прямої мови про повне перекриття протоки.

Однак для ринку нафти і танкерних операторів сам політичний дозвіл ще нічого не гарантує. Судновласники оцінюють не лише листи й заяви, а фізичну безпеку екіпажів, воєнні ризики, вартість страхування, доступність фрахту і прогнозованість правил на маршруті з Перської затоки до Азії.

Саме тут і починається головна проблема. У своєму повідомленні Іран вимагає «повного дотримання заявлених правил безпеки», але не деталізує їх. Для морської логістики така невизначеність майже така сама шкідлива, як і пряма заборона: ринок не любить коридори, де допуск залежить від політичного тлумачення лояльності.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТель-Авів під ударом, а мир — у тумані: що показав новий день війниІранські ракети влучили в Ізраїль уже після того, як Дональд Трамп оголосив про “дуже сильні” контакти з Тегераном. Це не виглядає як початок миру — радше як дипломатія, що відстає від ескалації.

Енергетична вага Ормузької протоки пояснює, чому навіть частковий допуск не знімає глобальної напруги. За даними IEA, у 2025 році через протоку проходило майже 20 млн барелів нафти на добу, тобто близько чверті світової морської торгівлі нафтою, і приблизно 80% цих потоків прямували в Азію.

З LNG залежність не менша. EIA оцінює, що у 2024 році через Ормузьку протоку проходило близько 20% світової торгівлі скрапленим газом, переважно з Катару, а 83% цих обсягів ішли на азійські ринки. Отже, будь-яка вибіркова схема пропуску одразу стає питанням енергетичної безпеки Азії.

Не випадково Тегеран уже подавав окремі сигнали Японії. Іранський МЗС публічно говорив, що японські судна можуть проходити протоку, і це виглядає як тестовий сценарій селективного відкриття: лояльним або нейтральним покупцям — частковий доступ, противникам — морський тиск і стратегічна невизначеність.

Альтернативи цьому маршруту обмежені. IEA оцінює доступну обхідну потужність трубопроводів Саудівської Аравії та ОАЕ лише в межах приблизно 3,5–5,5 млн барелів на добу. Це значно менше за звичні потоки через Ормуз, а для катарського LNG повноцінного обхідного варіанту фактично немає.

Тому навіть якщо частина танкерів повернеться, нормалізації не станеться швидко. Вибірковий прохід не відновлює стандартний ритм судноплавства, а лише створює вузький канал для найризикостійкіших операторів, державних покупців або суден, що готові працювати в умовах різко дорожчого страхового ризику.

Масштаб деформації ринку вже видно в цифрах. Kpler повідомляла, що транзит танкерів через Ормузьку протоку обвалився приблизно на 92% проти тижня до конфлікту, а в ширшому регіоні Близького Сходу опинилися заблокованими або вимушено очікуючими близько 984 танкерів, тобто орієнтовно 22% світового флоту.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМСША готують перекидання десантників на Близький Схід: сигнал тиску на ІранПентагон, за повідомленнями американських медіа, розгортає сили 82-ї повітряно-десантної дивізії та підтягує морпіхів до регіону. Це не означає неминучий наземний штурм, але різко розширює військові опції Вашингтона на т

Паралельно вибухнув фрахт. За даними S&P Global, ставка на перевезення великого вантажу сирої нафти маршрутом Перська затока — Китай 2 березня підскочила на 35% за день і більш ніж у чотири рази від початку року. Для нафтових поставок це означає не лише дефіцит маршруту, а й різке подорожчання самого доступу до нього.

Ефект швидко виходить за межі енергетичного ринку. UNCTAD попереджає, що перебої в Ормузькій протоці вже тиснуть на ціни на нафту, транспорт, страхування, добрива і зрештою на продовольчу інфляцію. Тобто питання вже не тільки в танкерах, а в тому, як морський ризик перетворюється на ширший економічний шок.

У цьому сенсі нинішній крок Ірану — це не жест деескалації, а більш тонкий інструмент примусу. Тегеран намагається переформатувати Ормузьку протоку з глобального нейтрального коридору на простір, де доступ визначається через політичну поведінку держав, прапор судна, афіліації власника і геополітичну дистанцію від США та Ізраїлю.

Але саме тут проходить межа цієї стратегії. IMO прямо нагадує про свободу навігації, а американська MARAD вважає ризик іранських атак на комерційні судна високим і радить тісно координувати рейси з безпековими структурами. За таких умов великі міжнародні перевізники навряд чи масово повернуться без ширшої військово-політичної розрядки.

Отже, заява про «неворожі» судна поки не є справжнім перезапуском маршруту. Це радше селективний пропускний режим у зоні війни, який дає Ірану важіль впливу на судноплавство, нафту, LNG і азійських покупців, але не повертає Ормузькій протоці головного — передбачуваності. А без неї ні морська логістика, ні енергетичний ринок довго не працюють.

Повідомлення про те, що де-факто правитель Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман у приватних контактах переконував Дональда Трампа не відступати в конфлікті з Іраном, виглядають правдоподібно не тому, що їх уже офіційно підтверджено, а тому, що вони ідеально вкладаються в саудівську логіку безпеки. Білий дім відмовився коментувати зміст особистих розмов президента, а Ер-Ріяд публічно заперечує, що підштовхував Вашингтон до затягування війни.

Офіційна лінія королівства звучить максимально обережно: Саудівська Аравія нібито завжди підтримувала мирне врегулювання, а її єдиний пріоритет зараз — захист громадян і цивільної інфраструктури від іранських ударів. Але дипломатичні формули не скасовують іншого факту: у саудівській столиці давно бояться не лише самого Ірану, а й сценарію, за якого США та Ізраїль зупиняються на півдорозі, лишаючи регіону розлюченого, але не зламаного противника.

Саме тому повідомлення NYT про те, що МбС називає нинішню кампанію “історичною можливістю” перекроїти Близький Схід, мають стратегічний сенс. Для Ер-Ріяда Іран — не просто суперник, а довгострокова загроза, яка встигла показати, що може бити по нафтосховищах, переробці, містах, морських маршрутах і навіть по довірі між державами затоки. Якщо такий режим переживе війну без відчутної поразки, у Саудівській Аравії вважають, що він повернеться ще агресивнішим.

Повідомлення про те, що де-факто правитель Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман у приватних контактах переконував Дональда Трампа не відступати в конфлікті з Іраном, виглядають правдоподібно не тому, що їх уже офіційно підтверджено, а тому, що вони ідеально вкладаються в саудівську логіку безпеки. Білий дім відмовився коментувати зміст особистих розмов президента, а Ер-Ріяд публічно заперечує, що підштовхував Вашингтон до затягування війни.

Офіційна лінія королівства звучить максимально обережно: Саудівська Аравія нібито завжди підтримувала мирне врегулювання, а її єдиний пріоритет зараз — захист громадян і цивільної інфраструктури від іранських ударів. Але дипломатичні формули не скасовують іншого факту: у саудівській столиці давно бояться не лише самого Ірану, а й сценарію, за якого США та Ізраїль зупиняються на півдорозі, лишаючи регіону розлюченого, але не зламаного противника.

Саме тому повідомлення NYT про те, що МбС називає нинішню кампанію “історичною можливістю” перекроїти Близький Схід, мають стратегічний сенс. Для Ер-Ріяда Іран — не просто суперник, а довгострокова загроза, яка встигла показати, що може бити по нафтосховищах, переробці, містах, морських маршрутах і навіть по довірі між державами затоки. Якщо такий режим переживе війну без відчутної поразки, у Саудівській Аравії вважають, що він повернеться ще агресивнішим.

За оцінкою Дейком, головна саудівська тривога сьогодні — не стільки війна як така, скільки її незавершеність. У цьому сценарії Трамп знімає найжорсткіший тиск, Ізраїль не досягає політичного результату, а Іран зберігає спроможність періодично мстити ударами по затоці, перекривати Ормуз і тримати в заручниках ціни на нафту. Для королівства це гірше за коротку, хай і жорстку, кампанію.

Цей страх має дуже конкретну історичну пам’ять. Після атаки 2019 року на Abqaiq і Khurais Саудівська Аравія втратила приблизно половину поточного видобутку нафти, а весь світ побачив, наскільки вразливою є навіть найбагатша енергетична держава регіону. Саме після того удару Ер-Ріяд почав переглядати відкриту конфронтацію з Тегераном і врешті погодився на дипломатичне зближення 2023 року.

Тепер ця модель зближення фактично зруйнована. Після нових іранських атак саудівський міністр закордонних справ Фейсал бін Фархан заявив, що той мінімум довіри, який існував раніше, “повністю розбитий”. Це означає, що для саудівської еліти питання вже не в тому, чи можна повернутися до старої розрядки, а в тому, як завершити нинішню війну так, щоб Іран не відчув перемоги через виживання.

Але саме тут починається внутрішня суперечність саудівської стратегії. Бо Ер-Ріяд не хоче іранського реваншу, але й не хоче повного розпаду Ірану. Для Ізраїлю хаотичний або надовго внутрішньо зламаний Іран може виглядати як прийнятний підсумок. Для Саудівської Аравії — навпаки: це перспектива нових недержавних угруповань, уламків силових структур, хаосу вздовж морських маршрутів і тривалої загрози для нафтових об’єктів уже без єдиного центру, з яким можна бодай теоретично домовлятися.

Економічний вимір цієї дилеми ще жорсткіший. Через Ормузьку протоку проходить близько п’ятої частини світових морських поставок нафти, а альтернативний East-West pipeline Саудівської Аравії, хоч і дає частковий обхід, не здатен повністю замінити нормальний транзит через затоку. Тому кожен новий день війни — це не лише геополітика, а й реальний удар по саудівському експорту, доходах бюджету і вартості всього проєкту Vision 2030.

Ця слабкість особливо небезпечна в момент, коли королівство вже входить у фазу фінансового напруження. Бюджет Саудівської Аравії на 2026 рік передбачає дефіцит, а мегапроєкти, нові міста, інвестиції в штучний інтелект і туристичну інфраструктуру вимагають тривалого відчуття стабільності. Війна з Іраном — навіть якщо вона формально “корисна” з точки зору послаблення ворога — руйнує головну валюту МбС: образ безпечного, передбачуваного і модернізованого хабу для капіталу.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТель-Авів під ударом, а мир — у тумані: що показав новий день війниІранські ракети влучили в Ізраїль уже після того, як Дональд Трамп оголосив про “дуже сильні” контакти з Тегераном. Це не виглядає як початок миру — радше як дипломатія, що відстає від ескалації.

Саме тому принц може одночасно підштовхувати Трампа до жорсткішої лінії і панічно боятися затягування війни. З погляду Ер-Ріяда, коротка кампанія, що серйозно послаблює Іран, — це один сценарій. Безкінечний конфлікт з ракетами, дронами, ударами по інфраструктурі й нестабільним Ормузом — зовсім інший. Якщо повідомлення про його приватні поради Трампу правдиві, то йдеться не про заклик “бомбити довше”, а про вимогу “не виходити занадто рано”.

Тим часом сам Трамп уже показав, що його власна позиція менш тверда, ніж здається з публічної риторики. У понеділок він відклав удари по іранських електростанціях і оголосив про “продуктивні” контакти з Тегераном, які сам Іран публічно заперечив. Це виглядало як тактичний вихід із небезпечного ультиматуму, а не як початок реального миру. Для саудівців саме така несталість Вашингтона і є кошмаром: вони бояться, що Америка створить кризу, а розплачуватися за її незавершення доведеться монархіям затоки.

Ізраїль у цій трикутній схемі теж ускладнює все. Логіка Нетаньягу ближча до максимальної воєнної конверсії успіхів у політичний результат. Саудівська логіка — прагматичніша і тривожніша: так, Іран треба послабити, але не ціною тривалого обвалу регіональної системи безпеки. Тому Ер-Ріяд і Вашингтон можуть звучати схоже, коли говорять про небезпеку Тегерана, але бачать різний прийнятний фінал.

Ще один показовий штрих — нафта. Коли Трамп говорить про переговори, він намагається знизити паніку на ринках, бо ціни на енергоносії вже б’ють по США і союзниках. Але Ер-Ріяд не може просто “залити ринок” і закрити діру: навіть саудівські альтернативні маршрути не компенсують повністю зупинки або глибокого порушення транзиту через Ормуз. Саме тому обіцянка, що нафта швидко повернеться до норми, для багатьох у регіоні звучить радше як політичне бажання, а не як реалістичний прогноз.

У підсумку Мухаммед бін Салман сьогодні виглядає не підпалювачем війни, а лідером, який намагається мінімізувати для себе найгірший фінал. Саудівська Аравія не хоче нескінченного конфлікту з Іраном, але ще менше вона хоче ситуації, в якій Америка відступає, Ізраїль недотискає, а сам Ер-Ріяд залишається під прицілом “вцілілого” Тегерана. Тому якщо принц і справді тисне на Трампа, то не тому, що любить війну, а тому, що боїться півміри більше, ніж бомбардування.

Головний висновок тут жорсткий. Саудівська Аравія, Іран, Трамп, МбС, Ормузька протока, нафта, Vision 2030, регіональна безпека, Ізраїль і війна більше не існують окремими темами. Вони склалися в один вузол, у якому Ер-Ріяд змушений одночасно хотіти припинення бойових дій і вимагати, щоб це припинення не виглядало як подароване виживання для Ірану. І саме ця суперечність сьогодні визначає справжню саудівську позицію.

Пакистан офіційно запропонував стати майданчиком для можливих переговорів між Сполученими Штатами та Іраном. Прем’єр-міністр Шехбаз Шаріф 24 березня заявив, що його країна «готова і для неї честь» прийняти змістовні переговори для всеосяжного врегулювання нинішнього конфлікту. Цю ж лінію підтвердило й пакистанське МЗС: у разі бажання сторін Ісламабад готовий надати простір для діалогу.

На перший погляд це може здатися лише дипломатичним жестом, але насправді йдеться про значно більше. Пропозиція пролунала в момент, коли Вашингтон одночасно шукає політичний вихід із війни та продовжує військову кампанію, а Тегеран публічно заперечує прямі переговори зі США, хоча й визнає контакти через посередників дружніх країн. Тобто Пакистан пропонує не просто зал, а канал у ситуації, де офіційні двері між сторонами майже зачинені.

Для самого Ісламабада це шанс різко підвищити власну міжнародну вагу. Reuters зазначає, що можлива роль господаря переговорів між США та Іраном могла б підняти дипломатичний престиж Пакистану до рівня, якого він не мав із часів своєї участі в секретному американсько-китайському зближенні початку 1970-х. На тлі регіональної турбулентності Пакистан намагається подати себе як державу на перетині Південної Азії, Центральної Азії та Близького Сходу, яка здатна говорити з усіма.

Пакистан офіційно запропонував стати майданчиком для можливих переговорів між Сполученими Штатами та Іраном. Прем’єр-міністр Шехбаз Шаріф 24 березня заявив, що його країна «готова і для неї честь» прийняти змістовні переговори для всеосяжного врегулювання нинішнього конфлікту. Цю ж лінію підтвердило й пакистанське МЗС: у разі бажання сторін Ісламабад готовий надати простір для діалогу.

На перший погляд це може здатися лише дипломатичним жестом, але насправді йдеться про значно більше. Пропозиція пролунала в момент, коли Вашингтон одночасно шукає політичний вихід із війни та продовжує військову кампанію, а Тегеран публічно заперечує прямі переговори зі США, хоча й визнає контакти через посередників дружніх країн. Тобто Пакистан пропонує не просто зал, а канал у ситуації, де офіційні двері між сторонами майже зачинені.

Для самого Ісламабада це шанс різко підвищити власну міжнародну вагу. Reuters зазначає, що можлива роль господаря переговорів між США та Іраном могла б підняти дипломатичний престиж Пакистану до рівня, якого він не мав із часів своєї участі в секретному американсько-китайському зближенні початку 1970-х. На тлі регіональної турбулентності Пакистан намагається подати себе як державу на перетині Південної Азії, Центральної Азії та Близького Сходу, яка здатна говорити з усіма.

За попереднім аналізом Дейком, у цій ініціативі поєдналися одразу три мотиви. Перший — практичний: війна б’є по пакистанській економіці через нафту, судноплавство й нервозність ринків. Другий — політичний: уряд Шаріфа хоче закріпити за собою образ корисного партнера для США, не розриваючи контакту з Іраном. Третій — символічний: Ісламабад намагається вийти з ролі держави, яка лише реагує на регіональні кризи, і перейти в роль держави, що формує дипломатичний порядок денний.

Пакистан справді має для цього кілька сильних аргументів. Це мусульманська, але не арабська країна, яка не є прямою платформою для американської військової присутності, як частина держав Перської затоки. Водночас вона має довгий сухопутний кордон з Іраном — приблизно 909 кілометрів, або 565 миль. Така географія робить Пакистан не зовнішнім спостерігачем, а сусідом, для якого будь-яка велика війна між США, Іраном та Ізраїлем автоматично стає внутрішнім ризиком.

Є й демографічний та політичний вимір. У Пакистані проживає одна з найбільших шиїтських громад поза межами Ірану, а це означає, що ескалація з Тегераном завжди має потенціал внутрішнього відлуння. Водночас пакистанська влада останніми тижнями намагалася балансувати: вона засуджувала удари по Ірану, але не рвала зв’язків із США; підтримувала тісні контакти з арабськими монархіями, але демонструвала небажання входити у пряме протистояння з Тегераном. Саме така складна рівновага і робить Пакистан привабливим посередником — хоча й дуже вразливим.

Не менш важливо й те, що Ісламабад останній рік послідовно вибудовував ближчий контакт із Дональдом Трампом. Reuters пише, що це зближення включало ширшу політичну роботу, економічні ініціативи та спробу показати Пакистан як партнера не лише з безпеки, а й у нових напрямках співпраці. Трамп, зі свого боку, тепло відгукувався про пакистанське військове керівництво, а в публічному просторі вже не раз згадував начальника армії Асіма Муніра в позитивному тоні. Така особиста хімія не гарантує миру, але створює для посередництва психологічно кращий ґрунт.

Саме фельдмаршал Сайєд Асім Мунір нині дедалі частіше описується як одна з центральних фігур непрямого контакту між сторонами. За повідомленнями NPR, Пакистан, а також Єгипет і Туреччина, передають меседжі між Вашингтоном і Тегераном у межах спроб деескалації. Це ще не означає, що існує погоджений переговорний формат, але означає інше: дипломатія вже йде не лише офіційними каналами, а й через мережу довірених посередників, де пакистанський військовий естеблішмент відіграє помітну роль.

Водночас шлях до реальних переговорів лишається туманним. Іран публічно заперечує, що веде переговори зі США, хоча й визнає, що відповідає на звернення, які надходять через дружні країни. Це типова для кризової дипломатії конструкція: сторони не хочуть виглядати слабкими перед власною аудиторією, тому відкидають сам термін «переговори», хоча де-факто обмін сигналами вже триває. Отже, навіть якщо переговори в Пакистані в підсумку відбудуться, їм майже напевно передуватиме довга фаза напівпублічних контактів, заперечень і зондування позицій.

Ісламабад має і дуже прагматичний економічний мотив для своєї активності. Війна вже вдарила по глобальних потоках нафти через Ормузьку протоку. Міжнародне енергетичне агентство у звіті від 12 березня описало ситуацію як найбільший збій постачання в історії світового нафтового ринку, зазначивши, що потоки через Ормуз упали майже до мінімуму, а держави Затоки скоротили видобуток щонайменше на 10 мільйонів барелів на добу. Для Пакистану, чия енергетична залежність від регіону висока, це не абстрактна біржова проблема, а прямий удар по собівартості імпорту, платіжному балансу й соціальній стабільності.

Саме тому пакистанська пропозиція не є суто альтруїстичною. Чим довше триває війна, тим вищими залишаються ціни на нафту, страхові премії для перевезень і тиск на бюджети імпортерів енергоносіїв. Якщо Пакистану вдасться бодай частково допомогти у відкритті переговорного каналу, він не лише здобуде зовнішньополітичні очки, а й працюватиме на власне економічне виживання. У цьому сенсі дипломатія для Ісламабада — це продовження економічної самооборони іншими засобами.

Проте всередині самої країни ця лінія не є безризиковою. Пакистан уже стикається з критикою за зближення з Трампом, а суспільні настрої щодо війни з Іраном нерідко емоційні й антиамериканські. Тобто уряд має одночасно переконати зовнішніх партнерів, що він надійний посередник, і внутрішню аудиторію, що не стає інструментом Вашингтона. Це тонка межа: дипломатичний успіх може посилити владу Шаріфа, а провал або враження надмірної поступливості США можуть обернутися внутрішнім політичним ударом.

Ще один фактор — конкуренція інших посередників. У нинішній кризі активні також Туреччина та Єгипет, а раніше в американо-іранському треку вже фігурував Оман. Це означає, що Пакистан не монополізує дипломатичний простір, а лише намагається зайняти в ньому центральніше місце. Його перевага — поєднання контактів із Трампом, географічної близькості до Ірану і відносно прийнятного іміджу для різних сторін. Але цього може не вистачити, якщо Вашингтон і Тегеран вирішать, що їм комфортніше вести справу через старіші й тихіші канали.

У підсумку пакистанська пропозиція прийняти переговори між США та Іраном є важливою не тому, що вона автоматично запускає мирний процес. Її справжнє значення в іншому: вона показує, що війна дійшла до фази, коли все більше держав намагаються створити для сторін «офрамп» — шлях виходу без формального визнання поразки. Пакистан хоче стати архітектором цього виходу, бо це відповідає і його амбіціям, і його страхам. Але щоб ця роль стала реальною, потрібна згода не лише Ісламабада, а передусім Вашингтона, Тегерана та, ширше, всіх гравців, які ще вважають, що можуть витиснути з війни більше, ніж із переговорів.

Сполучені Штати, за повідомленнями американських медіа з посиланням на поінформованих посадовців, передали Ірану 15-пунктовий план завершення війни на Близькому Сході. Йдеться про спробу Білого дому знайти політичний вихід із конфлікту, який уже зайшов у четвертий тиждень і дедалі сильніше б’є по світових енергоринках, логістиці та внутрішній економічній повістці самих США. Водночас сам текст плану публічно не оприлюднений, тож його зміст наразі відомий лише в загальних рисах і потребує обережного трактування.

За наявними повідомленнями, документ передали іранській стороні через Пакистан. Прем’єр-міністр Шехбаз Шариф 24 березня публічно підтвердив, що Ісламабад «повністю підтримує» зусилля для діалогу й готовий прийняти «змістовні та результативні переговори» між США та Іраном, якщо обидві сторони погодяться. Окремі оглядачі та медіа також вказують на зростання ролі пакистанського військового керівництва, насамперед Асіма Муніра, як потенційного посередника. Але навіть тут важливо розрізняти публічну готовність бути майданчиком і підтверджений статус головного каналу переговорів: перше вже озвучено офіційно, друге все ще значною мірою спирається на витоки та неформальні свідчення.

За повідомленнями про рамку, план стосується щонайменше трьох вузлових блоків: іранської ядерної програми, балістичних ракет і безпеки морських маршрутів, передусім навколо Ормузької протоки. Останній елемент закономірний: саме загроза судноплавству в протоці стала одним із ключових факторів стрибка цін на нафту і газ, а Управління енергетичної інформації США прямо називає Ормуз найважливішим у світі «нафтовим chokepoint», через який у 2024 році проходило близько 20 мільйонів барелів нафти на добу. Окремою точкою тиску лишається іранський запас високозбагаченого урану: за оцінкою МАГАТЕ, станом на червень 2025 року Іран мав близько 440,9 кілограма урану, збагаченого до високого рівня.

Сполучені Штати, за повідомленнями американських медіа з посиланням на поінформованих посадовців, передали Ірану 15-пунктовий план завершення війни на Близькому Сході. Йдеться про спробу Білого дому знайти політичний вихід із конфлікту, який уже зайшов у четвертий тиждень і дедалі сильніше б’є по світових енергоринках, логістиці та внутрішній економічній повістці самих США. Водночас сам текст плану публічно не оприлюднений, тож його зміст наразі відомий лише в загальних рисах і потребує обережного трактування.

За наявними повідомленнями, документ передали іранській стороні через Пакистан. Прем’єр-міністр Шехбаз Шариф 24 березня публічно підтвердив, що Ісламабад «повністю підтримує» зусилля для діалогу й готовий прийняти «змістовні та результативні переговори» між США та Іраном, якщо обидві сторони погодяться. Окремі оглядачі та медіа також вказують на зростання ролі пакистанського військового керівництва, насамперед Асіма Муніра, як потенційного посередника. Але навіть тут важливо розрізняти публічну готовність бути майданчиком і підтверджений статус головного каналу переговорів: перше вже озвучено офіційно, друге все ще значною мірою спирається на витоки та неформальні свідчення.

За повідомленнями про рамку, план стосується щонайменше трьох вузлових блоків: іранської ядерної програми, балістичних ракет і безпеки морських маршрутів, передусім навколо Ормузької протоки. Останній елемент закономірний: саме загроза судноплавству в протоці стала одним із ключових факторів стрибка цін на нафту і газ, а Управління енергетичної інформації США прямо називає Ормуз найважливішим у світі «нафтовим chokepoint», через який у 2024 році проходило близько 20 мільйонів барелів нафти на добу. Окремою точкою тиску лишається іранський запас високозбагаченого урану: за оцінкою МАГАТЕ, станом на червень 2025 року Іран мав близько 440,9 кілограма урану, збагаченого до високого рівня.

За попереднім аналізом Дейком, сама поява такого плану означає не дипломатичну силу Вашингтона, а радше дипломатичну тривогу. Білий дім намагається створити «офрамп» з війни в момент, коли військова кампанія ще триває, а економічні наслідки вже стали політично токсичними. У цьому сенсі 15 пунктів — це не готовий мир, а спроба перевести хаотичну ескалацію в контрольовану рамку торгу, де США хочуть одночасно обмежити іранські ракети, знизити ядерний ризик і розблокувати морську торгівлю, не визнаючи при цьому власного стратегічного виснаження.

Найважливіша проблема цієї ініціативи — навіть не зміст, а адресат. Після удару по іранському керівному центру 28 лютого, про який широко повідомляли міжнародні медіа, і загибелі верховного лідера Алі Хаменеї разом з іншими високопосадовцями, система ухвалення рішень у Тегерані стала менш прозорою, фрагментованішою і, ймовірно, більш залежною від силових центрів. Нещодавнє призначення Мохаммада Багера Зольґадра на одну з ключових безпекових посад лише посилило враження, що саме військово-ідеологічне ядро режиму дедалі більше визначає траєкторію Ірану. За таких умов навіть добре структурована американська пропозиція може не отримати швидкої відповіді просто тому, що в Ірані складно узгодити, хто саме має повноваження сказати остаточне «так» або «ні».

Ще один вузол невизначеності — позиція Ізраїлю. Публічно немає підтвердження, що ізраїльське керівництво повністю погодилося з параметрами такої рамки, якщо вона справді існує в описаному вигляді. Це критично, бо війна ведеться не лише Вашингтоном, а спільною американсько-ізраїльською кампанією, і завершити її лише волею одного центру буде майже неможливо. Саме тому ринки й аналітики залишаються стриманими: навіть коли дипломатичний канал начебто відкривається, бойові дії можуть тривати паралельно, а переговори — бути лише інструментом тиску, а не справжнього компромісу. Білий дім сам фактично визнає цю двоколійність, коли говорить, що пошук дипломатії триває, але Operation Epic Fury продовжується без паузи.

Це і є головна суперечність моменту. З одного боку, Вашингтон сигналізує, що готовий шукати політичне врегулювання і, ймовірно, не наполягає прямо на негайній зміні режиму. З іншого — військова операція не згорталася, а ще нещодавно Трамп публічно погрожував Ірану ударами по енергетичній інфраструктурі, що правозахисники розцінили як риторику, яка підводить США до межі міжнародного гуманітарного права. Для Тегерана це означає простий висновок: американська пропозиція миру надходить не замість примусу, а всередині примусу. А такі документи часто сприймаються не як запрошення до компромісу, а як ультиматум у дипломатичній упаковці.

Окремо варто звернути увагу на роль Пакистану. Ісламабад намагається закріпитися як корисний медіатор між Вашингтоном і Тегераном у момент, коли його дипломатична вага в регіоні може зрости. Для США це зручний непрямий канал, бо Пакистан має контакти і з американською адміністрацією, і з іранськими середовищами. Для самого Пакистану це шанс підняти власну стратегічну цінність. Але посередництво не гарантує результату: чим більше сторін залучено до війни, тим меншою є ймовірність, що навіть грамотно переданий план автоматично стане основою для переговорного процесу. Тут важить не тільки доставка меседжу, а готовність кожної сторони відмовитися від частини своїх максималістських цілей.

Для США ця дипломатична активність має й очевидний внутрішній вимір. Високі ціни на нафту, газ і бензин уже стали одним із найчутливіших наслідків війни. Навіть якщо бойові дії буде приглушено, енергетичний шок не зникне миттєво, а отже Білий дім зацікавлений показати, що він не просто веде війну, а шукає умови для її політичного згортання. Саме тому 15-пунктовий план, якщо він справді переданий у такому форматі, виглядає не лише безпековою ініціативою, а й економічною спробою стабілізувати очікування ринків. Відкрита Ормузька протока, контроль над ядерним досьє і зниження ракетної загрози — це для Вашингтона не окремі теми, а частини одного пакета деескалації.

Але саме тут виникає останнє, і, можливо, головне питання: чи не запізнилася ця дипломатія. Ще 14 березня Reuters, за переказом аналітичних зведень ISW, повідомляв, що адміністрація Трампа відхиляла спроби союзників, зокрема Оману та Єгипту, запустити переговори про припинення вогню. Якщо це так, нинішній різкий поворот до пошуку «офрампу» може виглядати не як послідовна стратегія, а як реакція на несподівано високу ціну війни. У міжнародній політиці така зміна інтонації іноді відкриває шлях до миру, але так само часто лише демонструє, що сторони ввійшли в конфлікт без чіткого плану виходу з нього.

У підсумку історія з американським 15-пунктовим планом важлива не тим, що вона вже гарантує кінець війни. Навпаки: її значення в тому, що вона показує нервовий момент переходу від логіки силового перелому до логіки політичного торгу. Вашингтон хоче продемонструвати, що ще здатен визначати рамку завершення конфлікту. Тегеран, імовірно, ще не вирішив, хто саме має право приймати таку рамку. Ізраїль не дав публічно зрозуміти, наскільки його влаштовує подібний сценарій. А ринки вже проголосували своєю недовірою до швидкого миру. Тому зараз ідеться не про завершення війни як факт, а про перший більш-менш оформлений сигнал, що всі сторони починають шукати форму життя після ескалації — навіть якщо поки що не готові припинити саму ескалацію.

Нова географія загрози

Світова безпека знову опинилася перед складним викликом, який виходить далеко за межі регіональних конфліктів. Іран, демонструючи свої ракетні можливості, фактично зміщує уявлення про те, де закінчується зона потенційної небезпеки. Якщо раніше мова йшла переважно про Близький Схід, то тепер під прицілом опиняється і Західна Європа.

Інформація про те, що ракети можуть досягти Лондона, Парижа чи Берліна, стала холодним душем для багатьох політиків і аналітиків. Це не просто технічне досягнення, а сигнал, який змушує переосмислити оборонні стратегії цілих держав. Відстань більше не є гарантією безпеки.

Факт запуску ракет у напрямку військової бази в Індійському океані став символічним моментом. Навіть якщо вони не досягли цілі, сама дальність польоту показала, що Іран здатен проєктувати силу значно далі, ніж вважалося раніше. Це відкриває нову сторінку в геополітичному протистоянні.

Нова географія загрози

Світова безпека знову опинилася перед складним викликом, який виходить далеко за межі регіональних конфліктів. Іран, демонструючи свої ракетні можливості, фактично зміщує уявлення про те, де закінчується зона потенційної небезпеки. Якщо раніше мова йшла переважно про Близький Схід, то тепер під прицілом опиняється і Західна Європа.

Інформація про те, що ракети можуть досягти Лондона, Парижа чи Берліна, стала холодним душем для багатьох політиків і аналітиків. Це не просто технічне досягнення, а сигнал, який змушує переосмислити оборонні стратегії цілих держав. Відстань більше не є гарантією безпеки.

Факт запуску ракет у напрямку військової бази в Індійському океані став символічним моментом. Навіть якщо вони не досягли цілі, сама дальність польоту показала, що Іран здатен проєктувати силу значно далі, ніж вважалося раніше. Це відкриває нову сторінку в геополітичному протистоянні.

Європейські столиці, які десятиліттями почувалися відносно захищеними від прямих ракетних загроз, тепер змушені враховувати нову реальність. Системи протиракетної оборони, дипломатичні союзи та військові альянси опиняються під тиском необхідності швидкої адаптації.

Ця ситуація також створює психологічний ефект. Усвідомлення того, що потенційна загроза може досягти серця Європи, впливає не лише на політиків, але й на суспільство. Безпека перестає бути абстрактним поняттям і стає питанням щоденного життя.

Ракетні можливості Ірану: технологічний прорив чи демонстрація сили

Запуски ракет на відстань до 4000 кілометрів свідчать про значний технологічний прогрес. Це означає, що Іран зміг не лише вдосконалити дальність своїх балістичних систем, але й підтвердити їхню ефективність у реальних умовах.

Експерти зазначають, що такі можливості можуть бути лише частиною більш широкої програми розвитку. Існує припущення, що деякі ракети, використані під час запусків, раніше не були відомі міжнародній спільноті. Це підсилює відчуття невизначеності.

Важливим є і той факт, що запуск був, ймовірно, демонстративним. Його метою могло бути не завдання прямого удару, а передача сигналу. Такий підхід дозволяє показати силу без переходу до відкритої ескалації, що робить ситуацію ще складнішою для оцінки.

Окрему увагу привертає питання потенційного поєднання ракетних технологій із іншими видами озброєння. Побоювання щодо можливого розвитку ядерного потенціалу додають ще один рівень напруги. Це вже не лише про ракети, а про стратегічний баланс у світі.

Таким чином, Іран демонструє не просто військову спроможність, а й здатність впливати на глобальну політику. Ракетні технології стають інструментом не тільки оборони чи атаки, але й дипломатичного тиску.

Реакція Заходу та нові виклики для Європи

Європейські країни опинилися перед необхідністю швидко реагувати на нову реальність. Рішення Великої Британії дозволити використання своїх баз для операцій проти іранських об’єктів стало одним із перших кроків у відповідь на загрозу.

Це рішення, однак, має свої наслідки. Воно може спровокувати подальше загострення та зробити європейські країни більш вразливими до потенційних ударів. Баланс між стримуванням і провокацією стає дедалі тоншим.

Дипломатичні заяви також відіграють важливу роль. Попередження з боку іранських посадовців про можливі наслідки для громадян інших країн підсилюють напруження. Це створює атмосферу невизначеності та взаємних звинувачень.

Європа змушена переглядати свою оборонну політику. Питання інвестування в системи протиракетної оборони, координації з союзниками та зміцнення військових можливостей стають пріоритетними. Без цього гарантувати безпеку стає дедалі складніше.

Водночас важливо враховувати і політичний вимір. Європейські країни повинні знайти баланс між жорсткою реакцією та дипломатичними зусиллями. Ескалація конфлікту може мати непередбачувані наслідки для всього континенту.

Глобальні наслідки та майбутнє безпеки

Ситуація з іранськими ракетами виходить за межі регіонального конфлікту. Вона впливає на глобальну систему безпеки, змушуючи переглядати існуючі підходи до стримування та контролю над озброєннями.

Світ вступає у період, коли технології розвиваються швидше, ніж механізми їх контролю. Це створює ризики, пов’язані з непередбачуваними діями держав та відсутністю ефективних міжнародних інструментів впливу.

Зростає роль стратегічних альянсів. Країни змушені об’єднувати зусилля для протидії новим загрозам. Однак це також може призвести до формування нових блоків і поглиблення розколу у світі.

Не менш важливим є фактор довіри. В умовах, коли одна сторона демонструє нові можливості, інші можуть відповісти посиленням власних військових програм. Це запускає ланцюгову реакцію, яка ускладнює досягнення стабільності.

У довгостроковій перспективі ситуація з іранськими ракетами може стати поворотним моментом. Вона змушує світ замислитися над тим, як забезпечити безпеку в умовах нових технологічних реалій та зростаючої напруги між державами.

Організація з атомної енергії Ірану повідомила, що у вівторок ввечері снаряд влучив у територію Бушерської атомної електростанції, що офіційні особи назвали новою атакою США та Ізраїлю. Влада заявила, що в результаті інциденту ніхто не постраждав і не було завдано шкоди об'єкту.

Організація з атомної енергії Ірану повідомила, що у вівторок ввечері снаряд влучив у територію Бушерської атомної електростанції, що офіційні особи назвали новою атакою США та Ізраїлю. Влада заявила, що в результаті інциденту ніхто не постраждав і не було завдано шкоди об'єкту.

Війна з Іраном уже встигла змінити не тільки геополітичну карту Близького Сходу, а й економічні очікування в США. Білий дім намагається переконати ринки, що стрибок цін на нафту, газ і бензин є лише коротким епізодом. Але дедалі більше економістів і представників енергетичного сектору вказують на інше: навіть після завершення бойових дій високі ціни на нафту й ціни на газ можуть утримуватися ще тижнями або місяцями.

Дональд Трамп публічно заявляв, що після завершення війни ціни на енергоносії підуть вниз «дуже, дуже швидко». Однак сама логіка паливного ринку працює інакше. Нафта реагує на шок майже миттєво, а от повернення до нижчих рівнів затягується через логістику, страхування, ризикові премії, обмеження на перевезення та невизначеність щодо фізичного стану інфраструктури. Саме тому в енергетичній індустрії давно діє правило: ціни злітають як ракета, а падають як пір’їна.

Станом на останні дні березня ринки не демонструють віри в швидке й безболісне розв’язання конфлікту. Oxford Economics моделює сценарії, за яких Brent може триматися біля позначки близько 100 доларів за барель щонайменше два місяці, а це означає посилення інфляційного тиску й майже нульову динаміку зростання для частини великих економік. Водночас AAA на початку березня вже фіксувала стрибок середньої ціни бензину у США до 3,25 долара за галон лише за тиждень, пов’язуючи це саме з близькосхідним конфліктом.

Війна з Іраном уже встигла змінити не тільки геополітичну карту Близького Сходу, а й економічні очікування в США. Білий дім намагається переконати ринки, що стрибок цін на нафту, газ і бензин є лише коротким епізодом. Але дедалі більше економістів і представників енергетичного сектору вказують на інше: навіть після завершення бойових дій високі ціни на нафту й ціни на газ можуть утримуватися ще тижнями або місяцями.

Дональд Трамп публічно заявляв, що після завершення війни ціни на енергоносії підуть вниз «дуже, дуже швидко». Однак сама логіка паливного ринку працює інакше. Нафта реагує на шок майже миттєво, а от повернення до нижчих рівнів затягується через логістику, страхування, ризикові премії, обмеження на перевезення та невизначеність щодо фізичного стану інфраструктури. Саме тому в енергетичній індустрії давно діє правило: ціни злітають як ракета, а падають як пір’їна.

Станом на останні дні березня ринки не демонструють віри в швидке й безболісне розв’язання конфлікту. Oxford Economics моделює сценарії, за яких Brent може триматися біля позначки близько 100 доларів за барель щонайменше два місяці, а це означає посилення інфляційного тиску й майже нульову динаміку зростання для частини великих економік. Водночас AAA на початку березня вже фіксувала стрибок середньої ціни бензину у США до 3,25 долара за галон лише за тиждень, пов’язуючи це саме з близькосхідним конфліктом.

За попереднім аналізом Дейком, головна проблема для США полягає не лише в тому, наскільки довго триватиме сама війна, а в тому, що енергетичний ринок США залежить від глобальної ціни сировини навіть тоді, коли країна має потужний власний видобуток. Американський споживач купує бензин не в ізольованому національному вакуумі, а в системі, де Ормузька протока, атаки на танкери, зупинка частини виробництва в Перській затоці та нервозність трейдерів закладаються у кінцеву ціну на заправці.

Саме Ормузька протока лишається ключовим нервом нинішньої кризи. Навіть якщо її робота частково відновиться після деескалації, рух суден не обов’язково повернеться до довоєнного ритму одразу. Судновласники, страховики й трейдери враховують не тільки формальний статус маршруту, а й реальний рівень ризику. Якщо регіон щойно вийшов із фази ударів по енергетичній інфраструктурі, премія за небезпеку ще довго залишатиметься в ціні. Це означає, що вартість нафти для переробників і ціна бензину в США можуть знижуватися повільніше, ніж обіцяє політична риторика.

Важливо й те, що нинішній шок не зводиться до сирої нафти. Конфлікт уже вдарив по сегментах дизельного пального та авіаційного пального, а саме вони часто довше зберігають високу вартість після великих геополітичних потрясінь. Для споживача це означає не лише дорожчий бак автомобіля, а й дорожчу логістику, вищі витрати на доставку товарів та ризик подальшого зростання цін на авіаквитки. В енергетичному ланцюгу саме ці вторинні наслідки часто виявляються більш затяжними, ніж перший біржовий сплеск.

Дані Управління енергетичної інформації США показують іще одну важливу річ: нафта лишається головним компонентом роздрібної ціни бензину, хоча не єдиним. За оцінками EIA, у попереднє десятиліття саме сировина формувала в середньому трохи більше половини роздрібної ціни, а в 2026–2027 роках її частка мала б бути нижчою через ширшу пропозицію на ринку. Але війна різко ламає ці спокійні довоєнні прогнози, повертаючи у гру дефіцит, страх і політичну надбавку до кожного бареля.

Тому навіть формула «війна закінчиться — бензин подешевшає» є надто спрощеною. Нафту треба не лише знову видобути, а й вивезти, застрахувати, переробити, доставити на ринки збуту. Якщо десь пошкоджені порти, нафтобази, трубопроводи чи вузли відвантаження, ефект зберігатиметься довше за самі бойові дії. Саме це зараз підкреслюють великі гравці галузі. Chevron Майк Вірт на CERAWeek прямо заявив, що повернення виробництва й системи постачань до нормального стану «займе певний час».

Ринок пального завжди карає політиків за надмірну прямолінійність. У короткому політичному циклі легко сказати, що інфляція в США спаде одразу після дипломатичного прориву. Але на практиці дорожча енергія встигає перейти в ціни на продукти, перевезення, промислові витрати та очікування бізнесу ще до того, як нафта почне сповзати вниз. Oxford Economics уже попереджає, що навіть помірніший сценарій із нафтою близько 100 доларів за барель здатен відібрати кілька десятих відсоткового пункту від глобального зростання. Для американської економіки, яка і без того входила у 2026 рік із чутливістю до інфляції, це зовсім не дрібниця.

У цьому контексті особливо промовистим є історичний паралель із енергетичним шоком після російського вторгнення в Україну. Тоді паливо теж дорожчало швидко, а дешевшало довго і нерівномірно. Поточна криза відрізняється масштабом ризику для морських маршрутів, але механіка передачі шоку до споживача дуже подібна: спочатку ринок закладає найгірший сценарій, а потім повільно й неохоче відступає від нього, навіть якщо фронтова напруга зменшується.

Для американських родин це означає просту річ: навіть успішна деескалація не скасує вже запущеного цінового імпульсу. Дорогий бензин, високі ціни на газ, дорожчі перевезення і, як наслідок, вищі витрати на щоденне споживання можуть зберігатися довше, ніж триватимуть самі бої. Для бізнесу це ще болючіше, бо йдеться не лише про касовий розрив, а й про складність планування в умовах, коли ніхто не може достовірно сказати, як швидко повноцінно запрацюють потоки з Перської затоки.

Звідси й головний висновок. Війна з Іраном може завершитися раніше, ніж завершиться її паливний шок. І саме це робить нинішню кризу небезпечною для Білого дому: політичне оголошення про успіх ще не означатиме швидкого полегшення для виборця. Нафта і газ живуть за власною інерцією, а ринки енергії рідко пробачають війну так швидко, як цього хочуть президенти.

Масштаб витрат і темпи зростання

Війна проти Ірану, яка триває вже понад три тижні, демонструє не лише військову інтенсивність, а й безпрецедентний фінансовий тиск на бюджет США. За наявними оцінками, загальна сума витрат перевищила 27 мільярдів доларів, і ця цифра продовжує збільшуватися щодня.

Особливо показовим є темп витрат: якщо перші шість днів обійшлися у понад 11 мільярдів доларів, то надалі щоденні витрати стабілізувалися на рівні близько одного мільярда доларів. Такий фінансовий ритм ставить під сумнів довгострокову стійкість навіть такої потужної економіки, як американська.

Ці цифри базуються на даних військового відомства США, однак експерти наголошують: реальні витрати можуть бути значно вищими. У розрахунки не завжди включаються витрати на логістику, перекидання військ, технічне обслуговування та відновлення озброєння.

Масштаб витрат і темпи зростання

Війна проти Ірану, яка триває вже понад три тижні, демонструє не лише військову інтенсивність, а й безпрецедентний фінансовий тиск на бюджет США. За наявними оцінками, загальна сума витрат перевищила 27 мільярдів доларів, і ця цифра продовжує збільшуватися щодня.

Особливо показовим є темп витрат: якщо перші шість днів обійшлися у понад 11 мільярдів доларів, то надалі щоденні витрати стабілізувалися на рівні близько одного мільярда доларів. Такий фінансовий ритм ставить під сумнів довгострокову стійкість навіть такої потужної економіки, як американська.

Ці цифри базуються на даних військового відомства США, однак експерти наголошують: реальні витрати можуть бути значно вищими. У розрахунки не завжди включаються витрати на логістику, перекидання військ, технічне обслуговування та відновлення озброєння.

Таким чином, офіційні показники можуть відображати лише верхівку фінансового айсберга. За кулісами залишаються витрати, які накопичуються повільно, але невідворотно — від ремонту техніки до підтримки військової інфраструктури.

Усе це створює враження, що війна проти Ірану — це не лише геополітичний виклик, а й масштабний економічний експеримент, який перевіряє межі можливостей держави.

Політичний контекст і дискусії у Вашингтоні

На тлі зростаючих витрат у США активізувалися політичні дискусії щодо подальшого фінансування війни. Пентагон уже ініціював звернення до Конгресу з проханням виділити понад 200 мільярдів доларів на продовження військової операції.

Президент Дональд Трамп публічно підтримав ідею додаткового фінансування, назвавши такі витрати прийнятною ціною. Його позиція базується на переконанні, що стратегічні цілі виправдовують фінансові ресурси, які вкладаються у війну проти Ірану.

Втім, у самій адміністрації немає єдності. Частина радників виступає за обережніший підхід, наголошуючи на ризиках затягування конфлікту. Вони звертають увагу на економічні наслідки, зокрема зростання цін на нафту та вплив на глобальні ринки.

Ці суперечності свідчать про глибший конфлікт інтересів: з одного боку — прагнення досягти військових цілей, з іншого — необхідність зберегти економічну стабільність.

Дискусії у Вашингтоні також підкреслюють складність сучасних воєн, де рішення приймаються не лише на полі бою, а й у кабінетах політиків та економістів.

Економічні ризики та глобальні наслідки

Війна проти Ірану вже впливає на світову економіку, і наслідки цього впливу можуть бути довготривалими. Зростання витрат США створює додатковий тиск на бюджет, що може призвести до скорочення інших програм або збільшення державного боргу.

Одним із ключових факторів є енергетичний ринок. Напруження у регіоні сприяє підвищенню цін на нафту, що, у свою чергу, впливає на економіки багатьох країн. Це створює ефект доміно, який відчувається далеко за межами зони конфлікту.

Крім того, інвестори реагують на нестабільність, що може призвести до коливань на фінансових ринках. Невизначеність щодо тривалості війни лише посилює ці процеси.

Економічні ризики також пов’язані з внутрішніми соціальними наслідками. Зростання витрат на війну може викликати невдоволення серед громадян, особливо якщо це супроводжуватиметься скороченням соціальних програм.

Таким чином, війна проти Ірану стає не лише військовим чи політичним питанням, а й фактором, який визначає економічну реальність як для США, так і для світу загалом.

Невизначеність цілей і майбутнє конфлікту

Попри значні витрати, ключове питання залишається відкритим: якою є кінцева мета цієї війни і наскільки вона досяжна. Офіційно заявлена ціль — стримування ядерної програми Ірану — викликає дискусії навіть серед представників американської влади.

Деякі посадовці ставлять під сумнів ефективність військових дій у досягненні цієї мети. Відсутність чітких доказів щодо відновлення ядерної програми після попередніх ударів лише підсилює ці сумніви.

Це створює ситуацію стратегічної невизначеності, коли витрати зростають, а результат залишається під питанням. Такий дисбаланс може мати серйозні наслідки для довіри до політичного керівництва.

Водночас існує ризик затягування конфлікту. Історія показує, що тривалі військові кампанії часто потребують значно більших ресурсів, ніж передбачалося спочатку.

У підсумку війна проти Ірану постає як складний і багатовимірний процес, де фінансові витрати, політичні рішення та стратегічні цілі переплітаються у єдину, але далеко не однозначну картину.

Ізраїльські військові заявили у вівторок, що завдали потужних ударів по стародавньому іранському місту Ісфахан, стверджуючи, що цілями були «виробничі об'єкти». Іранське напівофіційне інформаційне агентство Mehr повідомило, що десятки магазинів були пошкоджені. Агентство також повідомило, що американо-ізраїльські удари завдали шкоди житловим будинкам у північно-західному місті Тебріз, в результаті чого загинуло кілька людей.

Ізраїльські військові заявили у вівторок, що завдали потужних ударів по стародавньому іранському місту Ісфахан, стверджуючи, що цілями були «виробничі об'єкти». Іранське напівофіційне інформаційне агентство Mehr повідомило, що десятки магазинів були пошкоджені. Агентство також повідомило, що американо-ізраїльські удари завдали шкоди житловим будинкам у північно-західному місті Тебріз, в результаті чого загинуло кілька людей.

Президент Трамп заявив, що Іран зробив Сполученим Штатам «подарунок» у вівторок, і що це був «дуже великий подарунок вартістю величезної суми грошей». Він відмовився повідомити, що це було за подарунок — він «не пов’язаний з ядерною енергетикою», а «пов’язаний з нафтою і газом».

Президент Трамп заявив, що Іран зробив Сполученим Штатам «подарунок» у вівторок, і що це був «дуже великий подарунок вартістю величезної суми грошей». Він відмовився повідомити, що це було за подарунок — він «не пов’язаний з ядерною енергетикою», а «пов’язаний з нафтою і газом».

Під час виступу в Овальному кабінеті президент Трамп заявив журналістам, що переговори з Іраном тривають. Він додав, що віце-президент Джей Ді Венс та державний секретар Марко Рубіо приєднаються до переговорів разом із Джаредом Кушнером, його зятем, та Стівом Віткоффом, одним із його найстарших радників. Він сказав, що Іран хотів би «укласти угоду».

Репортер запитав Трампа, що змінилося з його готовністю розглянути питання про припинення вогню, і він відповів просто: «Вони розмовляють з нами, і їхні аргументи мають сенс», – сказав Трамп.

Під час виступу в Овальному кабінеті президент Трамп — Даг Міллс

Під час виступу в Овальному кабінеті президент Трамп заявив журналістам, що переговори з Іраном тривають. Він додав, що віце-президент Джей Ді Венс та державний секретар Марко Рубіо приєднаються до переговорів разом із Джаредом Кушнером, його зятем, та Стівом Віткоффом, одним із його найстарших радників. Він сказав, що Іран хотів би «укласти угоду».

Репортер запитав Трампа, що змінилося з його готовністю розглянути питання про припинення вогню, і він відповів просто: «Вони розмовляють з нами, і їхні аргументи мають сенс», – сказав Трамп.

Під час виступу в Овальному кабінеті президент Трамп — Даг Міллс

Ормузька протока традиційно вважається одним із найважливіших стратегічних морських шляхів світу. Через неї проходить значна частина глобальних поставок нафти та газу, що робить будь-які зміни в її статусі предметом пильної уваги міжнародної спільноти. Останні заяви Ірану щодо умов судноплавства у цьому регіоні вкотре підтверджують, наскільки крихким залишається баланс безпеки у Перській затоці.

Іран заявив, що Ормузька протока залишається відкритою для судноплавства, проте з важливою умовою — обмеження стосуються суден, які, за оцінкою Тегерана, пов’язані з його ворогами. Така позиція не лише підкреслює напруженість у відносинах із західними країнами, а й створює нові виклики для міжнародного морського права.

Заява представника Ірану при Міжнародній морській організації Алі Мусаві стала сигналом для глобального ринку. Вона містить не лише політичний меседж, але й практичні наслідки для судноплавства, страхових компаній і країн-імпортерів енергоносіїв.

Ормузька протока традиційно вважається одним із найважливіших стратегічних морських шляхів світу. Через неї проходить значна частина глобальних поставок нафти та газу, що робить будь-які зміни в її статусі предметом пильної уваги міжнародної спільноти. Останні заяви Ірану щодо умов судноплавства у цьому регіоні вкотре підтверджують, наскільки крихким залишається баланс безпеки у Перській затоці.

Іран заявив, що Ормузька протока залишається відкритою для судноплавства, проте з важливою умовою — обмеження стосуються суден, які, за оцінкою Тегерана, пов’язані з його ворогами. Така позиція не лише підкреслює напруженість у відносинах із західними країнами, а й створює нові виклики для міжнародного морського права.

Заява представника Ірану при Міжнародній морській організації Алі Мусаві стала сигналом для глобального ринку. Вона містить не лише політичний меседж, але й практичні наслідки для судноплавства, страхових компаній і країн-імпортерів енергоносіїв.

На перший погляд, Іран демонструє відкритість до співпраці та дипломатії. Проте за цією риторикою стоїть чітка лінія контролю, яка дозволяє Тегерану визначати, хто має право користуватися ключовим морським маршрутом.

Ця ситуація ставить перед світом складне питання: чи можливо забезпечити стабільність у регіоні, де політика, безпека та економіка настільки тісно переплетені?

Геополітичне значення Ормузької протоки

Ормузька протока є вузьким, але критично важливим коридором між Перською затокою та відкритими водами Індійського океану. Через неї щодня проходять мільйони барелів нафти, що робить її життєво важливою артерією для світової економіки.

Контроль над цим маршрутом означає вплив на глобальні енергетичні потоки. Саме тому будь-які заяви Ірану щодо умов проходу суден миттєво відгукуються на міжнародних ринках і викликають занепокоєння серед партнерів.

Іран географічно розташований таким чином, що має можливість впливати на рух у протоці. Це дає йому потужний інструмент політичного тиску, який періодично використовується у відповідь на зовнішні виклики.

У нинішніх умовах Ормузька протока перетворюється не лише на транспортний маршрут, а й на символ геополітичного протистояння. Кожне рішення, ухвалене в Тегерані, може мати глобальні наслідки.

Саме тому міжнародна спільнота уважно стежить за будь-якими змінами у політиці Ірану щодо судноплавства, адже навіть незначні обмеження можуть спричинити серйозні економічні потрясіння.

Позиція Ірану та дипломатичні сигнали

Заява Алі Мусаві містить одразу кілька важливих сигналів. З одного боку, Іран підкреслює готовність до співпраці з Міжнародною морською організацією, що свідчить про прагнення зберегти певний рівень міжнародного діалогу.

З іншого боку, формулювання про «ворогів Ірану» залишає простір для довільного трактування. Це означає, що Тегеран фактично залишає за собою право визначати, які судна можуть безперешкодно проходити протокою.

Такий підхід створює атмосферу невизначеності. Судновласники та міжнародні компанії змушені враховувати політичні ризики, які раніше не були настільки очевидними.

Іран також наголошує на важливості дипломатії, але водночас висуває умову припинення агресії та встановлення взаємної довіри. Це свідчить про те, що питання судноплавства нерозривно пов’язане з ширшим політичним контекстом.

Фактично, Іран намагається поєднати дві стратегії: демонстрацію відкритості та одночасне збереження жорсткого контролю. Такий баланс є нестійким і може швидко змінитися залежно від розвитку подій.

Ризики для міжнародної безпеки та економіки

Обмеження судноплавства в Ормузькій протоці можуть мати далекосяжні наслідки. Навіть часткові обмеження здатні підвищити вартість транспортування енергоносіїв і спричинити коливання цін на світових ринках.

Країни, які залежать від імпорту нафти через цей маршрут, опиняються у вразливому становищі. Будь-які затримки або ризики можуть вплинути на їхню енергетичну безпеку.

Крім економічного аспекту, існує і військово-політичний вимір. Напруження в регіоні може призвести до інцидентів на морі, що підвищує ризик ескалації конфліктів.

Судноплавні компанії змушені враховувати додаткові витрати на страхування та безпеку. Це, у свою чергу, відображається на кінцевій вартості товарів для споживачів у різних країнах.

У довгостроковій перспективі така ситуація може стимулювати пошук альтернативних маршрутів, але повністю замінити Ормузьку протоку наразі неможливо.

Висновок: баланс між контролем і стабільністю

Заява Ірану щодо Ормузької протоки є яскравим прикладом того, як стратегічні інтереси переплітаються з політикою. Формально протока залишається відкритою, але фактично її використання залежить від політичних умов.

Це створює нову реальність для міжнародного судноплавства, де правила гри можуть змінюватися залежно від геополітичної ситуації. Такий підхід ускладнює прогнозування і підвищує рівень ризику.

Водночас Іран намагається позиціонувати себе як відповідального учасника міжнародної спільноти, готового до діалогу. Проте жорсткі умови доступу до протоки ставлять під сумнів цю риторику.

Ліван 24 березня зробив крок, який ще недавно здавався майже політично неможливим: МЗС оголосило посла Ірану в Бейруті Мохаммада Резу Шибані persona non grata і наказало йому залишити країну до 29 березня. Це рішення стало найчіткішим сигналом того, що нова ліванська влада більше не хоче миритися з роллю Тегерана як фактичного зовнішнього арбітра в частині ліванської політики і безпеки.

Сам факт висилки важливий ще й тому, що Бейрут не розірвав дипломатичних відносин з Іраном. Ліванське МЗС окремо підкреслило: йдеться не про повний розрив, а про політичне покарання й демонстрацію межі, яку Тегеран, на думку Бейрута, перейшов. Це означає, що ліванська держава намагається одночасно показати жорсткість і не спалити всі канали остаточно.

Причина такого рішення лежить на поверхні. Ліванська влада прямо пов’язує нинішню ескалацію з тим, що «Хезболла» відкрила новий фронт проти Ізраїлю після початку американсько-ізраїльських ударів по Ірану. За словами прем’єра Навафа Салама, Корпус вартових ісламської революції фактично керував операціями «Хезболли» в Лівані, втягнувши країну у війну, в яку уряд не хотів входити.

Ліван 24 березня зробив крок, який ще недавно здавався майже політично неможливим: МЗС оголосило посла Ірану в Бейруті Мохаммада Резу Шибані persona non grata і наказало йому залишити країну до 29 березня. Це рішення стало найчіткішим сигналом того, що нова ліванська влада більше не хоче миритися з роллю Тегерана як фактичного зовнішнього арбітра в частині ліванської політики і безпеки.

Сам факт висилки важливий ще й тому, що Бейрут не розірвав дипломатичних відносин з Іраном. Ліванське МЗС окремо підкреслило: йдеться не про повний розрив, а про політичне покарання й демонстрацію межі, яку Тегеран, на думку Бейрута, перейшов. Це означає, що ліванська держава намагається одночасно показати жорсткість і не спалити всі канали остаточно.

Причина такого рішення лежить на поверхні. Ліванська влада прямо пов’язує нинішню ескалацію з тим, що «Хезболла» відкрила новий фронт проти Ізраїлю після початку американсько-ізраїльських ударів по Ірану. За словами прем’єра Навафа Салама, Корпус вартових ісламської революції фактично керував операціями «Хезболли» в Лівані, втягнувши країну у війну, в яку уряд не хотів входити.

За оцінкою Дейком, у цій історії головне не лише дипломатичне приниження Ірану, а те, що ліванська держава вперше за довгий час намагається діяти так, ніби монополія на рішення про війну і мир справді належить їй самій. Саме тому висилка посла — це символічний акт відновлення суверенітету, навіть якщо на практиці цей суверенітет ще дуже крихкий.

Важливо, що до цього моменту Бейрут ішов не один день. Ще 12 березня міністр закордонних справ Йосеф Раджі викликав іранського посла, щоб передати офіційну позицію Лівану про неприйнятність іранського втручання у внутрішні справи країни. Тобто нинішня висилка не є раптовим емоційним жестом — це кульмінація вже розпочатого дипломатичного конфлікту.

Паралельно уряд Салама перейшов до ще жорсткіших дій проти самої «Хезболли». Уже 2 березня, після нових ракетних і дронових пусків у бік Ізраїлю, кабінет оголосив усю військову та безпекову діяльність «Хезболли» незаконною, пообіцяв не допустити атак із ліванської території і фактично спробував обмежити роль угруповання політичною сферою. Для сучасного Лівану це рішення було майже революційним.

На цьому тлі висилка іранського посла виглядає логічним продовженням однієї лінії: якщо держава забороняє збройну діяльність «Хезболли», то вона неминуче має зайти й у питання іранського покровительства цій силі. Інакше заборона лишилася б порожньою декларацією. Саме тому удар по Шибані — це удар по каналу впливу, через який Іран десятиліттями підтримував свій головний важіль у Лівані.

Але політична ціна цього кроку величезна. AP повідомляє, що «Хезболла» й шиїтські релігійні постаті різко засудили рішення МЗС, назвавши його безрозсудним і небезпечним для національної єдності. Це не просто риторика. Ліванська система досі тримається на хиткому балансі між конфесіями й силовими центрами, а будь-яка пряма спроба послабити «Хезболлу» одразу піднімає ризик внутрішнього зіткнення.

Тому ця історія набагато ширша за двосторонню сварку Бейрута і Тегерана. Вона показує, що ліванська держава переходить до нового, значно ризикованішого етапу: від мови «занепокоєння» до мови примусу. Уряд більше не обмежується формулами про нейтралітет і суверенітет, а намагається демонструвати, що готовий карати і союзників Ірану, і самого Ірану дипломатично. Це зовсім інший рівень конфронтації.

Саме тому реакція Тегерана в цій історії теж буде вирішальною. Якщо Іран обмежиться риторичним обуренням, Бейрут отримає важливий сигнал, що може просуватися далі в обмеженні впливу «Хезболли». Якщо ж відповідь буде асиметричною — через тиск на шиїтську вулицю, внутрішню дестабілізацію або посилення збройної автономії угруповання, — тоді висилка посла виявиться не завершенням етапу, а початком нового, значно небезпечнішого циклу. Це вже аналітичний висновок, але він прямо випливає з нинішньої конфігурації сил.

Є ще один вимір — регіональний. Ізраїль давно прагне, щоб Ліван «вирвався» з іранської орбіти, і нинішнє рішення Бейрута фактично збігається з цим інтересом. Водночас для самого Лівану така синхронність небезпечна: будь-який крок проти Ірану і «Хезболли» всередині країни негайно буде поданий опонентами як виконання зовнішньої волі, а не внутрішнього державного рішення. Саме тому уряд Салама має не просто діяти жорстко, а ще й доводити, що діє від імені Лівану, а не чиєїсь стратегії.

Не менш важливий і часовий контекст. За два тижні до цього понад 150 іранських громадян, включно з дипломатами та членами їхніх родин, already leave Lebanon after Israeli threats and strikes near the embassy area. Це означає, що іранська присутність у Бейруті вже перебувала під сильним тиском ще до формальної висилки посла. Тепер цей процес просто отримав офіційне політичне оформлення з боку ліванської держави.

Ліванська влада, по суті, намагається відповісти на одне фундаментальне питання: чи може країна після нової війни знову лишитися заручницею подвійної влади, де формальний уряд існує поруч із воєнізованою структурою, що отримує накази й ресурси з-за кордону. Висилка іранського посла — це спроба дати відповідь «ні». Але проблема в тому, що таку відповідь легко оголосити і дуже важко втілити, якщо держава не має повного контролю над силою на своїй території. Це теж аналітичний висновок, що спирається на рішення уряду щодо «Хезболли» та на її реакцію.

Отже, Бейрут зробив крок, який ще недавно здавався за межею допустимого для ліванської політики. Висилка іранського посла — це не просто дипломатичний інцидент, а момент, коли Ліван публічно сказав: іранський вплив, «Хезболла», суверенітет Лівану, війна з Ізраїлем, Наваф Салам, Йосеф Раджі, Бейрут і Тегеран більше не можуть співіснувати в старій формулі. Питання тепер у тому, чи вистачить у держави сили перетворити цей символічний розрив на реальну зміну балансу всередині країни.

Фрагмент ракети поблизу палестинського села Харес на Західному березі річки Йордан. Джеффрі Льюїс, експерт з питань нерозповсюдження ядерної зброї з Міддлбері-коледжу, заявив, що на фотографіях видно залишки іранської балістичної ракети середньої дальності серії «Фаттах», дальність якої становить близько 870 миль.

Фрагмент ракети поблизу палестинського села Харес на Західному березі річки Йордан — Авішаг Шаар-Яшув

Фрагмент ракети поблизу палестинського села Харес на Західному березі річки Йордан. Джеффрі Льюїс, експерт з питань нерозповсюдження ядерної зброї з Міддлбері-коледжу, заявив, що на фотографіях видно залишки іранської балістичної ракети середньої дальності серії «Фаттах», дальність якої становить близько 870 миль.

Фрагмент ракети поблизу палестинського села Харес на Західному березі річки Йордан — Авішаг Шаар-Яшув

Катарський МЗС через речника Маджеда аль-Ансарі прямо заявив, що зараз не веде жодного прямого посередництва між США та Іраном. За його словами, пріоритет Дохи нині не дипломатичне фасилітування, а захист країни та її суверенітету після атак, яких зазнав Катар у ході нинішньої війни. Це важливо вже саме по собі, бо Доха рідко добровільно відходить від ролі каналу зв’язку в регіональних кризах.

Щоб зрозуміти вагу цієї відмови, треба пам’ятати: ще 30 червня 2025 року той самий аль-Ансарі офіційно казав, що Катар “глибоко залучений” у спроби досягти ширшої домовленості між США та Іраном щодо ядерного питання і підтримує щоденні контакти з різними сторонами. Тобто нинішня позиція — це не звичайна обережність, а помітний відступ від ролі, яку Доха публічно визнавала своєю.

Причина цього відступу лежить не в дипломатичній втомі, а в зміні самої природи конфлікту. Після іранських ударів по Катару Доха офіційно назвала їх грубим порушенням суверенітету й попередила про “небезпечні наслідки” для двосторонніх відносин. А після атак на Ras Laffan Industrial City QatarEnergy оцінила втрати приблизно у $20 млрд на рік і до п’яти років ремонту. Коли під ударом опиняється найбільший LNG-вузол країни, посередництво перестає бути абстрактною дипломатією.

Катарський МЗС через речника Маджеда аль-Ансарі прямо заявив, що зараз не веде жодного прямого посередництва між США та Іраном. За його словами, пріоритет Дохи нині не дипломатичне фасилітування, а захист країни та її суверенітету після атак, яких зазнав Катар у ході нинішньої війни. Це важливо вже саме по собі, бо Доха рідко добровільно відходить від ролі каналу зв’язку в регіональних кризах.

Щоб зрозуміти вагу цієї відмови, треба пам’ятати: ще 30 червня 2025 року той самий аль-Ансарі офіційно казав, що Катар “глибоко залучений” у спроби досягти ширшої домовленості між США та Іраном щодо ядерного питання і підтримує щоденні контакти з різними сторонами. Тобто нинішня позиція — це не звичайна обережність, а помітний відступ від ролі, яку Доха публічно визнавала своєю.

Причина цього відступу лежить не в дипломатичній втомі, а в зміні самої природи конфлікту. Після іранських ударів по Катару Доха офіційно назвала їх грубим порушенням суверенітету й попередила про “небезпечні наслідки” для двосторонніх відносин. А після атак на Ras Laffan Industrial City QatarEnergy оцінила втрати приблизно у $20 млрд на рік і до п’яти років ремонту. Коли під ударом опиняється найбільший LNG-вузол країни, посередництво перестає бути абстрактною дипломатією.

За попереднім аналізом Дейком, головна новина тут не в тому, що Катар “образився” на Іран. Головне — інше: Доха більше не почувається зовнішнім арбітром. Вона почувається прямою мішенню війни. А країна, яка сама переживає удари по енергетичній інфраструктурі, уже не може грати звичну роль нейтрального містка так, як раніше.

Це добре видно і з публічної риторики Катару останніх тижнів. Ще 16 березня аль-Ансарі закликав Іран негайно припинити атаки на держави затоки, щоб зберігся простір для дипломатичного рішення. Тобто Катар намагався не спалювати міст остаточно. Але тепер тон жорсткіший: акцент уже не на медіації, а на тому, що саме Тегеран має колись відновлювати втрачений рівень довіри.

Практичний наслідок цього видно в новій архітектурі контактів. За даними The Washington Post, тепер головну роль у непрямих каналах між США та Іраном взяли на себе Єгипет, Пакистан і Туреччина. Видання окремо зазначає, що Катар і Оман не беруть прямої участі в новому раунді. Це дуже промовисто: країни, які ще недавно були природними посередниками, сьогодні відсунуті або самі відступили на другий план.

Політично це поганий знак для будь-якого швидкого врегулювання. Якщо один із найефективніших і найприйнятніших для різних таборів гравців у затоці не хоче або не може бути посередником, значить, довіра між сторонами просіла глибше, ніж показують публічні заяви про “продуктивні контакти”. Катар у таких сюжетах зазвичай працював як канал, коли ще зберігався мінімум взаємної віри в сенс розмови. Його відсутність означає, що цей мінімум різко зменшився.

Є і ширший регіональний вимір. Аль-Ансарі вже заявляв, що нинішня війна зруйнувала базові припущення, на яких трималася безпека затоки, і що регіону потрібна нова, сильніша система стримування. У Gulf Times він говорив про потребу ширшої військової deterrence framework і повернення регіональним державам “агентності” у питаннях безпеки. Це означає: Доха думає вже не лише про припинення вогню, а про переписування самої логіки колективного захисту.

Тут і виникає головна суперечність катарської позиції. З одного боку, Катар історично заробляв політичний капітал саме на діалозі, контактах і кризовому посередництві. З іншого — тепер він бачить, що дипломатичний статус сам по собі не врятував його від ударів по території та енергетичних об’єктах. Саме тому нинішня лінія Дохи виглядає як поєднання двох курсів: публічно вона лишається за переговори, але практично готується до більш жорсткої епохи безпеки.

Економічний вимір робить цей розворот ще драматичнішим. Ras Laffan — це не просто катарський актив, а один із вузлів глобальної газової системи. За даними AP, іранські удари вже спричинили “extensive damage”, а місцеві оцінки говорять про втрату 17% катарської LNG-експортної потужності. Для Європи й Азії це означає не лише вищі ціни, а й роки нервозності щодо постачання. Для самого Катару — удар по головному джерелу стабільності, на якому будувалась його зовнішня самовпевненість.

Саме тому нинішня позиція Дохи є більшою новиною, ніж здається на перший погляд. Вона означає, що війна вибила з дипломатичної гри одного з небагатьох гравців, якому довіряли і у Вашингтоні, і в Тегерані, і в ширшій арабській політиці. Це не робить мир неможливим, але робить його складнішим: тепер замість катарської моделі “тихого мосту” працює більш крихка конфігурація з кількома посередниками, меншим запасом довіри і значно вищою ціною помилки.

Головний висновок жорсткий. Катар не просто сказав, що “не бере участі”. Він фактично повідомив, що нинішня війна перейшла межу, за якою звична дипломатія затоки вже не працює так, як раніше. Доха ще готова допомогти, якщо для неї знайдеться роль, але зараз вона говорить мовою держави, що пережила удари, втратила довіру до Ірану і почала думати не про фасилітацію, а про нову архітектуру виживання.

Призначення Мохаммада Багера Зольґадра новим секретарем Вищої ради національної безпеки Ірану стало однією з найпоказовіших кадрових змін після останньої хвилі ударів по керівництву ісламської республіки. На тлі загибелі Алі Ларіджані ця ротація читається не як технічна заміна, а як політичний сигнал про подальше посилення силового крила в Тегерані.

Сам факт призначення оголосили 24 березня 2026 року, а сам Зольґадр до цього вже обіймав одну з важливих системних посад — очолював секретаріат Ради з доцільності, органу, що консультує верховного лідера й відіграє роль арбітра у вузлових питаннях державної архітектури. Раніше він був заступником командувача Корпусу вартових ісламської революції та працював у силовому блоці уряду Махмуда Ахмадінежада.

Ця біографія важлива не лише переліком посад. В Ірані кар’єра такого типу означає довгу інтеграцію в систему, де безпекові інститути, ідеологічна лояльність і політичне керівництво не розділені чітко. Зольґадр — не випадковий адміністративний менеджер, а представник покоління функціонерів, які допомагали вбудовувати КВІР у саму тканину держави — від силового апарату до політичного управління.

Призначення Мохаммада Багера Зольґадра новим секретарем Вищої ради національної безпеки Ірану стало однією з найпоказовіших кадрових змін після останньої хвилі ударів по керівництву ісламської республіки. На тлі загибелі Алі Ларіджані ця ротація читається не як технічна заміна, а як політичний сигнал про подальше посилення силового крила в Тегерані.

Сам факт призначення оголосили 24 березня 2026 року, а сам Зольґадр до цього вже обіймав одну з важливих системних посад — очолював секретаріат Ради з доцільності, органу, що консультує верховного лідера й відіграє роль арбітра у вузлових питаннях державної архітектури. Раніше він був заступником командувача Корпусу вартових ісламської революції та працював у силовому блоці уряду Махмуда Ахмадінежада.

Ця біографія важлива не лише переліком посад. В Ірані кар’єра такого типу означає довгу інтеграцію в систему, де безпекові інститути, ідеологічна лояльність і політичне керівництво не розділені чітко. Зольґадр — не випадковий адміністративний менеджер, а представник покоління функціонерів, які допомагали вбудовувати КВІР у саму тканину держави — від силового апарату до політичного управління.

За попереднім аналізом Дейком, це призначення варто читати передусім як ознаку зміни балансу всередині режиму. Після усунення фігури масштабу Ларіджані Тегеран міг шукати або місток до обережнішого політичного центру, або опору в жорсткій вертикалі КВІР. Вибір Зольґадра показує, що в умовах війни система обирає не політичне пом’якшення, а силову консолідацію.

Щоб зрозуміти вагу цього рішення, треба врахувати місце самої Вищої ради національної безпеки Ірану. Це не просто дорадчий майданчик. Саме через неї проходять стратегічні рішення з питань війни, ядерної програми, відносин із США та Ізраїлем, регіональних проксі-структур і внутрішньої безпеки. Коли на чолі такого органу стає колишній заступник командувача КВІР, це майже завжди означає зсув пріоритету в бік силового тлумачення кризи.

Сам Зольґадр давно асоціюється з жорсткою лінією іранської держави. Його ім’я фігурувало в описах періоду, коли консервативний табір допомагав приходові до влади Махмуда Ахмадінежада у 2005 році. Правозахисні й моніторингові джерела роками описували його як людину, тісно пов’язану з Басідж та силовими механізмами придушення опозиції.

У західних аналітичних колах нинішнє рішення вже трактують як доказ подальшого посилення КВІР у державі. Бенхам Бен Талеблу з FDD, центру з виразно жорсткою позицією щодо Ірану, назвав це ще одним свідченням того, що війна прискорила вже наявний тренд до зростання контролю КВІР над країною. Це оцінка не нейтральна, бо походить від «яструбиного» аналітичного середовища, але вона відображає ширше сприйняття подій у Вашингтоні.

І тут важлива саме динаміка, а не лише персоналія. Посилення КВІР у державному механізмі відбувається в Ірані десятиліттями. Корпус контролює не тільки ракети, дрони й значну частину безпекового апарату, а й вагомі сегменти економіки, інфраструктурних контрактів та зовнішньої регіональної політики. Але війна завжди дає таким структурам додатковий аргумент: мовляв, у момент екзистенційної загрози потрібні не посередники, а командири.

На цьому тлі постать Алі Ларіджані виглядає особливо контрастно. Попри участь у репресивній системі Ірану, його часто сприймали як фігуру, здатну говорити одразу з кількома центрами впливу — духовним керівництвом, бюрократією, дипломатами, частиною військових та обережнішими консерваторами. Тобто як політичний міст усередині режиму. Загибель такого діяча природно відкрила простір для грубішої моделі керування.

Зольґадр, навпаки, уособлює не місток, а стрижень системи. Його шлях — від збройної антишахської боротьби до командування під час ірано-іракської війни, далі до верхівки КВІР, урядових безпекових посад і судово-політичного апарату — це класична траєкторія революційного функціонера, який не просто служив державі, а допомагав її формувати за силовим шаблоном.

Не менш показовим є й його публічний стиль. Ще в середині 2000-х, коли загострювалися відносини між Іраном та США, Зольґадр дозволяв собі максимально жорстку риторику, заявляючи, що в разі нападу Іран відповідатиме масованими ударами по американських цілях. Це не означає автоматично, що він сьогодні визначатиме всю зовнішню політику країни, але добре показує ідеологічний темперамент нового секретаря.

Для внутрішньої політики це означає ще дещо важливіше. В іранській системі безпека давно стала універсальною мовою влади: через неї виправдовують і контроль за протестами, і обмеження для опозиції, і концентрацію ресурсів у руках наближених структур. Людина з бекграундом Зольґадра майже напевно схильна інтерпретувати кризу саме в такій оптиці — як привід для ще щільнішого зрощення політики, армії та ідеології.

У зовнішньому вимірі це також може ускладнити будь-які спроби швидкого дипломатичного розвороту. Секретар Вищої ради нацбезпеки не є єдиним архітектором переговорів, але він задає рамку безпекового мислення. Якщо цю рамку формує ветеран КВІР, який виріс у парадигмі стримування через силу, то простір для компромісу з Заходом або навіть для обережної деескалації зменшується. Це не виключає переговорів, але робить їх жорсткішими й менш гнучкими.

Водночас не варто перебільшувати автономію самого Зольґадра. Остаточні стратегічні рішення в Ірані й далі замикаються на верховному лідері та на складній мережі інституцій — від КВІР до президентської адміністрації, парламенту, судової системи й неформальних центрів впливу. Новий секретар не «перехоплює» державу одноосібно. Але він може помітно змістити тон, пріоритети й внутрішню вагу силового табору.

Для регіону це означає, що Іран, імовірно, входить у фазу, де керованість дедалі більше забезпечуватиметься не політичним балансом, а дисципліною силового ядра. Зазвичай така модель дає режиму короткострокову стійкість, але в довшій перспективі збільшує залежність від репресії, військової мобілізації та зовнішньої конфронтації. Інакше кажучи, вона допомагає пережити шок, але рідко допомагає вийти з нього м’якше.

У підсумку призначення Мохаммада Багера Зольґадра є важливим не тому, що він раптово став новою харизматичною зіркою іранської політики. Навпаки: його сила саме в іншому — у глибокій вкоріненості в апарат, у зв’язках із КВІР, у репутації надійного жорсткого функціонера й у здатності системи довіряти йому в момент війни. Це кадрове рішення показує, що Іран відповідає на кризу не розширенням політичного поля, а звуженням його до найбільш ідеологізованого і дисциплінованого ядра.

Погроза Дональда Трампа «знищити» електростанції Ірану, якщо Тегеран не відкриє Ормузьку протоку, стала не просто ще одним епізодом агресивної політичної риторики. Для правозахисників і фахівців із законів війни це сигнал значно глибшої проблеми: у публічний обіг повертається ідея допустимості удару по цивільній енергетичній інфраструктурі як інструменту тиску.

За даними кількох американських медіа, Трамп у вихідні поставив Ірану ультиматум: повністю відкрити протоку впродовж 48 годин, інакше США почнуть бити по іранських об’єктах електропостачання, «починаючи з найбільшого». Уже згодом він продовжив дедлайн до п’ятниці, одночасно заявивши про нібито «продуктивні» контакти з Тегераном, які сам Іран публічно заперечив.

Юридично головна проблема полягає в тому, що міжнародне гуманітарне право забороняє спрямовувати атаки на цивільні об’єкти як такі. Стаття 52 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій прямо встановлює: цивільні об’єкти не можуть бути об’єктом нападу, а атаки мають суворо обмежуватися військовими цілями. У разі сумніву щодо об’єкта, який зазвичай слугує цивільним потребам, діє презумпція цивільного статусу.

Погроза Дональда Трампа «знищити» електростанції Ірану, якщо Тегеран не відкриє Ормузьку протоку, стала не просто ще одним епізодом агресивної політичної риторики. Для правозахисників і фахівців із законів війни це сигнал значно глибшої проблеми: у публічний обіг повертається ідея допустимості удару по цивільній енергетичній інфраструктурі як інструменту тиску.

За даними кількох американських медіа, Трамп у вихідні поставив Ірану ультиматум: повністю відкрити протоку впродовж 48 годин, інакше США почнуть бити по іранських об’єктах електропостачання, «починаючи з найбільшого». Уже згодом він продовжив дедлайн до п’ятниці, одночасно заявивши про нібито «продуктивні» контакти з Тегераном, які сам Іран публічно заперечив.

Юридично головна проблема полягає в тому, що міжнародне гуманітарне право забороняє спрямовувати атаки на цивільні об’єкти як такі. Стаття 52 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій прямо встановлює: цивільні об’єкти не можуть бути об’єктом нападу, а атаки мають суворо обмежуватися військовими цілями. У разі сумніву щодо об’єкта, який зазвичай слугує цивільним потребам, діє презумпція цивільного статусу.

За попереднім аналізом Дейком, саме тут Трампова заява і «перетинає межу». Вона не описує конкретний військовий об’єкт, що дає визначену й безпосередню воєнну перевагу, а формулює погрозу по сектору, від якого залежить життя міст, лікарень, водопостачання, зв’язок і базова цивільна стійкість. Інакше кажучи, у центрі риторики опиняється не військова ціль, а важіль колективного тиску на державу через населення.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТрамп заявив про «знищення Ірану» та відмову від угоди, загострюючи глобальну напругуГучні заяви Дональда Трампа про нібито повне знищення Ірану та небажання укладати угоди викликали хвилю обговорень у світі, піднявши питання про реальний стан конфлікту, політичну риторику та наслідки для міжнародної без

Саме тому колишній керівник Human Rights Watch Кеннет Рот назвав таку заяву відкритою погрозою воєнного злочину. Його логіка проста: якщо політичний лідер публічно погрожує знищенням електростанцій без чіткого доведення їхнього військового статусу, він нормалізує удар по критичній цивільній інфраструктурі як прийнятний спосіб ведення війни. Це не автоматичний вирок у юридичному сенсі, але вже дуже небезпечний рівень політичної артикуляції.

Щоб зрозуміти вагу цієї оцінки, достатньо згадати позицію Міжнародного кримінального суду щодо України. ICC видав ордери у справі російських командувачів, вказуючи на ймовірну відповідальність за кампанію ударів по українській електроінфраструктурі, зокрема електростанціях і підстанціях, у період від жовтня 2022 року до березня 2023 року. Прокурор суду окремо підкреслював, що йдеться саме про атаки на критичну інфраструктуру.

На цьому тлі слова Рота про відсутність принципової різниці між російською практикою та нинішньою американською погрозою звучать не як пропагандистська гіпербола, а як спроба вказати на руйнування одного стандарту для всіх. Якщо Вашингтон засуджує удари по енергосистемі в Україні, але допускає аналогічну риторику щодо Ірану, він підриває власну правову позицію й моральний ресурс.

Правозахисниця Human Rights Watch Сара Ягер також попередила про «перегони на дно», у яких загрози цивільній інфраструктурі стають звичною мовою війни. Її застереження важливе не лише як моральна реакція. Коли держави дедалі легше говорять про електромережі, водні системи чи лікарні як про об’єкти тиску, відбувається ерозія самої ідеї обмеження війни правилами.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТель-Авів під ударом, а мир — у тумані: що показав новий день війниІранські ракети влучили в Ізраїль уже після того, як Дональд Трамп оголосив про “дуже сильні” контакти з Тегераном. Це не виглядає як початок миру — радше як дипломатія, що відстає від ескалації.

Водночас є й складніше, але принципове уточнення. Енергетична інфраструктура інколи справді може мати подвійне — цивільне і воєнне — призначення. Міжнародне право не робить її автоматично недоторканною за будь-яких умов. Але саме тому ключовими стають критерії конкретності: чи робить об’єкт ефективний внесок у воєнні дії, і чи дає його ураження визначену воєнну перевагу саме в конкретних обставинах часу. Погроза «почати з найбільшої електростанції» на це питання не відповідає.

Ще одна небезпека — гуманітарний каскад. Удар по великій електростанції рідко лишається проблемою «світла в розетці». За ним часто йдуть перебої у водопостачанні, роботі лікарень, холодильних системах для ліків, каналізації, транспорті та зв’язку. Саме такий ланцюговий ефект зробив атаки на енергетику в попередніх війнах предметом особливої міжнародної критики.

Історія американських воєн це підтверджує. Під час кампанії проти Іраку у 1991 році удари по енергосистемі та пов’язаній інфраструктурі мали довгі й руйнівні наслідки для цивільного життя. Пізніше, у 1999 році, під час війни НАТО проти Югославії США застосовували інший підхід: засоби тимчасового виведення енергомереж із ладу, включно з графітовими боєприпасами, які мали короткочасний, а не повний руйнівний ефект. RAND описував ці атаки як спробу спричинити коротке замикання в мережах, а не фізично знести об’єкти вщент.

Цей історичний контраст важливий. Навіть коли Пентагон вдавався до тиску на енергосистему, він уже давно намагався не формулювати це як програму «знищення» цивільної інфраструктури. Саме слово «obliterate», використане Трампом, тому і звучить настільки тривожно: воно відсилає не до точкового військового розрахунку, а до каральної логіки тотального виведення з ладу.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМКриза влади в Ірані без ознак краху: як боротьба еліт і вплив силових структур формують майбутнє країниПопри серйозні втрати у керівництві та загострення внутрішніх протиріч, американська розвідка не прогнозує швидкого падіння режиму Ірану, тоді як зростання ролі силових структур і боротьба за владу створюють нову політич

Водночас наявні повідомлення свідчать, що чинне військове планування США не передбачає повного фізичного знищення іранських електростанцій. За даними американської преси, обізнаний посадовець Пентагону сказав, що військові не мають плану повного руйнування таких об’єктів, хоча теоретично можуть їх тимчасово вивести з ладу, якщо вважатимуть це необхідним. Це не знімає проблеми, але показує розрив між політичним меседжем Трампа і тим, як мислить військова бюрократія.

Саме цей розрив сьогодні і є найнебезпечнішим. Коли політичний лідер говорить мовою демонстративного покарання, а військові намагаються мислити мовою обмежень, на світ виходить подвійний сигнал. Для союзників США це сумнів у передбачуваності Вашингтона. Для противників — підстава вважати, що удари по цивільній інфраструктурі тепер офіційно входять у меню можливих рішень.

Політично Трамп, імовірно, намагається одночасно тиснути на Іран, лякати ринки й створювати простір для різкого розвороту до «дипломатичного прориву». Але у праві війни значення мають не лише ракети, а й публічні принципи. Коли президент США починає торгуватися критичною інфраструктурою як заручником ультиматуму, він розмиває не тільки межу допустимого для себе, а й глобальний бар’єр для інших держав.

У підсумку заява Трампа важлива не тільки тим, чи буде наказ реалізований. Вона вже змінила рамку дискусії: від питання «як завершити кризу в Ормузькій протоці» до питання «чи можна знову зробити цивільну енергетику легітимною мішенню». І саме тому правозахисники говорять про перетин червоної лінії — не лише воєнної, а цивілізаційної.

Заява міністра оборони Ізраїлю Ісраеля Каца про намір розширити територію під контролем армії в південному Лівані стала однією з найважливіших ознак нової фази війни. Ідеться вже не лише про рейди чи буферні дії вздовж кордону, а про можливе довготривале домінування на великому просторі до річки Літані.

У своїй заяві Кац сказав, що Ізраїль «утримуватиме контроль» над територією на південь від Літані. Це географічно й політично ключова лінія: в різних ділянках вона проходить за кілька миль від кордону, а в інших — на 15–20 миль углиб Лівану. Саме ця зона десятиліттями вважалася стратегічною межею в конфліктах між Ізраїлем і «Хезболлою».

Формально Ізраїль подає такий курс як крок безпеки для повернення жителів півночі країни до прикордонних громад. Кац прямо пов’язав можливість повернення ізраїльтян із тим, чи буде гарантована відсутність загрози з боку Лівану. Але фактично мова йде про створення нової воєнної реальності, де контроль над чужою територією подається як інструмент «стабілізації».

У Лівані війна дедалі менше виглядає як серія точкових ударів по воєнних цілях і дедалі більше — як руйнування повсякденного життя. За сухими зведеннями про авіаудари стоять конкретні люди: дитина, яка не дожила до п’ятого дня народження, професор, що готував дистанційне навчання, і волонтер, який прикрашав своє село до Різдва.

П’ятирічна Талін Шехаб загинула 12 березня уві сні під час ізраїльського удару по квартирі родини поблизу Бейрута. Разом із нею загинув її батько, оператор Мохамад Шехаб. Мати, Наталі Шехаб, після удару лишилася в комі. Історія цієї сім’ї стала однією з найболючіших ілюстрацій того, як удари по Лівану вражають не абстрактну інфраструктуру, а звичайні родини.

За даними ліванського МОЗ, лише цього місяця внаслідок ізраїльської кампанії в країні загинули понад 1,000 людей, зокрема щонайменше 118 дітей; більш як мільйон людей були змушені покинути домівки. Ці цифри не дають повної відповіді на головне питання: як саме цивільні жертви в Лівані стали настільки масовими попри заяви Ізраїлю про удари по цілях, пов’язаних із «Хезболлою».

У Лівані війна дедалі менше виглядає як серія точкових ударів по воєнних цілях і дедалі більше — як руйнування повсякденного життя. За сухими зведеннями про авіаудари стоять конкретні люди: дитина, яка не дожила до п’ятого дня народження, професор, що готував дистанційне навчання, і волонтер, який прикрашав своє село до Різдва.

П’ятирічна Талін Шехаб загинула 12 березня уві сні під час ізраїльського удару по квартирі родини поблизу Бейрута. Разом із нею загинув її батько, оператор Мохамад Шехаб. Мати, Наталі Шехаб, після удару лишилася в комі. Історія цієї сім’ї стала однією з найболючіших ілюстрацій того, як удари по Лівану вражають не абстрактну інфраструктуру, а звичайні родини.

За даними ліванського МОЗ, лише цього місяця внаслідок ізраїльської кампанії в країні загинули понад 1,000 людей, зокрема щонайменше 118 дітей; більш як мільйон людей були змушені покинути домівки. Ці цифри не дають повної відповіді на головне питання: як саме цивільні жертви в Лівані стали настільки масовими попри заяви Ізраїлю про удари по цілях, пов’язаних із «Хезболлою».

За попереднім аналізом Дейком, ключова зміна цієї війни полягає в розмиванні самого поняття «безпечне місце». Квартира в передмісті Бейрута, університетський кампус, двір між корпусами, дах будинку в християнському селі — усе це виявилося простором ризику. Саме тому нинішня ескалація в Лівані сприймається не як периферійний епізод ширшого конфлікту, а як окрема гуманітарна катастрофа.

Ізраїльська армія, відповідаючи на питання про загибель родини Шехабів, заявила, що ціллю удару був інший чоловік, якого вона назвала командиром «Хезболли», і що військові «вживають заходів для зменшення шкоди не залученим цивільним». Водночас, за повідомленнями про цей епізод, попередження про евакуацію перед ударом не було — на відміну від частини інших атак.

Хусейн Баззі, ліворуч, на святкуванні з нагоди виходу на пенсію колеги минулого року. Він загинув внаслідок ізраїльського авіаудару — через Халу Шаміє

Саме відсутність чіткої й завчасної межі між військовою та цивільною зоною стає одним із центральних питань для правозахисників і міжнародних спостерігачів. Коли удар завдають по житловому будинку без попередження, а серед загиблих опиняється дитина, суспільна довіра до формули про «точкові операції» стрімко руйнується — незалежно від того, кого саме військові називають головною мішенню.

Того ж дня, коли загинула Талін Шехаб, за кілька миль від її будинку в Бейруті ізраїльський удар убив професора хімії Ліванського університету Хусейна Баззі. За словами колег, він саме завершував організацію дистанційного навчання після переведення занять в онлайн-формат через війну. Менше ніж за годину після робочого повідомлення колегам він загинув у дворі кампусу.

Ізраїль пізніше заявив, що його колега Муртада Срур був пов’язаний із «Хезболлою», але не висував аналогічного твердження щодо самого Баззі та прямо зазначив, що професор не був ціллю удару. Це уточнення важливе: навіть якщо військові визнають, що певна особа не була мішенню, це не знімає питання про пропорційність атаки, перевірку обстановки та передбачуваність супутніх втрат.

Історія Баззі особливо промовиста ще й тому, що вона руйнує поширене уявлення про університет як про захищений простір. Ліванські викладачі, за свідченнями колег, вважали кампус безпечним навіть під час ізраїльських авіаударів, бо навчальний заклад не асоціювався з бойовою активністю. Коли ж удар приходить і туди, війна починає сприйматися як така, що не лишає осторонь жодної цивільної інституції.

Ще одна історія прийшла з південного християнського села Айн-Ебель. Там авіаудар убив трьох молодих чоловіків, які, за словами мешканців, вилізли на дах полагодити супутникову антену, щоб село не втратило зв’язок. Серед них був 23-річний Шаді Аммар — працівник гуманітарної католицької організації Order of Malta, любитель баскетболу й волонтер, який допомагав прикрашати вулиці до свят.

Ізраїльська армія у відповідь заявила, що вразила бойовиків «Хезболли», які нібито встановлювали обладнання спостереження на даху. Мешканці села це заперечують і кажуть, що загиблі були християнами й не мали стосунку до шиїтського угруповання. Цей епізод показує ще одну рису нинішньої війни: щораз частіше офіційна військова версія й свідчення місцевих громад розходяться принципово, а не в деталях.

Для міжнародного права це не другорядна суперечка про наратив. Якщо сторони по-різному описують сам статус убитих — «оперативники» чи цивільні, — то саме від перевірки цих тверджень залежить оцінка можливих порушень законів війни. На цьому тлі повідомлення про удари по медичних об’єктах і загибель медиків у південному Лівані лише підсилюють тривогу щодо масштабів гуманітарної кризи в Лівані.

Чаді Аммар загинув внаслідок авіаудару Ізраїлю — через Мальтійський орден

Сьогодні для ліванського суспільства особливо болісним є не лише число загиблих, а й тип загиблих. Це не тільки бійці чи посадовці, а діти, викладачі, медики, волонтери, телевізійники, працівники служб допомоги. Чим довше триває ця війна Ізраїлю та Хезболли, тим виразнішим стає відчуття, що фронт вийшов за межі військової географії й зайшов у саме ядро цивільного життя.

Політично це створює подвійний ефект. З одного боку, Ізраїль продовжує обґрунтовувати удари потребою послабити Хезболлу та її інфраструктуру. З іншого — кожен новий випадок загибелі цивільних, особливо дітей, вчителів чи медиків, підриває легітимність такої аргументації в очах міжнародної аудиторії та посилює вимоги до незалежного розслідування окремих атак.

Для самого Лівану наслідки ще ширші. Масове вимушене переміщення, руйнування житла, перехід університетів на віддалений режим, загибель працівників гуманітарних мереж і тиск на лікарні створюють ефект повільного демонтажу державної й соціальної тканини. Коли мільйон людей залишають свої домівки, питання стоїть уже не лише про завершення конкретної операції, а про те, чи зможе країна втримати базову керованість після неї.

У цьому сенсі загибель Талін Шехаб, Хусейна Баззі та Шаді Аммара є не випадковими трагічними винятками, а концентрованим образом цієї фази конфлікту. Дитина в ліжку, професор у кампусі, волонтер на даху — це три різні сцени, які сходяться в одному висновку: удари Ізраїлю по Лівану дедалі очевидніше б’ють по цивільному середовищу, а ціна війни вимірюється не лише зруйнованими будівлями, а втраченими біографіями.

Саме тому наступний етап міжнародної реакції визначатиметься не тільки дипломатичними заявами про деескалацію. Вирішальним стане інше: чи будуть окремі удари, де загинули діти, викладачі та гуманітарні працівники, предметом прозорої перевірки, і чи вдасться бодай частково повернути довіру до принципу розмежування між військовими цілями та цивільними. Поки цього не сталося, Ліван і далі житиме в просторі, де безпечних місць майже не залишилося.

Геополітичне загострення довкола енергетичної безпеки

Ситуація на Близькому Сході стрімко загострюється на тлі різких заяв, які пролунали з боку США та Ірану. Енергетична інфраструктура, що є основою функціонування сучасних держав, опинилася в центрі потенційного конфлікту, здатного вплинути на весь регіон.

Заява Дональда Трампа про можливість атак на іранські електростанції стала каталізатором нової хвилі напруги. Така риторика не лише посилила політичну конфронтацію, але й поставила під загрозу стабільність стратегічно важливого регіону, де енергетика є ключовим фактором економічного існування.

У відповідь Іран продемонстрував готовність до жорстких дій. Представники військового керівництва країни прямо заявили, що будь-яка атака на їхню енергосистему матиме масштабні наслідки. Йдеться не лише про симетричну відповідь, а й про потенційні удари по інфраструктурі, пов’язаній зі США та Ізраїлем.

Геополітичне загострення довкола енергетичної безпеки

Ситуація на Близькому Сході стрімко загострюється на тлі різких заяв, які пролунали з боку США та Ірану. Енергетична інфраструктура, що є основою функціонування сучасних держав, опинилася в центрі потенційного конфлікту, здатного вплинути на весь регіон.

Заява Дональда Трампа про можливість атак на іранські електростанції стала каталізатором нової хвилі напруги. Така риторика не лише посилила політичну конфронтацію, але й поставила під загрозу стабільність стратегічно важливого регіону, де енергетика є ключовим фактором економічного існування.

У відповідь Іран продемонстрував готовність до жорстких дій. Представники військового керівництва країни прямо заявили, що будь-яка атака на їхню енергосистему матиме масштабні наслідки. Йдеться не лише про симетричну відповідь, а й про потенційні удари по інфраструктурі, пов’язаній зі США та Ізраїлем.

Енергетичний сектор у цьому протистоянні перетворюється на інструмент політичного тиску. Удар по електростанціях означає не просто руйнування об’єктів, а фактичне знеструмлення міст, зупинку виробництва та гуманітарні ризики для мільйонів людей.

Така ескалація демонструє, що сучасні конфлікти дедалі більше переходять у площину критичної інфраструктури. Електроенергія, вода та цифрові системи стають мішенями, від яких залежить не лише військова, а й цивільна стабільність.

Погрози Ірану та потенційні наслідки для регіону

Іранські військові чітко окреслили спектр можливих відповідей. Йдеться про атаки не лише на електростанції, а й на опріснювальні установки та ІТ-інфраструктуру. Це значно розширює масштаби потенційного конфлікту, адже такі об’єкти є життєво важливими для багатьох країн Близького Сходу.

Опріснювальні установки забезпечують питною водою мільйони людей у посушливих регіонах. Їхнє знищення може призвести до гуманітарної катастрофи, яка швидко вийде за межі однієї держави. Це вже не лише питання політики, а питання виживання.

Не менш небезпечними є погрози щодо ІТ-інфраструктури. У сучасному світі цифрові системи контролюють енергетику, транспорт, медицину та фінанси. Їхній вихід з ладу може паралізувати держави без єдиного пострілу.

Заяви іранських представників також містять попередження про швидкість і масштаб можливих наслідків. Ідея про знеструмлення цілого регіону за короткий час звучить як сигнал про готовність до асиметричних дій, які можуть змінити баланс сил.

Цей сценарій створює небезпечний прецедент. Якщо удари по інфраструктурі стануть нормою, це відкриє нову еру конфліктів, де цивільні об’єкти будуть першочерговими цілями. Це підриває міжнародні правила та збільшує ризик неконтрольованої ескалації.

Ормузька протока як ключ до глобальної стабільності

Особливу роль у цьому протистоянні відіграє Ормузька протока. Це один із найважливіших транспортних коридорів у світі, через який проходить значна частина глобальних поставок нафти. Контроль над нею має стратегічне значення для світової економіки.

Погроза з боку США щодо атак у разі невідкриття протоки фактично переводить конфлікт у площину економічного шантажу. Це створює додатковий тиск на Іран, але водночас підвищує ставки для всіх учасників.

Закриття або навіть тимчасове блокування Ормузької протоки може призвести до різкого стрибка цін на енергоносії. Це відчує не лише регіон, а й весь світ, включаючи країни, які не мають прямого відношення до конфлікту.

Іран, у свою чергу, розглядає протоку як важливий інструмент впливу. Можливість контролю над транспортними потоками дає йому важелі для переговорів, але також підштовхує до ризикованих рішень.

У такій ситуації будь-яка помилка або надмірно різка заява може стати тригером для масштабного конфлікту. Ормузька протока перетворюється не лише на економічний, а й на політичний символ протистояння.

Між страхом і реальністю великого конфлікту

Сьогоднішня риторика сторін свідчить про небезпечне зближення до точки неповернення. Взаємні погрози створюють атмосферу, де дипломатія відходить на другий план, поступаючись силовим сценаріям.

Іран демонструє готовність до жорсткої відповіді, що може включати удари по широкому спектру інфраструктурних об’єктів. Це означає, що конфлікт, у разі його початку, не буде обмеженим чи локальним.

Зі свого боку, США продовжують тиск, використовуючи як політичні, так і військові інструменти. Така стратегія може мати зворотний ефект, провокуючи ще більш рішучі дії з боку Тегерана.

Найбільшу загрозу становить те, що у цьому протистоянні заручниками можуть стати цивільні. Відключення електроенергії, води чи зв’язку миттєво вплине на життя мільйонів людей, створюючи гуманітарні виклики.

Світ стоїть перед складним вибором: або знайти шлях до деескалації, або зіткнутися з новою реальністю, де енергетична інфраструктура стає головною мішенню у війнах. І від того, як розгортатимуться події далі, залежить не лише майбутнє регіону, а й глобальна стабільність.

Філіппіни офіційно оголосили національну енергетичну надзвичайну ситуацію після нового стрибка цін на нафту, який Маніла прямо пов’язує з війною на Близькому Сході та ризиком критичного збою поставок. Президент Фердинанд Р. Маркос-молодший заявив, що країна зіткнулася з «неминучою небезпекою» різкого скорочення енергоресурсів.

Оголошений режим спершу діятиме один рік. У його межах президент очолить кризовий комітет, який контролюватиме наявність і розподіл не лише пального, а й продовольства, ліків, аграрної продукції та інших базових товарів. Влада окремо наказала боротися з накопиченням запасів, спекуляцією й маніпуляціями на ринку нафтопродуктів.

Для Маніли це не технічний указ, а спроба виграти час. Філіппіни сильно залежать від імпортної нафти, а регіональна криза в районі Ормузької протоки вразила саме ті ланцюги постачання, від яких залежить повсякденна економіка країни — від транспорту до електроенергії й цін на продукти.

Філіппіни офіційно оголосили національну енергетичну надзвичайну ситуацію після нового стрибка цін на нафту, який Маніла прямо пов’язує з війною на Близькому Сході та ризиком критичного збою поставок. Президент Фердинанд Р. Маркос-молодший заявив, що країна зіткнулася з «неминучою небезпекою» різкого скорочення енергоресурсів.

Оголошений режим спершу діятиме один рік. У його межах президент очолить кризовий комітет, який контролюватиме наявність і розподіл не лише пального, а й продовольства, ліків, аграрної продукції та інших базових товарів. Влада окремо наказала боротися з накопиченням запасів, спекуляцією й маніпуляціями на ринку нафтопродуктів.

Для Маніли це не технічний указ, а спроба виграти час. Філіппіни сильно залежать від імпортної нафти, а регіональна криза в районі Ормузької протоки вразила саме ті ланцюги постачання, від яких залежить повсякденна економіка країни — від транспорту до електроенергії й цін на продукти.

За попереднім аналізом Дейком, рішення Маркоса є водночас і економічним, і політичним. Влада намагається показати, що контролює паливну кризу, перш ніж невдоволення через ціни на дизель, ціни на бензин та вартість перевезень переросте у тривалі вуличні протести та тиск на уряд у столиці.

Ще на початку березня президент намагався заспокоїти суспільство, запевняючи, що запасів вистачить приблизно на 50–60 днів для окремих видів пального. Але відтоді ринок став нервовішим, а сам уряд перейшов від заспокійливих сигналів до екстрених механізмів, що саме по собі свідчить: ризик визнано вже не теоретичним, а практичним.

Передумови цього кроку накопичувалися кілька тижнів. На початку березня Маркос уже наказав урядовим установам перейти на енергозбереження, а для частини держсектору було запроваджено чотириденний робочий тиждень як тимчасовий інструмент скорочення витрат на паливо й електроенергію. Отже, надзвичайний режим став не раптовістю, а наступним етапом тієї ж антикризової лінії.

Найболючіше удар уже відчуває транспорт. Уряд почав виплачувати по 5 тисяч песо мото-таксистам та іншим працівникам громадських перевезень, які працюють на пальному й першими втрачають дохід під час стрибка цін. У низці міст для студентів і працівників також організували безкоштовні автобусні перевезення як тимчасове полегшення.

Це важливий сигнал: Маніла вже не зосереджується лише на макроекономічних показниках, а визнає кризу як соціальну. Коли дорожчає дизель, дорожчає доставка їжі, міжміські перевезення, поїздки на роботу і, врешті, базовий споживчий кошик. Саме тому енергетична безпека тут швидко перетворюється на питання політичної стабільності.

Додатковий ризик — зовнішній трудовий сектор. За даними AP, на Близькому Сході живуть і працюють близько 2,4 мільйона філіппінців, і влада вже доручила відомству з питань трудових мігрантів готуватися до можливих евакуацій. Для країни, де грошові перекази трудових мігрантів є одним з головних джерел валютних надходжень, це надзвичайно чутлива зона.

У публічному полі це вже виглядає як багатошарова криза. З одного боку — глобальні ціни на нафту і дефіцит поставок. З іншого — ризик скорочення зайнятості філіппінців у регіоні Перської затоки, що може вдарити по споживанню всередині країни та по курсу песо. Частина економістів уже попереджає саме про цей другий, менш видимий, але не менш небезпечний канал удару.

Політичний тиск на Маркоса також наростає. У манільських медіа дедалі різкіше звучать оцінки дій уряду, а транспортні групи та профспілки посилюють протестну риторику. Колонка в Philippine Daily Inquirer із заголовком про країну «на межі» показує: енергокриза вже стала темою не лише кабінетних нарад, а й загальнонаціональної тривоги.

Важливо, що ще минулого тижня президентська адміністрація стверджувала: формально оголошувати загальнонаціональний надзвичайний стан не потрібно, бо ситуація нібито лишається керованою. Саме тому нинішній указ показує, наскільки швидко змінилася оцінка ризику. За кілька днів влада перейшла від стриманих запевнень до річного кризового режиму.

Для Південно-Східної Азії Філіппіни — не виняток, а один із найвразливіших прикладів. Регіон загалом сильно залежить від енергоносіїв, що проходять через Ормузьку протоку, тому уряди масово переходять до режиму економії енергії, переглядають логістику, шукають нових постачальників і намагаються не допустити паніки на внутрішніх ринках.

Окремо показово, що Маніла вже розглядала альтернативні джерела імпорту, включно з російською нафтою. Це свідчить: у центрі уваги зараз не геополітична чистота рішень, а фізична наявність пального в країні. Коли уряд починає розширювати коло постачальників під час цінового шоку, це означає, що нафтовий ринок Філіппін перейшов у режим оборони.

Найближчими тижнями вирішальним стане не саме формулювання указу, а те, чи зможе уряд утримати баланс між ринком і соціальним захистом. Якщо паливна криза на Філіппінах призведе до нових транспортних страйків, зростання інфляції та просідання переказів з-за кордону, нинішня енергетична надзвичайна ситуація стане лише першим етапом значно ширшої економічної кризи.

У підсумку Маніла намагається не просто стримати зростання цін на пальне, а не допустити ефекту доміно: від дорогого дизелю — до дорожчої їжі, від проблем із логістикою — до протестів, від зовнішньої війни — до внутрішньої нестабільності. Саме тому указ Маркоса треба читати не як бюрократичний жест, а як визнання того, що глобальний конфлікт уже глибоко зайшов у філіппінську економіку.

Гучна риторика як інструмент політики

Заяви Дональда Трампа про те, що Сполучені Штати «стерли Іран з карти», стали черговим прикладом агресивної політичної риторики, яка дедалі частіше використовується у міжнародних відносинах. Подібні висловлювання мають не лише інформаційний, а й психологічний ефект, спрямований як на внутрішню аудиторію, так і на зовнішніх опонентів.

Політичні лідери нерідко вдаються до перебільшень, щоб підкреслити власну силу та ефективність. У випадку Трампа це виглядає як спроба продемонструвати рішучість і контроль над ситуацією, навіть якщо реальний стан справ є значно складнішим.

Водночас такі заяви створюють небезпечний прецедент. Вони можуть провокувати ескалацію, викликати паніку або посилювати недовіру між державами. У глобалізованому світі слова лідерів мають вагу, яка часто перевищує їхній намір.

Гучна риторика як інструмент політики

Заяви Дональда Трампа про те, що Сполучені Штати «стерли Іран з карти», стали черговим прикладом агресивної політичної риторики, яка дедалі частіше використовується у міжнародних відносинах. Подібні висловлювання мають не лише інформаційний, а й психологічний ефект, спрямований як на внутрішню аудиторію, так і на зовнішніх опонентів.

Політичні лідери нерідко вдаються до перебільшень, щоб підкреслити власну силу та ефективність. У випадку Трампа це виглядає як спроба продемонструвати рішучість і контроль над ситуацією, навіть якщо реальний стан справ є значно складнішим.

Водночас такі заяви створюють небезпечний прецедент. Вони можуть провокувати ескалацію, викликати паніку або посилювати недовіру між державами. У глобалізованому світі слова лідерів мають вагу, яка часто перевищує їхній намір.

Критика з боку медіа, зокрема згадка про журналіста Девіда Сенгера, лише підсилює конфліктність ситуації. Це демонструє глибокий розрив між політичною риторикою та аналітичними оцінками, які базуються на фактах.

У підсумку, подібні заяви стають не лише політичним інструментом, а й фактором, що впливає на глобальну стабільність. Вони формують нову реальність, у якій слова можуть мати не менш руйнівну силу, ніж дії.

Реальність чи політична гіпербола

Твердження про повне знищення Ірану викликає закономірні сумніви. Іран є великою державою з розвиненою інфраструктурою, численним населенням і складною політичною системою, яку неможливо ліквідувати за короткий час.

Заяви про зникнення керівництва, знищення флоту та авіації виглядають як перебільшення, спрямоване на створення образу швидкої та беззаперечної перемоги. Подібна риторика часто використовується для мобілізації підтримки серед виборців.

Водночас важливо розуміти, що навіть часткові військові дії можуть мати серйозні наслідки для регіону. Вони впливають на економіку, енергетичні ринки та безпеку сусідніх країн.

Аналітики наголошують, що реальна ситуація значно складніша, ніж її подають у політичних заявах. Конфлікти такого масштабу не завершуються миттєво і не мають однозначних результатів.

Таким чином, питання полягає не лише у правдивості заяв, а й у тому, яку мету вони переслідують. У багатьох випадках це не опис реальності, а інструмент її формування.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТель-Авів під ударом, а мир — у тумані: що показав новий день війниІранські ракети влучили в Ізраїль уже після того, як Дональд Трамп оголосив про “дуже сильні” контакти з Тегераном. Це не виглядає як початок миру — радше як дипломатія, що відстає від ескалації.

Відмова від угоди: стратегія чи ризик

Особливої уваги заслуговує заява Трампа про відмову укладати угоду з Іраном, попри нібито готовність останнього до переговорів. Це свідчить про зміну підходу до дипломатії, де перевага надається силовим методам.

Відмова від переговорів може розглядатися як демонстрація сили, однак вона також несе значні ризики. Дипломатія традиційно є ключовим інструментом врегулювання конфліктів, і її ігнорування може призвести до подальшої ескалації.

Історія показує, що навіть найскладніші конфлікти зрештою вирішуються через діалог. Відмова від нього звужує можливості для мирного врегулювання та збільшує ймовірність тривалого протистояння.

Крім того, така позиція може вплинути на відносини США з союзниками, які підтримують дипломатичні методи. Це створює додаткові напруження у міжнародній коаліції.

У підсумку, відмова від угоди виглядає як ризикований крок, який може мати довгострокові наслідки для глобальної політики.

Наслідки страйку в Бейруті, Ліван, у середу — Дієго Ібарра Санчес

Медіа, критика і боротьба за наратив

Окремий аспект цієї ситуації — конфлікт між політиком і медіа. Звинувачення на адресу «Нью-Йорк Таймс» та журналістів підкреслюють глибоку недовіру до традиційних джерел інформації.

У сучасному світі інформаційна війна стала невід’ємною частиною політики. Контроль над наративом дозволяє формувати громадську думку і впливати на сприйняття подій.

Трамп активно використовує соціальні мережі як альтернативний канал комунікації. Це дає змогу обходити традиційні медіа та напряму звертатися до аудиторії.

Однак такий підхід має і зворотний бік. Відсутність перевірки фактів та емоційний характер повідомлень можуть призводити до дезінформації та спотворення реальності.

У результаті формується ситуація, де різні сторони пропонують власні версії подій, а істина стає дедалі складнішою для визначення.

Глобальні наслідки та майбутні сценарії

Заяви про знищення Ірану та відмова від угоди мають потенційно серйозні наслідки для міжнародної безпеки. Вони можуть спровокувати нові конфлікти або посилити існуючі.

Регіон Близького Сходу вже тривалий час залишається нестабільним, і будь-яке загострення може мати ланцюгову реакцію. Це впливає не лише на сусідні країни, а й на світову економіку.

Енергетичні ринки, торговельні маршрути та геополітичні союзи можуть зазнати змін у разі подальшої ескалації. Це створює невизначеність, яка відчувається далеко за межами регіону.

Водночас існує ймовірність, що гучні заяви є частиною політичної гри, спрямованої на досягнення інших цілей. У такому випадку вони можуть бути переглянуті або пом’якшені з часом.

Майбутнє цієї ситуації залежить від багатьох факторів, включаючи реакцію міжнародної спільноти, позицію союзників та внутрішню політику США. Але вже зараз очевидно, що слова, сказані сьогодні, можуть визначити події завтрашнього дня.

Повідомлення, що де-факто лідер Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман у приватних розмовах підштовхував Дональда Трампа продовжувати війну проти Ірану, поки не мають публічного офіційного підтвердження з боку Білого дому. Водночас сам сюжет виглядає правдоподібним саме через логіку саудівської безпеки, а не лише через анонімні свідчення американських співрозмовників.

Ер-Ріяд офіційно все заперечує. Саудівська сторона публічно наполягає, що королівство завжди підтримувало мирне врегулювання і сьогодні зосереджене насамперед на захисті людей та цивільної інфраструктури від щоденних іранських атак. Саме ця офіційна лінія важлива: вона показує, що навіть якщо тиск на Трампа був, Саудівська Аравія не хоче нести за це публічну відповідальність.

Але реальна саудівська позиція майже напевно складніша, ніж формула “за мир”. Після нової хвилі іранських ударів по енергетичних і цивільних цілях у затоці принц Фейсал бін Фархан заявив, що довіра до Ірану “повністю зруйнована”. Це означає, що Ер-Ріяд уже не дивиться на Тегеран як на партнера, з яким можна просто повернутися до режиму обережної розрядки 2023 року.

Повідомлення, що де-факто лідер Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман у приватних розмовах підштовхував Дональда Трампа продовжувати війну проти Ірану, поки не мають публічного офіційного підтвердження з боку Білого дому. Водночас сам сюжет виглядає правдоподібним саме через логіку саудівської безпеки, а не лише через анонімні свідчення американських співрозмовників.

Ер-Ріяд офіційно все заперечує. Саудівська сторона публічно наполягає, що королівство завжди підтримувало мирне врегулювання і сьогодні зосереджене насамперед на захисті людей та цивільної інфраструктури від щоденних іранських атак. Саме ця офіційна лінія важлива: вона показує, що навіть якщо тиск на Трампа був, Саудівська Аравія не хоче нести за це публічну відповідальність.

Але реальна саудівська позиція майже напевно складніша, ніж формула “за мир”. Після нової хвилі іранських ударів по енергетичних і цивільних цілях у затоці принц Фейсал бін Фархан заявив, що довіра до Ірану “повністю зруйнована”. Це означає, що Ер-Ріяд уже не дивиться на Тегеран як на партнера, з яким можна просто повернутися до режиму обережної розрядки 2023 року.

За попереднім аналізом Дейком, у Саудівської Аравії зараз не одна позиція, а дві, що суперечать одна одній. Перша каже: Іран як довгострокова загроза має бути послаблений максимально. Друга попереджає: якщо США та Ізраїль зупиняться на півдорозі, Королівство отримає не мир, а розлючений Іран, який житиме помстою і знову триматиме в заручниках Ормузьку протоку, нафтосховища та ринок нафти.

Саме тому припущення, що МбС міг радити Трампу “не відступати”, цілком вкладається в саудівську стратегічну логіку. Для Ер-Ріяда найгірший сценарій — не довга війна сама по собі, а незавершена війна, після якої Іран зберігає політичну волю, частину ракетних можливостей і мотивацію бити по саудівських цілях ще роками. Такий результат зробив би Саудівську Аравію значно вразливішою, ніж зараз.

Цей страх має глибоку пам’ять. Після атаки 2019 року на нафтові об’єкти Abqaiq і Khurais Саудівська Аравія втратила близько половини поточного видобутку, а світ побачив, наскільки вразливою є навіть найбагатша енергетична монархія регіону. Саме після цього Ер-Ріяд почав переоцінювати пряму конфронтацію з Тегераном і зрештою погодився на відновлення дипломатичних відносин у 2023 році.

Тепер ця логіка розрядки фактично розсипалася. Іранські удари по цілях у затоці, пошкодження інфраструктури та нові загрози для морських шляхів дали в саудівській столиці аргумент тим, хто вважає: проблема не в рівні напруги, а в самому режимі в Тегерані. Якщо він переживе нинішню кампанію без стратегічної поразки, то повернеться ще агресивнішим. Саме це, ймовірно, і продають Трампу як “історичну нагоду”.

Однак у цієї яструбиної логіки є дуже жорстка межа — економіка. Майже п’ята частина світової торгівлі нафтою проходить через Ормузьку протоку, а Saudi Aramco має альтернативний East-West pipeline потужністю близько 5 млн барелів на добу, який тимчасово розширювали до 7 млн. Але цього все одно недостатньо, щоб повністю замінити нормальний потік через Ормуз, якщо криза затягнеться.

Для Мухаммеда бін Салмана це не абстракція, а питання власного політичного проєкту. У бюджеті Саудівської Аравії на 2026 рік закладено доходи на рівні 1,147 трлн ріалів і видатки 1,313 трлн, тобто дефіцит приблизно 165,4 млрд ріалів. Vision 2030, мегапроєкти, інвестиції в штучний інтелект і туризм уже тиснуть на фінанси королівства, а довга війна з Іраном руйнує головну передумову цієї моделі — образ безпечного і передбачуваного хабу для капіталу.

Саме тут виникає подвійність МбС. З одного боку, він може вважати, що коротка і рішуча кампанія проти Ірану відповідає інтересам Саудівської Аравії. З іншого — затяжна війна прямо б’є по тому, на чому тримається його внутрішня легітимність: модернізація, гроші, інвестори, великі будівництва, міжнародний бізнес. Тому навіть якщо принц справді штовхає Трампа до більш жорстких дій, це не означає, що він хоче безкінечної війни. Він, радше, хоче швидкого і незворотного результату.

Проблема в тому, що такий результат може виявитися недосяжним. Американські й ізраїльські удари вже створили величезний шок для нафти й газу, IEA говорить про кризу, гіршу за нафтові шоки 1970-х, а Трамп уже був змушений взяти паузу в ударах по іранській енергетиці, посилаючись на “продуктивні розмови”, які Тегеран заперечує. Тобто навіть Вашингтон уже шукає вихід, бо ціна подальшої ескалації росте швидше, ніж шанс на стратегічний прорив.

І тут саудівський вплив на Трампа має ще одне пояснення. Якщо Білий дім зараз відступить без відчутного послаблення Ірану, Ер-Ріяд зробить висновок, що США знову залишають монархії затоки сам на сам із наслідками американського рішення. Саме це вже сталося частково після ударів 2019 року, коли саудівці побачили, що союз із Вашингтоном не дає повного захисту. Тому нині принц може тиснути не стільки заради ізраїльської логіки, скільки заради гарантії, що цього разу Америка не відступить надто рано.

Водночас Ер-Ріяд навряд чи справді хоче розпаду Ірану як держави. Для Ізраїлю ослаблений або хаотичний Іран може виглядати як прийнятний результат, але для Саудівської Аравії це пряма загроза. Фрагментований Іран означав би не кінець небезпеки, а множення акторів — уламки силових структур, нові воєнізовані групи, хаос на морських маршрутах і постійну загрозу для саудівської нафти, міст і дипломатичних об’єктів.

Отже, якщо коротко, Мухаммед бін Салман може одночасно хотіти жорсткішої кампанії проти Ірану і боятися її наслідків більше за багатьох інших регіональних гравців. У цьому і є головна саудівська суперечність: Ер-Ріяд хоче, щоб Вашингтон не зупинився надто рано, але також розуміє, що надто довга війна підточує саму Саудівську Аравію. Тому нинішні дзвінки Трампу, якщо вони справді були саме такими, — це не крик “бомбіть далі”, а спроба схилити США до такого фіналу, після якого королівство не залишиться наодинці з розлюченим Іраном і зруйнованим Близьким Сходом.

Державний департамент США повідомив, що державний секретар Марко Рубіо планує у п'ятницю відвідати Францію, щоб обговорити війну та інші глобальні кризи з високопоставленими дипломатами країн "Великої сімки". Окрім Ірану, Рубіо планує поговорити з дипломатами на раніше запланованій зустрічі біля Версаля про війну Росії в Україні та інші "загрози в усьому світі", йдеться у повідомленні департаменту.

Державний департамент США повідомив, що державний секретар Марко Рубіо планує у п'ятницю відвідати Францію, щоб обговорити війну та інші глобальні кризи з високопоставленими дипломатами країн "Великої сімки". Окрім Ірану, Рубіо планує поговорити з дипломатами на раніше запланованій зустрічі біля Версаля про війну Росії в Україні та інші "загрози в усьому світі", йдеться у повідомленні департаменту.

Маджед аль-Ансарі, речник Міністерства закордонних справ Катару, заявив на прес-конференції, що наразі катарські посередницькі зусилля між воюючими сторонами відсутні, додавши, що Доха зосереджена на захисті країни та подолання наслідків нещодавніх нападів. Він сказав, що регіональна система безпеки країн Перської затоки була перевантажена останніми подіями, і закликав до переоцінки, зазначивши, що чинні оборонні угоди довели свою ефективність.

У країнах Перської затоки розташовані великі військові бази США, що є основою регіональних домовленостей про безпеку. Катар раніше відігравав центральну роль у посередництві в переговорах про припинення вогню між Ізраїлем і ХАМАС, що робить помітною відсутність поточних зусиль.

Маджед аль-Ансарі, речник Міністерства закордонних справ Катару, заявив на прес-конференції, що наразі катарські посередницькі зусилля між воюючими сторонами відсутні, додавши, що Доха зосереджена на захисті країни та подолання наслідків нещодавніх нападів. Він сказав, що регіональна система безпеки країн Перської затоки була перевантажена останніми подіями, і закликав до переоцінки, зазначивши, що чинні оборонні угоди довели свою ефективність.

У країнах Перської затоки розташовані великі військові бази США, що є основою регіональних домовленостей про безпеку. Катар раніше відігравав центральну роль у посередництві в переговорах про припинення вогню між Ізраїлем і ХАМАС, що робить помітною відсутність поточних зусиль.

Колишнього генерала Корпусу вартових ісламської революції Мохаммеда Багера Золгадара було призначено головним посадовцем служби безпеки Ірану, повідомив у вівторок помічник президента Ірану. Він замінить Алі Ларіджані, досвідченого політика, який загинув минулого тижня внаслідок нападу Ізраїлю.

Золгадара було призначено секретарем Вищої ради національної безпеки Ірану, повідомив помічник Сейєд Мехді Табатабаї у своєму дописі на X. Рішення було прийнято «зі схвалення та згоди» аятоли Моджтаби Хаменеї, верховного лідера Ірану, та указом президента Масуда Пезешкіана, сказав Табатабаї.

Згідно з резюме, опублікованим Tasnim, напівофіційним іранським новинним агентством, Золгадр обіймав керівні посади в уряді Ірану, зокрема в Гвардії, судовій системі, міністерстві внутрішніх справ та Раді з розгляду доцільності, дорадчому органі.

Колишнього генерала Корпусу вартових ісламської революції Мохаммеда Багера Золгадара було призначено головним посадовцем служби безпеки Ірану, повідомив у вівторок помічник президента Ірану. Він замінить Алі Ларіджані, досвідченого політика, який загинув минулого тижня внаслідок нападу Ізраїлю.

Золгадара було призначено секретарем Вищої ради національної безпеки Ірану, повідомив помічник Сейєд Мехді Табатабаї у своєму дописі на X. Рішення було прийнято «зі схвалення та згоди» аятоли Моджтаби Хаменеї, верховного лідера Ірану, та указом президента Масуда Пезешкіана, сказав Табатабаї.

Згідно з резюме, опублікованим Tasnim, напівофіційним іранським новинним агентством, Золгадр обіймав керівні посади в уряді Ірану, зокрема в Гвардії, судовій системі, міністерстві внутрішніх справ та Раді з розгляду доцільності, дорадчому органі.

Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр заявив у вівторок, що війна в Ірані порушує міжнародне кримінальне право. Він, схоже, розкритикував власний уряд за те, що він не готовий чіткіше засудити війну. Далі він сказав, що, здається, мало сумнівів у тому, що «виправдання, засноване на неминучому нападі на США, не витримує критики». Штайнмаєр, який зробив ці коментарі на заході в Берліні, продовжив називати війну політично катастрофічною помилкою.

Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр — Йохан Ордоньєс

Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр заявив у вівторок, що війна в Ірані порушує міжнародне кримінальне право. Він, схоже, розкритикував власний уряд за те, що він не готовий чіткіше засудити війну. Далі він сказав, що, здається, мало сумнівів у тому, що «виправдання, засноване на неминучому нападі на США, не витримує критики». Штайнмаєр, який зробив ці коментарі на заході в Берліні, продовжив називати війну політично катастрофічною помилкою.

Президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр — Йохан Ордоньєс

Президент Філіппін Фердинанд Маркос-молодший у вівторок оголосив надзвичайний стан в національній енергетичній галузі через перебої з постачанням нафти у світі, спричинені війною на Близькому Сході.

Президент Філіппін Фердинанд Маркос-молодший — Брендан Макдермід

Президент Філіппін Фердинанд Маркос-молодший у вівторок оголосив надзвичайний стан в національній енергетичній галузі через перебої з постачанням нафти у світі, спричинені війною на Близькому Сході.

Президент Філіппін Фердинанд Маркос-молодший — Брендан Макдермід

У вівторок ізраїльські військові опублікували низку нових попереджень про евакуацію для південного Лівану, наказавши мешканцям дев'яти міст і сіл залишити свої домівки та тікати на кілька миль на північ. Масштабні накази про евакуацію на півдні країни, видані останніми тижнями, посилили побоювання щодо масштабного наземного вторгнення Ізраїлю. За кілька годин до нових попереджень міністр оборони Ізраїлю заявив, що країна має намір контролювати райони в Лівані, що знаходяться аж до річки Літані, яка пролягає приблизно за 15-20 миль на північ від ізраїльського кордону.

У вівторок ізраїльські військові опублікували низку нових попереджень про евакуацію для південного Лівану, наказавши мешканцям дев'яти міст і сіл залишити свої домівки та тікати на кілька миль на північ. Масштабні накази про евакуацію на півдні країни, видані останніми тижнями, посилили побоювання щодо масштабного наземного вторгнення Ізраїлю. За кілька годин до нових попереджень міністр оборони Ізраїлю заявив, що країна має намір контролювати райони в Лівані, що знаходяться аж до річки Літані, яка пролягає приблизно за 15-20 миль на північ від ізраїльського кордону.

Міністерство закордонних справ Лівану у вівторок заявило, що уряд Лівану відкликав свою згоду на призначення посла Ірану Мохаммеда Рези Шейбані та дав йому час до 29 березня, щоб він покинув країну. Уряд Лівану посилався на «порушення Іраном дипломатичних норм та встановлених протоколів між двома країнами», але не надав подробиць. Уряд зазвичай використовує таку формулювання, коли йдеться про втручання у внутрішні справи Лівану, особливо щодо підтримки Іраном ополчення «Хезболла».

Міністерство закордонних справ Лівану у вівторок заявило, що уряд Лівану відкликав свою згоду на призначення посла Ірану Мохаммеда Рези Шейбані та дав йому час до 29 березня, щоб він покинув країну. Уряд Лівану посилався на «порушення Іраном дипломатичних норм та встановлених протоколів між двома країнами», але не надав подробиць. Уряд зазвичай використовує таку формулювання, коли йдеться про втручання у внутрішні справи Лівану, особливо щодо підтримки Іраном ополчення «Хезболла».

Внутрішня криза без швидкого фіналу

Ситуація в Ірані сьогодні характеризується глибокою системною кризою, яка охоплює політичне керівництво, силові структури та механізми управління державою. Проте, попри драматичні події останніх тижнів, аналітики розвідки США не бачать передумов для швидкого краху режиму Ірану. Це свідчить про те, що навіть у стані нестабільності система зберігає певний запас міцності.

Ключовим фактором є здатність державних інститутів адаптуватися до втрат. Навіть після усунення високопоставлених посадовців, структура влади не розпалася. Натомість відбувається її трансформація, яка супроводжується перерозподілом впливу між різними центрами сили.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Корпус вартових ісламської революції. Саме ця структура поступово перебирає на себе функції, які раніше належали цивільному керівництву. Така концентрація влади створює нову модель управління, де військово-ідеологічний компонент домінує над політичним.

Внутрішня криза без швидкого фіналу

Ситуація в Ірані сьогодні характеризується глибокою системною кризою, яка охоплює політичне керівництво, силові структури та механізми управління державою. Проте, попри драматичні події останніх тижнів, аналітики розвідки США не бачать передумов для швидкого краху режиму Ірану. Це свідчить про те, що навіть у стані нестабільності система зберігає певний запас міцності.

Ключовим фактором є здатність державних інститутів адаптуватися до втрат. Навіть після усунення високопоставлених посадовців, структура влади не розпалася. Натомість відбувається її трансформація, яка супроводжується перерозподілом впливу між різними центрами сили.

Особливу роль у цьому процесі відіграє Корпус вартових ісламської революції. Саме ця структура поступово перебирає на себе функції, які раніше належали цивільному керівництву. Така концентрація влади створює нову модель управління, де військово-ідеологічний компонент домінує над політичним.

Американські розвідувальні оцінки підкреслюють, що криза в Ірані є глибокою, але не фатальною. Вона не призводить до миттєвого руйнування держави, а радше запускає складні процеси внутрішньої перебудови. Це означає, що режим може існувати в стані турбулентності ще тривалий час.

Таким чином, ситуація в Ірані демонструє класичний приклад системи, яка переживає серйозний стрес, але водночас здатна до самозбереження. Це ускладнює прогнозування подальшого розвитку подій і змушує міжнародних гравців діяти обережно.

Боротьба за владу і посилення силових структур

Одним із найбільш показових епізодів останнього часу стало вбивство Алі Ларіджані. Ця подія не лише посилила кризу, а й створила вакуум влади, який швидко почали заповнювати силові структури. Внаслідок цього вплив Корпусу вартових ісламської революції значно зріс.

Цей процес супроводжується поступовим витісненням традиційних політичних еліт. Якщо раніше баланс між різними гілками влади дозволяв зберігати відносну стабільність, то тепер домінування однієї сили змінює саму природу політичної системи Ірану.

Важливим аспектом є ідеологічна мотивація силових структур. Їхня відданість певним принципам і готовність діяти жорстко створюють передумови для більш радикальної політики як всередині країни, так і на міжнародній арені. Це підвищує рівень напруги та ускладнює дипломатичні процеси.

Паралельно відбувається зміцнення економічного впливу цих структур. Вони контролюють значну частину фінансових потоків, що дозволяє їм не лише утримувати владу, а й розширювати її. Таким чином формується замкнена система, де політична, військова і економічна влада концентруються в одних руках.

У підсумку Іран опиняється в ситуації, коли силові структури фактично визначають курс держави. Це створює нові виклики як для внутрішньої стабільності, так і для зовнішніх відносин.

Невизначеність навколо нового лідерства

Після змін у керівництві країни особлива увага прикута до постаті Моджтаби Хаменеї. Його сходження до влади відбувається на тлі численних питань і суперечностей, що лише посилює атмосферу невизначеності.

Однією з головних проблем є відсутність публічності. Новий лідер майже не з’являється перед громадськістю, що породжує чутки про його стан здоров’я та реальну здатність керувати країною. Це підриває довіру та створює простір для різних інтерпретацій.

Додаткову напругу викликають повідомлення про можливе лікування за кордоном. Якщо ці дані відповідають дійсності, це означає, що навіть на найвищому рівні влади існує серйозна вразливість. У таких умовах питання наступності влади стає особливо гострим.

Водночас силові структури можуть використовувати цю ситуацію для зміцнення свого впливу. За відсутності сильного і публічного лідера вони отримують більше свободи дій, що змінює баланс сил у країні.

Таким чином, Іран опиняється у стані подвійної невизначеності: з одного боку — формальне нове керівництво, з іншого — реальна влада, яка дедалі більше концентрується в руках силових структур.

Зовнішній тиск і перспективи майбутнього

Міжнародний контекст відіграє важливу роль у розвитку ситуації в Ірані. Зокрема, позиція Ізраїлю та США спрямована на посилення тиску з метою змін у політичній системі країни. Військові дії та політичні заяви формують додатковий фактор нестабільності.

Ідея полягає в тому, що зовнішній тиск може стимулювати внутрішні процеси. Чим сильніше вплив ззовні, тим більша ймовірність, що внутрішні протиріччя загостряться. Проте на практиці це не завжди призводить до швидких змін.

Навпаки, у багатьох випадках зовнішній тиск консолідує владу. Це дозволяє керівництву мобілізувати ресурси та посилити контроль над суспільством. У результаті система може навіть зміцнитися, попри всі труднощі.

Водночас втрати серед керівництва і постійна загроза нових ударів створюють довгострокові ризики. Вони підривають ефективність управління і можуть призвести до поступового виснаження державних інститутів.

У перспективі розвиток ситуації в Ірані залежатиме від поєднання внутрішніх і зовнішніх факторів. Чи зможе режим адаптуватися до нових умов, чи криза переросте в більш глибокі зміни — це питання залишається відкритим. Одне зрозуміло: швидких і простих сценаріїв тут не існує.

Міністр оборони Ізраїлю Ізраїль Кац заявив у понеділок, що Ізраїль має намір контролювати райони Лівану аж до річки Літані, продовжуючи операції проти "Хезболли", підтримуваного Іраном ополчення. Він також підтвердив, що ізраїльські військові дотримуються моделі, яка використовувалася минулого року під час війни в Газі, де в міських районах було знесено багато будівель в рамках операцій проти того, що, за словами ізраїльських чиновників, було поновленням повстання ХАМАС. Знесення будівель посилило гуманітарну катастрофу в Газі.

Кац заявив у вівторок, що ізраїльські військові зрівнюють із землею будинки в прикордонних селах у рамках операцій, стверджуючи, що їх «використовуються як позиції терористів». Кац заявив у вівторок, що ізраїльські війська зруйнували всі п'ять мостів через річку Літані, заявивши, що «Хезболла» використовувала їх для перевезення бойовиків та зброї. Мости життєво важливі для ліванського населення, яке проживає на південь від річки, більшість з якого були переміщені внаслідок бойових дій. 

Міністр оборони Ізраїлю Ізраїль Кац заявив — Ронен Звулун

Міністр оборони Ізраїлю Ізраїль Кац заявив у понеділок, що Ізраїль має намір контролювати райони Лівану аж до річки Літані, продовжуючи операції проти "Хезболли", підтримуваного Іраном ополчення. Він також підтвердив, що ізраїльські військові дотримуються моделі, яка використовувалася минулого року під час війни в Газі, де в міських районах було знесено багато будівель в рамках операцій проти того, що, за словами ізраїльських чиновників, було поновленням повстання ХАМАС. Знесення будівель посилило гуманітарну катастрофу в Газі.

Кац заявив у вівторок, що ізраїльські військові зрівнюють із землею будинки в прикордонних селах у рамках операцій, стверджуючи, що їх «використовуються як позиції терористів». Кац заявив у вівторок, що ізраїльські війська зруйнували всі п'ять мостів через річку Літані, заявивши, що «Хезболла» використовувала їх для перевезення бойовиків та зброї. Мости життєво важливі для ліванського населення, яке проживає на південь від річки, більшість з якого були переміщені внаслідок бойових дій. 

Міністр оборони Ізраїлю Ізраїль Кац заявив — Ронен Звулун

У вівторок іранські ракетні атаки вразили напівавтономний курдський регіон в Іраку, вбивши шістьох курдських бойовиків та поранивши ще 30, йдеться у заяві регіонального уряду Курдистану. Залп із шести іранських балістичних ракет був здійснений двома окремими атаками на світанку вівторка, йдеться у заяві.

«Хоча ми найрішучіше засуджуємо цей напад та всі інші терористичні атаки на Курдистан, ми підтверджуємо, що маємо повне право відповісти на будь-яку агресію проти нашого народу та нашої землі», – йдеться у заяві Міністерства у справах пешмерга Ірану. Іран не одразу публічно прокоментував напад.

У вівторок іранські ракетні атаки вразили напівавтономний курдський регіон в Іраку, вбивши шістьох курдських бойовиків та поранивши ще 30, йдеться у заяві регіонального уряду Курдистану. Залп із шести іранських балістичних ракет був здійснений двома окремими атаками на світанку вівторка, йдеться у заяві.

«Хоча ми найрішучіше засуджуємо цей напад та всі інші терористичні атаки на Курдистан, ми підтверджуємо, що маємо повне право відповісти на будь-яку агресію проти нашого народу та нашої землі», – йдеться у заяві Міністерства у справах пешмерга Ірану. Іран не одразу публічно прокоментував напад.

За словами ізраїльської влади, одна з хвиль іранських ракет, запущених у напрямку Ізраїлю у вівторок, призвела до ураження чотирьох об'єктів. Незрозуміло, чи всі вони були влучаннями ракет, чи уламками від перехоплень. Вони завдали значних пошкоджень щонайменше трьом житловим будинкам і підпалили автомобілі. У Тель-Авіві шістьом людям надали медичну допомогу з пораненнями, повідомив Елі Бін з національної служби екстреної допомоги. Один з ударів по Тель-Авіву був іранською ракетою з боєголовкою вагою близько 100 кілограмів, або 220 фунтів, сказав полковник Мікі Давид з ізраїльських військових. Ця ракета була «чимось, з чим ми ще не стикалися на війні», сказав Давид.

За словами ізраїльської влади, одна з хвиль іранських ракет, запущених у напрямку Ізраїлю у вівторок, призвела до ураження чотирьох об'єктів. Незрозуміло, чи всі вони були влучаннями ракет, чи уламками від перехоплень. Вони завдали значних пошкоджень щонайменше трьом житловим будинкам і підпалили автомобілі. У Тель-Авіві шістьом людям надали медичну допомогу з пораненнями, повідомив Елі Бін з національної служби екстреної допомоги. Один з ударів по Тель-Авіву був іранською ракетою з боєголовкою вагою близько 100 кілограмів, або 220 фунтів, сказав полковник Мікі Давид з ізраїльських військових. Ця ракета була «чимось, з чим ми ще не стикалися на війні», сказав Давид.

Ізраїльські військові повідомили у вівторок про нові запуски іранських ракет у напрямку Ізраїлю. Вони заявили, що пошуково-рятувальні групи вирушили до кількох місць на півдні та в центрі Ізраїлю, де повідомлялося про ураження. Йоель Моше, представник національної аварійно-рятувальної служби, сказав, що вони шукають постраждалих на місці ураження в Тель-Авіві. Раніше у вівторок повідомлялося про ураження на півночі Ізраїлю після повідомлень про запуски іранських ракет.

Ізраїльські військові повідомили у вівторок про нові запуски іранських ракет у напрямку Ізраїлю — Авішаг Шаар-Яшув

Ізраїльські військові повідомили у вівторок про нові запуски іранських ракет у напрямку Ізраїлю. Вони заявили, що пошуково-рятувальні групи вирушили до кількох місць на півдні та в центрі Ізраїлю, де повідомлялося про ураження. Йоель Моше, представник національної аварійно-рятувальної служби, сказав, що вони шукають постраждалих на місці ураження в Тель-Авіві. Раніше у вівторок повідомлялося про ураження на півночі Ізраїлю після повідомлень про запуски іранських ракет.

Ізраїльські військові повідомили у вівторок про нові запуски іранських ракет у напрямку Ізраїлю — Авішаг Шаар-Яшув

Понеділок, 23 березня, не дав Близькому Сходу миру — він дав Дональду Трампу політичний перепочинок. Після власного 48-годинного ультиматуму щодо Ормузької протоки президент США оголосив п’ятиденну паузу в ударах по іранських електростанціях, пояснивши це «дуже сильними» і «продуктивними» контактами з Тегераном.

Формально це прозвучало як дипломатичний прорив. Але вже за кілька годин стало зрозуміло, що справжня картина значно туманніша: Іран публічно заперечив факт переговорів, а сам Вашингтон не показав жодних ознак того, що сторони вже перейшли до предметного обговорення миру, а не просто обмінюються сигналами через посередників і прямі канали.

Саме тому цей епізод слід читати не як початок врегулювання, а як спробу вийти з небезпечної пастки, яку Білий дім створив собі сам. За оцінкою Дейком, Трамп використав навіть дуже ранній і крихкий контакт із Тегераном як зручний “offramp” — спосіб не бити по об’єктах, атака на які могла б миттєво перетворити нафтову кризу на повноцінну регіональну інфраструктурну війну.

Понеділок, 23 березня, не приніс Близькому Сходу ясності. Замість зрозумілого повороту до миру світ почув взаємовиключні заяви: Вашингтон заговорив про “продуктивні” контакти з Іраном, Тегеран — про фейкові повідомлення, а військова кампанія при цьому не зупинилася ні над Іраном, ні на ліванському напрямку.

Дональд Трамп заявив, що США відкладають удари по іранських електростанціях та енергетичній інфраструктурі на п’ять днів. За його словами, це стало наслідком “дуже добрих і продуктивних” розмов, а також “майже повної” згоди за основними пунктами. Одночасно він дав зрозуміти, що пауза тимчасова і залежить від подальшого ходу контактів.

Іранська сторона майже одразу відповіла запереченням. Спікер парламенту Мохаммад Багер Галібаф заявив, що жодних переговорів із США не було, а подібні заяви — це спосіб вплинути на нафтові ринки і вирватися з політичної пастки. Але вже пізніше CBS навело слова високопоставленого чиновника іранського МЗС, який визнав: Тегеран справді отримав від США “пункти через посередників” і зараз їх вивчає.

Понеділок, 23 березня, не приніс Близькому Сходу ясності. Замість зрозумілого повороту до миру світ почув взаємовиключні заяви: Вашингтон заговорив про “продуктивні” контакти з Іраном, Тегеран — про фейкові повідомлення, а військова кампанія при цьому не зупинилася ні над Іраном, ні на ліванському напрямку.

Дональд Трамп заявив, що США відкладають удари по іранських електростанціях та енергетичній інфраструктурі на п’ять днів. За його словами, це стало наслідком “дуже добрих і продуктивних” розмов, а також “майже повної” згоди за основними пунктами. Одночасно він дав зрозуміти, що пауза тимчасова і залежить від подальшого ходу контактів.

Іранська сторона майже одразу відповіла запереченням. Спікер парламенту Мохаммад Багер Галібаф заявив, що жодних переговорів із США не було, а подібні заяви — це спосіб вплинути на нафтові ринки і вирватися з політичної пастки. Але вже пізніше CBS навело слова високопоставленого чиновника іранського МЗС, який визнав: Тегеран справді отримав від США “пункти через посередників” і зараз їх вивчає.

За попереднім аналізом Дейком, це і є головний нерв моменту: сторони, найімовірніше, не ведуть повноцінні мирні переговори, але вже не можуть робити вигляд, що контактів не існує взагалі. Формула виглядає так: публічно — заперечення, неформально — сигнали, через посередників — спроба відтягнути найнебезпечніший сценарій ударів по критичній інфраструктурі.

Важливо й те, що канал зв’язку між Вашингтоном і Тегераном не виник за один день. Axios ще 16 березня повідомляв, що прямий канал між Стівом Віткоффом та главою іранського МЗС Аббасом Арагчі був реактивований, хоча сам Арагчі згодом публічно заперечував недавні контакти. Це означає, що нинішня “туманна дипломатія” виросла з уже наявної, хоч і крихкої, комунікації.

Вулиці столиці Ірану в понеділок були переважно порожніми, Тегеран, Іран — Араш Хамуші

Саме тому слова Трампа не варто читати як готову дорожню карту миру. Радше це спроба одночасно заспокоїти ринки, виграти час і змусити Іран увійти в переговорний коридор без формального визнання, що США відступили від ультиматуму щодо Ормузької протоки. Іран, своєю чергою, намагається показати, що не торгується під тиском, навіть якщо канали через посередників уже працюють.

Ізраїль у цій картині виглядає окремим, але не другорядним гравцем. Публічно Єрусалим не підкріпив трампівську історію про близький мир конкретикою, зате раніше Нетаньягу чітко окреслював червону лінію: будь-яка угода зі США та Іраном, з ізраїльського погляду, має включати демонтаж іранської ядерної інфраструктури, а не просто зупинку збагачення. Це критично, бо показує: навіть якщо США і Іран зблизяться в питанні деескалації, ізраїльські воєнні цілі значно ширші.

Тут і з’являється головна політична проблема. Для Вашингтона деескалація зараз — це щонайменше пауза по ударах на енергетичні об’єкти, відкриття каналу зв’язку і зниження тиску на нафту. Для Ізраїлю — це лише інструмент, який має закріпити вже досягнуті військові результати і підвести до довшої угоди на ізраїльських умовах. Для Ірану — спосіб не допустити атаки на енергосистему, не капітулюючи публічно. Саме через цю різницю мирні переговори поки більше схожі на паралельні монологи.

На гуманітарному рівні ситуація ще тривожніша. ICRC попередив, що розширення бойових дій у регіоні ставить життя цивільних під grave danger, а цивільна інфраструктура — лікарні, школи, енергетика — має бути захищена. Це особливо важливо саме зараз, коли погроза ударів по електростанціях і паливних об’єктах уже стала частиною реальної воєнної мови, а не лише риторики.

Енергетичний вимір теж пояснює, чому обидві сторони грають у двозначність. Після заяв Трампа ціни на нафту та газ одразу знизилися, але IEA паралельно нагадує: криза нікуди не зникла. Агентство вже запустило найбільший у своїй історії колективний випуск запасів — 400 мільйонів барелів — і прямо називає нинішню ситуацію повноцінним oil shock, що вимагає не лише запасів, а й попитового стримування.

Пошкоджений міст у понеділок після ізраїльського удару попереднього дня. Ізраїль заявив, що його використовує "Хезболла", Касміє, Ліван — Кавнат Хаджу

Ще жорсткіше звучить оцінка самого IEA в березневому Oil Market Report: експортні потоки через Ормузьку протоку майже завмерли, а ринок продуктів уже серйозно постраждав. Тобто навіть якщо дипломатичний канал між США та Іраном не обірветься, він починається не в умовах стабілізації, а в умовах уже розгорнутої енергетичної кризи. Це означає, що мир на Близькому Сході зараз — не лише політична, а й логістична та ринкова проблема.

Що ж реально може статися далі? Найбільш правдоподібний сценарій на найближчі дні — не велика угода, а тактична відстрочка. США спробують витиснути з Тегерана хоча б мінімальний набір поступок або підтверджень через посередників; Іран намагатиметься уникнути ударів по своїй енергетичній інфраструктурі, не визнаючи публічно переговорів; Ізраїль тим часом прагнутиме зберегти право продовжувати операції, поки не вважатиме свої воєнні завдання виконаними.

Головний висновок цього понеділка простий і неприємний. Сигнали зі США та Ірану не означають, що мир близько. Вони означають, що війна на Близькому Сході увійшла у фазу, де деескалація, ядерна програма Ірану, Ормузька протока, нафта, посередники, Трамп, Тегеран, Ізраїль і Нетаньягу пов’язані настільки щільно, що будь-яка заява одночасно є і дипломатією, і тиском, і грою на ринки. А це зазвичай не переддень миру, а найнебезпечніша стадія торгу.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМТегеран без світла: як удари Ізраїлю штовхають світ у новий нафтовий шокПісля нових атак по інфраструктурі столиці Ірану війна виходить за межі фронту: під ударом електрика, судноплавство, ціни на нафту й безпека всього Близького Сходу.