Призначення Мохаммада Багера Зольґадра новим секретарем Вищої ради національної безпеки Ірану стало однією з найпоказовіших кадрових змін після останньої хвилі ударів по керівництву ісламської республіки. На тлі загибелі Алі Ларіджані ця ротація читається не як технічна заміна, а як політичний сигнал про подальше посилення силового крила в Тегерані.
Сам факт призначення оголосили 24 березня 2026 року, а сам Зольґадр до цього вже обіймав одну з важливих системних посад — очолював секретаріат Ради з доцільності, органу, що консультує верховного лідера й відіграє роль арбітра у вузлових питаннях державної архітектури. Раніше він був заступником командувача Корпусу вартових ісламської революції та працював у силовому блоці уряду Махмуда Ахмадінежада.
Ця біографія важлива не лише переліком посад. В Ірані кар’єра такого типу означає довгу інтеграцію в систему, де безпекові інститути, ідеологічна лояльність і політичне керівництво не розділені чітко. Зольґадр — не випадковий адміністративний менеджер, а представник покоління функціонерів, які допомагали вбудовувати КВІР у саму тканину держави — від силового апарату до політичного управління.
За попереднім аналізом Дейком, це призначення варто читати передусім як ознаку зміни балансу всередині режиму. Після усунення фігури масштабу Ларіджані Тегеран міг шукати або місток до обережнішого політичного центру, або опору в жорсткій вертикалі КВІР. Вибір Зольґадра показує, що в умовах війни система обирає не політичне пом’якшення, а силову консолідацію.
Щоб зрозуміти вагу цього рішення, треба врахувати місце самої Вищої ради національної безпеки Ірану. Це не просто дорадчий майданчик. Саме через неї проходять стратегічні рішення з питань війни, ядерної програми, відносин із США та Ізраїлем, регіональних проксі-структур і внутрішньої безпеки. Коли на чолі такого органу стає колишній заступник командувача КВІР, це майже завжди означає зсув пріоритету в бік силового тлумачення кризи.
Сам Зольґадр давно асоціюється з жорсткою лінією іранської держави. Його ім’я фігурувало в описах періоду, коли консервативний табір допомагав приходові до влади Махмуда Ахмадінежада у 2005 році. Правозахисні й моніторингові джерела роками описували його як людину, тісно пов’язану з Басідж та силовими механізмами придушення опозиції.
У західних аналітичних колах нинішнє рішення вже трактують як доказ подальшого посилення КВІР у державі. Бенхам Бен Талеблу з FDD, центру з виразно жорсткою позицією щодо Ірану, назвав це ще одним свідченням того, що війна прискорила вже наявний тренд до зростання контролю КВІР над країною. Це оцінка не нейтральна, бо походить від «яструбиного» аналітичного середовища, але вона відображає ширше сприйняття подій у Вашингтоні.
І тут важлива саме динаміка, а не лише персоналія. Посилення КВІР у державному механізмі відбувається в Ірані десятиліттями. Корпус контролює не тільки ракети, дрони й значну частину безпекового апарату, а й вагомі сегменти економіки, інфраструктурних контрактів та зовнішньої регіональної політики. Але війна завжди дає таким структурам додатковий аргумент: мовляв, у момент екзистенційної загрози потрібні не посередники, а командири.
На цьому тлі постать Алі Ларіджані виглядає особливо контрастно. Попри участь у репресивній системі Ірану, його часто сприймали як фігуру, здатну говорити одразу з кількома центрами впливу — духовним керівництвом, бюрократією, дипломатами, частиною військових та обережнішими консерваторами. Тобто як політичний міст усередині режиму. Загибель такого діяча природно відкрила простір для грубішої моделі керування.
Зольґадр, навпаки, уособлює не місток, а стрижень системи. Його шлях — від збройної антишахської боротьби до командування під час ірано-іракської війни, далі до верхівки КВІР, урядових безпекових посад і судово-політичного апарату — це класична траєкторія революційного функціонера, який не просто служив державі, а допомагав її формувати за силовим шаблоном.
Не менш показовим є й його публічний стиль. Ще в середині 2000-х, коли загострювалися відносини між Іраном та США, Зольґадр дозволяв собі максимально жорстку риторику, заявляючи, що в разі нападу Іран відповідатиме масованими ударами по американських цілях. Це не означає автоматично, що він сьогодні визначатиме всю зовнішню політику країни, але добре показує ідеологічний темперамент нового секретаря.
Для внутрішньої політики це означає ще дещо важливіше. В іранській системі безпека давно стала універсальною мовою влади: через неї виправдовують і контроль за протестами, і обмеження для опозиції, і концентрацію ресурсів у руках наближених структур. Людина з бекграундом Зольґадра майже напевно схильна інтерпретувати кризу саме в такій оптиці — як привід для ще щільнішого зрощення політики, армії та ідеології.
У зовнішньому вимірі це також може ускладнити будь-які спроби швидкого дипломатичного розвороту. Секретар Вищої ради нацбезпеки не є єдиним архітектором переговорів, але він задає рамку безпекового мислення. Якщо цю рамку формує ветеран КВІР, який виріс у парадигмі стримування через силу, то простір для компромісу з Заходом або навіть для обережної деескалації зменшується. Це не виключає переговорів, але робить їх жорсткішими й менш гнучкими.
Водночас не варто перебільшувати автономію самого Зольґадра. Остаточні стратегічні рішення в Ірані й далі замикаються на верховному лідері та на складній мережі інституцій — від КВІР до президентської адміністрації, парламенту, судової системи й неформальних центрів впливу. Новий секретар не «перехоплює» державу одноосібно. Але він може помітно змістити тон, пріоритети й внутрішню вагу силового табору.
Для регіону це означає, що Іран, імовірно, входить у фазу, де керованість дедалі більше забезпечуватиметься не політичним балансом, а дисципліною силового ядра. Зазвичай така модель дає режиму короткострокову стійкість, але в довшій перспективі збільшує залежність від репресії, військової мобілізації та зовнішньої конфронтації. Інакше кажучи, вона допомагає пережити шок, але рідко допомагає вийти з нього м’якше.
У підсумку призначення Мохаммада Багера Зольґадра є важливим не тому, що він раптово став новою харизматичною зіркою іранської політики. Навпаки: його сила саме в іншому — у глибокій вкоріненості в апарат, у зв’язках із КВІР, у репутації надійного жорсткого функціонера й у здатності системи довіряти йому в момент війни. Це кадрове рішення показує, що Іран відповідає на кризу не розширенням політичного поля, а звуженням його до найбільш ідеологізованого і дисциплінованого ядра.
