Повідомлення, що де-факто лідер Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман у приватних розмовах підштовхував Дональда Трампа продовжувати війну проти Ірану, поки не мають публічного офіційного підтвердження з боку Білого дому. Водночас сам сюжет виглядає правдоподібним саме через логіку саудівської безпеки, а не лише через анонімні свідчення американських співрозмовників.
Ер-Ріяд офіційно все заперечує. Саудівська сторона публічно наполягає, що королівство завжди підтримувало мирне врегулювання і сьогодні зосереджене насамперед на захисті людей та цивільної інфраструктури від щоденних іранських атак. Саме ця офіційна лінія важлива: вона показує, що навіть якщо тиск на Трампа був, Саудівська Аравія не хоче нести за це публічну відповідальність.
Але реальна саудівська позиція майже напевно складніша, ніж формула “за мир”. Після нової хвилі іранських ударів по енергетичних і цивільних цілях у затоці принц Фейсал бін Фархан заявив, що довіра до Ірану “повністю зруйнована”. Це означає, що Ер-Ріяд уже не дивиться на Тегеран як на партнера, з яким можна просто повернутися до режиму обережної розрядки 2023 року.
За попереднім аналізом Дейком, у Саудівської Аравії зараз не одна позиція, а дві, що суперечать одна одній. Перша каже: Іран як довгострокова загроза має бути послаблений максимально. Друга попереджає: якщо США та Ізраїль зупиняться на півдорозі, Королівство отримає не мир, а розлючений Іран, який житиме помстою і знову триматиме в заручниках Ормузьку протоку, нафтосховища та ринок нафти.
Саме тому припущення, що МбС міг радити Трампу “не відступати”, цілком вкладається в саудівську стратегічну логіку. Для Ер-Ріяда найгірший сценарій — не довга війна сама по собі, а незавершена війна, після якої Іран зберігає політичну волю, частину ракетних можливостей і мотивацію бити по саудівських цілях ще роками. Такий результат зробив би Саудівську Аравію значно вразливішою, ніж зараз.
Цей страх має глибоку пам’ять. Після атаки 2019 року на нафтові об’єкти Abqaiq і Khurais Саудівська Аравія втратила близько половини поточного видобутку, а світ побачив, наскільки вразливою є навіть найбагатша енергетична монархія регіону. Саме після цього Ер-Ріяд почав переоцінювати пряму конфронтацію з Тегераном і зрештою погодився на відновлення дипломатичних відносин у 2023 році.
Тепер ця логіка розрядки фактично розсипалася. Іранські удари по цілях у затоці, пошкодження інфраструктури та нові загрози для морських шляхів дали в саудівській столиці аргумент тим, хто вважає: проблема не в рівні напруги, а в самому режимі в Тегерані. Якщо він переживе нинішню кампанію без стратегічної поразки, то повернеться ще агресивнішим. Саме це, ймовірно, і продають Трампу як “історичну нагоду”.
Однак у цієї яструбиної логіки є дуже жорстка межа — економіка. Майже п’ята частина світової торгівлі нафтою проходить через Ормузьку протоку, а Saudi Aramco має альтернативний East-West pipeline потужністю близько 5 млн барелів на добу, який тимчасово розширювали до 7 млн. Але цього все одно недостатньо, щоб повністю замінити нормальний потік через Ормуз, якщо криза затягнеться.
Для Мухаммеда бін Салмана це не абстракція, а питання власного політичного проєкту. У бюджеті Саудівської Аравії на 2026 рік закладено доходи на рівні 1,147 трлн ріалів і видатки 1,313 трлн, тобто дефіцит приблизно 165,4 млрд ріалів. Vision 2030, мегапроєкти, інвестиції в штучний інтелект і туризм уже тиснуть на фінанси королівства, а довга війна з Іраном руйнує головну передумову цієї моделі — образ безпечного і передбачуваного хабу для капіталу.
Саме тут виникає подвійність МбС. З одного боку, він може вважати, що коротка і рішуча кампанія проти Ірану відповідає інтересам Саудівської Аравії. З іншого — затяжна війна прямо б’є по тому, на чому тримається його внутрішня легітимність: модернізація, гроші, інвестори, великі будівництва, міжнародний бізнес. Тому навіть якщо принц справді штовхає Трампа до більш жорстких дій, це не означає, що він хоче безкінечної війни. Він, радше, хоче швидкого і незворотного результату.
Проблема в тому, що такий результат може виявитися недосяжним. Американські й ізраїльські удари вже створили величезний шок для нафти й газу, IEA говорить про кризу, гіршу за нафтові шоки 1970-х, а Трамп уже був змушений взяти паузу в ударах по іранській енергетиці, посилаючись на “продуктивні розмови”, які Тегеран заперечує. Тобто навіть Вашингтон уже шукає вихід, бо ціна подальшої ескалації росте швидше, ніж шанс на стратегічний прорив.
І тут саудівський вплив на Трампа має ще одне пояснення. Якщо Білий дім зараз відступить без відчутного послаблення Ірану, Ер-Ріяд зробить висновок, що США знову залишають монархії затоки сам на сам із наслідками американського рішення. Саме це вже сталося частково після ударів 2019 року, коли саудівці побачили, що союз із Вашингтоном не дає повного захисту. Тому нині принц може тиснути не стільки заради ізраїльської логіки, скільки заради гарантії, що цього разу Америка не відступить надто рано.
Водночас Ер-Ріяд навряд чи справді хоче розпаду Ірану як держави. Для Ізраїлю ослаблений або хаотичний Іран може виглядати як прийнятний результат, але для Саудівської Аравії це пряма загроза. Фрагментований Іран означав би не кінець небезпеки, а множення акторів — уламки силових структур, нові воєнізовані групи, хаос на морських маршрутах і постійну загрозу для саудівської нафти, міст і дипломатичних об’єктів.
Отже, якщо коротко, Мухаммед бін Салман може одночасно хотіти жорсткішої кампанії проти Ірану і боятися її наслідків більше за багатьох інших регіональних гравців. У цьому і є головна саудівська суперечність: Ер-Ріяд хоче, щоб Вашингтон не зупинився надто рано, але також розуміє, що надто довга війна підточує саму Саудівську Аравію. Тому нинішні дзвінки Трампу, якщо вони справді були саме такими, — це не крик “бомбіть далі”, а спроба схилити США до такого фіналу, після якого королівство не залишиться наодинці з розлюченим Іраном і зруйнованим Близьким Сходом.
