Повідомлення про те, що де-факто правитель Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман у приватних контактах переконував Дональда Трампа не відступати в конфлікті з Іраном, виглядають правдоподібно не тому, що їх уже офіційно підтверджено, а тому, що вони ідеально вкладаються в саудівську логіку безпеки. Білий дім відмовився коментувати зміст особистих розмов президента, а Ер-Ріяд публічно заперечує, що підштовхував Вашингтон до затягування війни.
Офіційна лінія королівства звучить максимально обережно: Саудівська Аравія нібито завжди підтримувала мирне врегулювання, а її єдиний пріоритет зараз — захист громадян і цивільної інфраструктури від іранських ударів. Але дипломатичні формули не скасовують іншого факту: у саудівській столиці давно бояться не лише самого Ірану, а й сценарію, за якого США та Ізраїль зупиняються на півдорозі, лишаючи регіону розлюченого, але не зламаного противника.
Саме тому повідомлення NYT про те, що МбС називає нинішню кампанію “історичною можливістю” перекроїти Близький Схід, мають стратегічний сенс. Для Ер-Ріяда Іран — не просто суперник, а довгострокова загроза, яка встигла показати, що може бити по нафтосховищах, переробці, містах, морських маршрутах і навіть по довірі між державами затоки. Якщо такий режим переживе війну без відчутної поразки, у Саудівській Аравії вважають, що він повернеться ще агресивнішим.
За оцінкою Дейком, головна саудівська тривога сьогодні — не стільки війна як така, скільки її незавершеність. У цьому сценарії Трамп знімає найжорсткіший тиск, Ізраїль не досягає політичного результату, а Іран зберігає спроможність періодично мстити ударами по затоці, перекривати Ормуз і тримати в заручниках ціни на нафту. Для королівства це гірше за коротку, хай і жорстку, кампанію.
Цей страх має дуже конкретну історичну пам’ять. Після атаки 2019 року на Abqaiq і Khurais Саудівська Аравія втратила приблизно половину поточного видобутку нафти, а весь світ побачив, наскільки вразливою є навіть найбагатша енергетична держава регіону. Саме після того удару Ер-Ріяд почав переглядати відкриту конфронтацію з Тегераном і врешті погодився на дипломатичне зближення 2023 року.
Тепер ця модель зближення фактично зруйнована. Після нових іранських атак саудівський міністр закордонних справ Фейсал бін Фархан заявив, що той мінімум довіри, який існував раніше, “повністю розбитий”. Це означає, що для саудівської еліти питання вже не в тому, чи можна повернутися до старої розрядки, а в тому, як завершити нинішню війну так, щоб Іран не відчув перемоги через виживання.
Але саме тут починається внутрішня суперечність саудівської стратегії. Бо Ер-Ріяд не хоче іранського реваншу, але й не хоче повного розпаду Ірану. Для Ізраїлю хаотичний або надовго внутрішньо зламаний Іран може виглядати як прийнятний підсумок. Для Саудівської Аравії — навпаки: це перспектива нових недержавних угруповань, уламків силових структур, хаосу вздовж морських маршрутів і тривалої загрози для нафтових об’єктів уже без єдиного центру, з яким можна бодай теоретично домовлятися.
Економічний вимір цієї дилеми ще жорсткіший. Через Ормузьку протоку проходить близько п’ятої частини світових морських поставок нафти, а альтернативний East-West pipeline Саудівської Аравії, хоч і дає частковий обхід, не здатен повністю замінити нормальний транзит через затоку. Тому кожен новий день війни — це не лише геополітика, а й реальний удар по саудівському експорту, доходах бюджету і вартості всього проєкту Vision 2030.
Ця слабкість особливо небезпечна в момент, коли королівство вже входить у фазу фінансового напруження. Бюджет Саудівської Аравії на 2026 рік передбачає дефіцит, а мегапроєкти, нові міста, інвестиції в штучний інтелект і туристичну інфраструктуру вимагають тривалого відчуття стабільності. Війна з Іраном — навіть якщо вона формально “корисна” з точки зору послаблення ворога — руйнує головну валюту МбС: образ безпечного, передбачуваного і модернізованого хабу для капіталу.
Саме тому принц може одночасно підштовхувати Трампа до жорсткішої лінії і панічно боятися затягування війни. З погляду Ер-Ріяда, коротка кампанія, що серйозно послаблює Іран, — це один сценарій. Безкінечний конфлікт з ракетами, дронами, ударами по інфраструктурі й нестабільним Ормузом — зовсім інший. Якщо повідомлення про його приватні поради Трампу правдиві, то йдеться не про заклик “бомбити довше”, а про вимогу “не виходити занадто рано”.
Тим часом сам Трамп уже показав, що його власна позиція менш тверда, ніж здається з публічної риторики. У понеділок він відклав удари по іранських електростанціях і оголосив про “продуктивні” контакти з Тегераном, які сам Іран публічно заперечив. Це виглядало як тактичний вихід із небезпечного ультиматуму, а не як початок реального миру. Для саудівців саме така несталість Вашингтона і є кошмаром: вони бояться, що Америка створить кризу, а розплачуватися за її незавершення доведеться монархіям затоки.
Ізраїль у цій трикутній схемі теж ускладнює все. Логіка Нетаньягу ближча до максимальної воєнної конверсії успіхів у політичний результат. Саудівська логіка — прагматичніша і тривожніша: так, Іран треба послабити, але не ціною тривалого обвалу регіональної системи безпеки. Тому Ер-Ріяд і Вашингтон можуть звучати схоже, коли говорять про небезпеку Тегерана, але бачать різний прийнятний фінал.
Ще один показовий штрих — нафта. Коли Трамп говорить про переговори, він намагається знизити паніку на ринках, бо ціни на енергоносії вже б’ють по США і союзниках. Але Ер-Ріяд не може просто “залити ринок” і закрити діру: навіть саудівські альтернативні маршрути не компенсують повністю зупинки або глибокого порушення транзиту через Ормуз. Саме тому обіцянка, що нафта швидко повернеться до норми, для багатьох у регіоні звучить радше як політичне бажання, а не як реалістичний прогноз.
У підсумку Мухаммед бін Салман сьогодні виглядає не підпалювачем війни, а лідером, який намагається мінімізувати для себе найгірший фінал. Саудівська Аравія не хоче нескінченного конфлікту з Іраном, але ще менше вона хоче ситуації, в якій Америка відступає, Ізраїль недотискає, а сам Ер-Ріяд залишається під прицілом “вцілілого” Тегерана. Тому якщо принц і справді тисне на Трампа, то не тому, що любить війну, а тому, що боїться півміри більше, ніж бомбардування.
Головний висновок тут жорсткий. Саудівська Аравія, Іран, Трамп, МбС, Ормузька протока, нафта, Vision 2030, регіональна безпека, Ізраїль і війна більше не існують окремими темами. Вони склалися в один вузол, у якому Ер-Ріяд змушений одночасно хотіти припинення бойових дій і вимагати, щоб це припинення не виглядало як подароване виживання для Ірану. І саме ця суперечність сьогодні визначає справжню саудівську позицію.
