Європейська комісія просуває план часткового використання заморожених російських активів для підтримки України, яка виснажена війною й потребує стабільного фінансування оборони та базових послуг. У відповідь Дмитро Медведєв погрожує, що такий крок може розцінюватися Москвою як підстава для війни проти ЄС. Це ескалація риторики, покликана тиснути на європейські столиці.
Погроза «casus belli» виглядає не як реальний намір негайного воєнного удару, а як класичний інструмент російської гібридної війни — залякати, розколоти, змусити сумніватися в доцільності санкцій. Росія давно використовує мову ядерного й воєнного шантажу, щоб знизити готовність ЄС до підтримки України та посіяти страх серед еліт і суспільства.
У центрі дискусії — заморожені активи російського центробанку й державних структур, що зберігаються передусім у ЄС. Брюссель пропонує не пряме вилучення коштів, а механізм «репараційної позики» — фактично використання прибутків і балансових показників активів для залучення до 90 мільярдів євро для України. Формально це має обійти пряме порушення права власності.
Росія, однак, трактує будь-який рух у бік використання її заморожених активів як «крадіжку» та політичне приниження. Для Кремля це не лише питання грошей, а й прецедент: визнати, що агресор платить за війну. Саме тому Медведєв піднімає ставки, погрожуючи, що спроба реалізувати план може розцінюватися як акт, який виправдовує війну проти країн ЄС.
З юридичної точки зору, ЄС намагається опертися на аргумент репарацій: Росія здійснила збройну агресію проти України, спричинила колосальні руйнування, і отже її активи можуть бути використані для компенсації шкоди. При цьому Брюссель намагається уникнути прямої конфіскації, спираючись на механізм позики, що має бути відшкодована у випадку, якщо Москва все ж таки виплатить репарації.
Ключовим вузлом ризику є Бельгія, де через Euroclear зосереджена більшість заморожених активів. Для Брюсселя це не лише політичний, а й юридичний і фінансовий вибуховий механізм. Якщо Росія подасть позови до міжнародних судів, саме Бельгія може опинитися на передовій потенційних компенсаційних вимог, що загрожує як державному бюджету, так і фінансовому сектору країни.
Саме тому уряд Бельгії вимагає від партнерів по ЄС чітких гарантій розподілу ризиків і можливих витрат. Логіка проста: якщо заморожені активи РФ використовуються в інтересах усієї Європи та України, то й юридичні наслідки не може нести лише одна держава. Звідси й позиція Берліна та канцлера Фрідріха Мерца про необхідність «спільного плеча ризику» пропорційно економічній потужності кожної країни.
Для України питання заморожених активів — не абстрактна дискусія, а питання виживання. Київ має дефіцит ресурсів для війни в Україні проти російської агресії, а також для підтримки базових функцій держави: соціальні виплати, відновлення енергетичної інфраструктури, ремонт доріг, шкіл і лікарень. Використання доходів від російських активів могло б забезпечити довгострокове й більш передбачуване фінансування.
Російська риторика про «крадіжку» активів і «casus belli» покликана працювати на кількох рівнях. Усередині Росії це посилює образ «фортеці в облозі», яку Захід нібито грабує й принижує. У ЄС це має посіяти страх перед ескалацією й розколоти союзників на «яструбів» та «обережних» — особливо в країнах, де сильні бізнес-інтереси, пов’язані з російським ринком.
Для Євросоюзу це тест на політичну зрілість і єдність. Якщо ЄС відступить під російським тиском, це створить сигнал: достатньо заговорити мовою війни, щоб заблокувати навіть часткову фінансову відповідальність агресора. Якщо ж Брюссель доведе механізм до реалізації, це стане прецедентом — держави, які ведуть загарбницькі війни, ризикують своїми резервами й активами на Заході.
З погляду міжнародного права, дискусія точиться навколо того, чи можна використовувати суверенні активи держави без формальної згоди, навіть якщо ця держава є агресором. Класична доктрина забороняє пряме вилучення, однак у нинішніх умовах юристи шукають конструкції, які спираються на репараційні зобов’язання й резолюції міжнародних організацій, що фіксують відповідальність Росії за війну в Україні.
Український інтерес тут очевидний: закріпити принцип, що російська агресія має матеріальну ціну для Москви. Це важливо не лише сьогодні, а й у довгостроковій перспективі, коли постане питання повоєнної відбудови, реальних репарацій і гарантій, що Росія не повторить напад. Використання заморожених активів як джерела фінансування — практичний крок до реалізації такого принципу.
Медведєв, який давно виконує роль «радикального голосу» російської еліти, дозволяє Кремлю тестувати межі реакції Заходу. Його слова виглядають гучнішими, ніж офіційні заяви Путіна чи МЗС, але фактично озвучують те саме: Москва готова до подальшого загострення, якщо ЄС піде на безпрецедентні кроки з російськими активами. Це елемент стратегії страхування від реальних фінансових втрат.
Для ЄС важливо не відповісти панікою. Реальна здатність Росії розпочати війну проти НАТО через рішення щодо активів обмежена. Пряме зіткнення з Альянсом буде для Москви самогубним варіантом, і в Кремлі це розуміють. Тому йдеться радше про посилення гібридної війни: кібератаки, диверсії, саботаж, інформаційні кампанії, енергетичний тиск, ніж про відкриту агресію.
Водночас ризики недооцінювати російську ескалацію теж існують. Москва може відповісти асиметрично: наприклад, спробувати конфіскувати західні активи на своїй території, перешкоджати роботі європейських компаній у третіх країнах, активізувати підривні мережі в ЄС. Тому будь-яке рішення щодо російських активів має супроводжуватися посиленням захисту критичної інфраструктури та координації безпеки.
У політичному вимірі заява Медведєва може стати аргументом для тих сил у ЄС, які й без того скептично ставляться до подальшого загострення з Росією. Є ризик, що популісти й проросійські партії використають цю риторику, щоб вимагати «деескалації» та блокувати рішення щодо підтримки України. Тому комунікація з громадянами стає не менш важливою, ніж юридична архітектура механізму.
Для України ключовим завданням є переконати партнерів, що ризики від поступок Росії значно більші, ніж від реалізації плану із замороженими активами. Якщо ЄС відступить, Москва отримає сигнал, що стратегія шантажу працює, а агресія не лише не карається, а й фінансово не коштує їй нічого. Це підштовхне Кремль до подальших агресивних дій як щодо України, так і щодо інших сусідів.
У стратегічному вимірі питання заморожених активів перетворюється на тест, чи готовий Захід перейти від реактивної політики до політики стримування з реальними матеріальними наслідками для агресора. Україна, ЄС і союзники мають можливість показати, що війна в Україні має фінансову ціну, яка несе загрозу довгостроковій стійкості російської економіки і здатності Кремля фінансувати російську агресію.
Росія, погрожуючи «casus belli», намагається перетворити правову дискусію на питання виживання. Але саме її напад на Україну став справжнім casus belli для системної переоцінки безпеки в Європі. І якщо ЄС відмовиться від використання заморожених активів через страх перед новими погрозами, це означатиме, що Кремль досяг головної мети — нав’язав Європі свою логіку шантажу.
Тому для України й Європи критично важливо зберегти холодну голову. Використання російських заморожених активів має бути ретельно обґрунтоване з погляду міжнародного права, забезпечене колективним розподілом ризиків між державами-членами й підкріплене посиленням оборони від гібридних загроз. Тільки так можна одночасно підтримати Україну й не дозволити Росії диктувати правила гри через мову погроз.
