Патріарх Філарет, один із ключових архітекторів української церковної незалежності, помер 20 березня 2026 року у віці 97 років. Православна церква України повідомила, що причиною стало загострення хронічних хвороб. Президент Володимир Зеленський назвав його смерть “великою втратою для українців”.
Це не просто новина про відхід старійшини українського православ’я. Смерть Філарета закриває цілу політичну й духовну епоху, в якій боротьба за автокефалію, Томос і право України мати власну церкву поступово перетворилася на частину ширшого розриву з Росією.
У біографії Філарета зійшлися кілька українських століть одразу. Народжений 23 січня 1929 року в селі Благодатне на Донеччині як Михаїл Денисенко, він пройшов школу Московської духовної академії, став єпископом, а з 1966 року очолив церковне життя в Україні в структурі РПЦ.
За попереднім аналізом «Дейком», саме в цій траєкторії — від високого ієрарха Московського патріархату до символу української церковної окремішності — й полягає головний історичний парадокс Філарета. Він не вийшов із маргінесу; він розірвав систему зсередини.
Після розпаду СРСР він фактично переніс логіку політичної незалежності у церковний простір. Коли Україна стала суверенною державою, Філарет очолив рух за українську церкву, яка не підпорядковувалася б Москві. У 1992 році постала окрема лінія Київського патріархату.
Для Московського патріархату це було не просто канонічним конфліктом, а викликом імперському уявленню про “єдиний духовний простір”. Російська православна церква позбавила Філарета сану та відлучила його, однак він цього не визнав і продовжив будувати власну церковну вертикаль в Україні.
Десятиліттями цей церковний розкол здавався багатьом суто внутрішньою релігійною суперечкою. Насправді ж ішлося про владу над пам’яттю, символами й лояльністю мільйонів вірян. Українська церква ставала дедалі виразнішим маркером того, де закінчується “русский мир” і починається окрема українська суб’єктність.
Кульмінація настала у 2018–2019 роках. Після об’єднавчих процесів в українському православ’ї нова Православна церква України отримала визнання від Вселенського патріарха Варфоломія, а 5 січня 2019 року був підписаний Томос про автокефалію ПЦУ. Це стало інституційним оформленням того, за що Філарет боровся десятиліттями.
Саме тому його постать виходить далеко за межі біографії окремого ієрарха. Філарет був одним із тих, хто довів: релігійна незалежність у пострадянській Україні — не прикраса державності, а її один із фундаментів. Не випадково у 2019 році йому офіційно присвоїли звання Герой України.
Після повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році його спадщина зазвучала ще гостріше. Те, що раніше частина суспільства вважала надто жорсткою антимосковською позицією, війна перетворила на майже очевидний урок: церковна залежність від Росії виявилася не лише духовним, а й безпековим питанням.
Водночас його шлях не був безхмарним. Майже одразу після створення ПЦУ Філарет увійшов у конфлікт із митрополитом Епіфанієм щодо устрою і керівництва новою церквою, а його спроба відродити Київський патріархат як окремий центр сили не знайшла широкої підтримки. Для частини українців це стало болісним розчаруванням.
І все ж навіть критики рідко заперечували головне: без Філарета не було б самого історичного шансу на автокефалію в тій формі, в якій вона відбулася. У заяві після його смерті митрополит Епіфаній підкреслив, що попри “складні події” завжди шанував внесок патріарха в утвердження церковної незалежності України.
Показово, що наприкінці 2025 року між двома ієрархами намітилося зближення. ПЦУ повідомляла про їхню зустріч, а ще в лютому 2026-го Філарет у привітанні Епіфанію писав про потребу берегти незалежність українського православ’я й працювати заради перемоги України. Це додало фіналу його біографії менш конфліктного тону.
Стан здоров’я патріарха помітно погіршився ще на початку березня: 9 березня ПЦУ повідомила про його госпіталізацію в Києві. Уже 21 березня в Михайлівському Золотоверхому соборі розпочалося відспівування, а на 22 березня церква запланувала завершення чину похорону у Володимирському соборі.
У п'ятницю у Києві віряни вшанували пам'ять Патріарха Філарета — Геня Савілов
Ця послідовність подій важлива і символічно. Прощання відбувається в просторі тієї церковної України, яку Філарет допоміг витворити: між Михайлівським Золотоверхим і Володимирським собором, між старою київською традицією і новітньою ПЦУ, між пам’яттю про розкол і пам’яттю про державне самоствердження.
У стратегічному сенсі його смерть навряд чи змінить інституційну архітектуру ПЦУ: в останні роки він уже не визначав її повсякденний курс. Але вона остаточно прибирає з українського церковного поля останній персональний центр тяжіння епохи Київського патріархату, яка трималася не лише на статутах, а й на його харизмі.
Це означає, що далі боротьба за українське православ’я дедалі менше залежатиме від постатей-засновників і дедалі більше — від здатності самої ПЦУ бути стійкою інституцією. Питання вже не в тому, чи можлива автокефалія: вона відбулася. Питання в тому, чи зможе церква втримати єдність, авторитет і суспільну довіру після відходу своїх символічних батьків.
І тут Філарет залишає по собі суперечливий, але великий спадок. Він міг дратувати, розколювати, помилятися в тактиці й персональних рішеннях. Проте саме він зробив українське церковне питання незворотним. Після нього повернення під московську парасольку виглядає вже не як компроміс, а як історичний відкат.
Зеленський у співчутті наголосив, що без енергії, характеру і сміливості Філарета “не було би багатьох здобутків України”. У цьому формулюванні є не лише державний етикет, а й тверезий політичний висновок. Патріарх Філарет увійде в історію не тому, що був бездоганним, а тому, що змінив межі можливого для української церкви й української держави.
