Лавра під вогнем: Росія вдарила по святині, пам’яті й українському небу

Києво-Печерська лавра переходить із режиму гасіння пожежі в режим довгого відновлення. Після удару по столиці дах Успенського собору пошкоджено більш ніж на 80%, а повна реставрація однієї з головних святинь України може тривати близько двох років.

Це вже не лише наслідок однієї нічної атаки. Для Києва й України загалом пошкодження лаври стало ударом по простору, де духовна історія, державна пам’ять і культурна спадщина існують не окремо, а в одному архітектурному тілі. Вогонь торкнувся місця, яке майже тисячу років визначало обличчя міста.

Успенський собор розташований у великому комплексі Києво-Печерської лаври, що входить до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Його золоті бані століттями стояли над Києвом як один із найсильніших символів східного християнства й української духовної традиції.

Києво-Печерська лавра переходить із режиму гасіння пожежі в режим довгого відновлення. Після удару по столиці дах Успенського собору пошкоджено більш ніж на 80%, а повна реставрація однієї з головних святинь України може тривати близько двох років.

Це вже не лише наслідок однієї нічної атаки. Для Києва й України загалом пошкодження лаври стало ударом по простору, де духовна історія, державна пам’ять і культурна спадщина існують не окремо, а в одному архітектурному тілі. Вогонь торкнувся місця, яке майже тисячу років визначало обличчя міста.

Успенський собор розташований у великому комплексі Києво-Печерської лаври, що входить до списку світової спадщини ЮНЕСКО. Його золоті бані століттями стояли над Києвом як один із найсильніших символів східного християнства й української духовної традиції.

За оцінкою Дейком, головна вага цієї історії — не тільки в сумі збитків і навіть не в тривалості ремонту. Важливіше інше: Росія веде війну так, що під загрозою опиняються не лише енергетика, житло й військова інфраструктура, а й пам’ятки, які тримають історичну тяглість України.

Пожежникам вдалося не допустити поширення вогню всередину собору. Це критично важливо, бо під загрозою були фрески, церковні реліквії, внутрішні конструкції та музейні цінності. Після таких ударів головне завдання перших днів — не красива реставрація, а стабілізація: накрити розкриті ділянки, захистити вікна, не дати волозі й уламкам зруйнувати те, що вціліло.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМЛавра під вогнем: Росія вдарила по святині, пам’яті й українському небуМасована атака 15 червня забрала життя людей, пошкодила Києво-Печерську лавру й знову поставила перед союзниками питання: чи має Україна достатній захист від балістики.

У вівторок робітники закривали відсутні частини даху панелями й укріплювали вікна. Майже сотня рятувальників працювала із спеціальною інженерною технікою, щоб убезпечити покрівлю та демонтувати пошкоджені елементи. Це той етап, коли кожен поспішний рух може завдати пам’ятці нової шкоди.

Пошкодження не обмежилися самим Успенським собором. У комплексі також постраждала Вежа Івана Кущника та ще 17 об’єктів. Попередня сума збитків перевищує 500 млн грн, або близько 11,2 млн доларів. Але для культурної спадщини такі цифри ніколи не є повним виміром втрати.

Гроші можуть оплатити будівельні матеріали, роботу реставраторів, інженерні обстеження, консервацію, тимчасові конструкції й захист від опадів. Вони не повертають відчуття недоторканності місця, яке століттями було духовним орієнтиром для Києва, України та православного світу.

Росія відкидає відповідальність за удар по монастирському комплексу й намагається пояснити пошкодження ракетою Patriot. Але така версія не скасовує головного політичного контексту: пожежа на території лаври сталася під час масованої атаки по Києву, яка забрала життя п’ятьох людей і поранила 44.

Для українського суспільства це має подвійний ефект. З одного боку, удар сприймається як частина повсякденної воєнної небезпеки, у якій повітряна тривога може закінчитися руйнуванням будь-де. З іншого — лавра не є «будь-де». Це простір, у якому кожна тріщина на стіні має історичну, релігійну й політичну вагу.

Міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко оглядає дах Успенського собору Києво-Печерської Лаври, який зазнав пошкоджень під час вчорашніх російських ракетних і безпілотних ударів у рамках російської агресії проти України, у Києві, Україна, 16 червня 2026 року — Томас Пітер

16 червня 2026 року в Києві, Україна, робітники ремонтують дах Успенського собору Київської Печерської Лаври, який постраждав під час вчорашніх російських ракетних і безпілотних ударів у рамках російської агресії проти України — Томас Пітер

Під час гасіння пожеж у столиці два гелікоптери використали понад 97 тонн води. Ця цифра показує масштаб нічної роботи рятувальників, але також і крихкість міста під час комбінованих атак. Київ захищає не лише людей і будинки. Він захищає архів власної присутності в історії.

Відновлення Успенського собору потребуватиме не звичайного будівельного ремонту, а складної реставрації. Спершу мають оцінити стан конструкцій, покрівлі, стін, перекриттів, внутрішнього оздоблення, фресок і предметів, що могли постраждати від температури, води, диму або вібрації.

Такі роботи не можна прискорити політичним рішенням. Пам’ятка не терпить грубої швидкості. Реставратори мають діяти повільно, документувати пошкодження, відокремлювати автентичні елементи від пізніших нашарувань, підбирати матеріали й не перетворити відновлення на втрату історичної правди.

Для України ця реставрація стане ще одним фронтом — не військовим, але не менш важливим. Війна руйнує матеріальні об’єкти, проте її глибша мета часто полягає в тому, щоб змусити суспільство сумніватися у власній неперервності. Відновлена лавра буде відповіддю саме на цю спробу.

Києво-Печерська лавра вже переживала пожежі, війни, руйнування й політичні злами. Успенський собор був знищений у XX столітті й відбудований наприкінці 1990-х. Нинішній удар знову поставив перед Україною старе питання: чи може пам’ять бути сильнішою за вибух.

16 червня 2026 року в Києві, Україна, робітники ремонтують дах Успенського собору Київської Печерської Лаври, який зазнав пошкоджень під час вчорашніх російських ракетних і безпілотних ударів у рамках російської агресії проти України — Томас Пітер

Міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко оглядає дах Успенського собору Києво-Печерської Лаври, який зазнав пошкоджень під час вчорашніх російських ракетних і безпілотних ударів у рамках російської агресії проти України, у Києві, Україна, 16 червня 2026 року — Томас Пітер

Відповідь залежатиме не лише від державних коштів і майстерності реставраторів. Вона залежатиме від того, чи зможе Україна перетворити відновлення святині на справу національної гідності, а не просто на черговий пункт у реєстрі пошкоджених об’єктів.

Палаючий дах Успенського собору став одним із найболючіших образів цієї атаки. Але наступний образ має бути іншим: не вогонь над банями, а люди, які методично, обережно й уперто повертають святині форму, стійкість і голос.

Бо війна проти культури завершується не тоді, коли згасає пожежа. Вона завершується лише тоді, коли пам’ятка знову стоїть, коли її фрески захищені, її стіни укріплені, а суспільство бачить: те, що намагалися спалити, не стало попелом.

Війна приходить у тил не лише вибухом. Іноді вона приходить звуком, який неможливо одразу розпізнати: це мопед у нічному селищі, скутер біля траси чи безпілотник, що летить до військового об’єкта. В окупованому Криму ця різниця стала настільки політично небезпечною, що її вирішили заборонити.

Російська окупаційна адміністрація Криму запровадила нічне обмеження на використання мотоциклів, мопедів, скутерів і квадроциклів. Заборона має діяти з 20:00 до 6:00 і не поширюється на автомобілі чи більший транспорт. Формальне пояснення — такі двигуни нібито заважають роботі оборонних систем, бо нагадують звук дронів.

На перший погляд, це майже курйозний адміністративний епізод. Насправді він точніше за офіційні заяви описує стан півострова після серії українських ударів по військовій, паливній і логістичній інфраструктурі. Якщо влада змушена регулювати нічний шум мопедів, значить, війна вже проникла в побутову акустику окупації.

Війна приходить у тил не лише вибухом. Іноді вона приходить звуком, який неможливо одразу розпізнати: це мопед у нічному селищі, скутер біля траси чи безпілотник, що летить до військового об’єкта. В окупованому Криму ця різниця стала настільки політично небезпечною, що її вирішили заборонити.

Російська окупаційна адміністрація Криму запровадила нічне обмеження на використання мотоциклів, мопедів, скутерів і квадроциклів. Заборона має діяти з 20:00 до 6:00 і не поширюється на автомобілі чи більший транспорт. Формальне пояснення — такі двигуни нібито заважають роботі оборонних систем, бо нагадують звук дронів.

На перший погляд, це майже курйозний адміністративний епізод. Насправді він точніше за офіційні заяви описує стан півострова після серії українських ударів по військовій, паливній і логістичній інфраструктурі. Якщо влада змушена регулювати нічний шум мопедів, значить, війна вже проникла в побутову акустику окупації.

Для Дейком цей випадок важливий не як дивна заборона, а як симптом зміни воєнної реальності в Криму. Півострів, який Москва роками продавала російському суспільству як захищену курортну територію, дедалі більше живе за правилами військового об’єкта: з обмеженнями, дефіцитом, тривогою і страхом перед небом.

Українські атаки по Криму останніми тижнями були спрямовані на supply routes, паливні вузли, портову інфраструктуру та об’єкти, пов’язані з російською військовою присутністю. Севастополь, база Чорноморського флоту РФ, особливо чутливий до таких ударів, бо для Москви він має одночасно військове, логістичне й символічне значення.

Паливна криза стала одним із найпомітніших наслідків цієї кампанії. У Севастополі окупаційна влада зберегла ліміт у 20 літрів пального на автомобіль, а раніше вводила систему QR-кодів для купівлі бензину. На частині заправок виникали черги, а сама тема пального з військової логістики перетворилася на щоденну проблему для цивільних.

Це ключова зміна. Росія довго намагалася відокремити війну від життя на окупованому півострові: фронт десь далеко, туристичний сезон триває, дороги працюють, море поруч. Але дрони зруйнували цю декорацію. Вони не потребують великого десанту, щоб змінити відчуття безпеки. Достатньо кількох ударів по пальному, мостах, складах і радарах.

Саме тому заборона на мотоцикли має не лише практичну, а й психологічну функцію. Вона показує мешканцям, що влада «контролює ситуацію», хоча насправді контролює лише найпростіше — рух цивільного транспорту. Безпілотник зупинити складніше, ніж підлітка на мопеді. Але адміністративно покарати можна саме підлітка.

Особливо промовистою стала риторика окупаційних посадовців, які пояснювали заборону не лише технічними ризиками, а й нібито вербуванням молоді для нічних поїздок. Така формула переводить звичайний шум двигуна в категорію можливої диверсії. У результаті під підозрою опиняється не тільки дрон, а й будь-яка нічна мобільність.

Це типовий механізм окупаційної нервовості. Коли військова система не може повністю захистити ключову інфраструктуру, вона починає розширювати коло «підозрілих» усередині суспільства. Так виникає режим, у якому звук скутера може бути трактований як загроза ППО, а підліткова поїздка — як елемент ворожої операції.

Крим у цій логіці дедалі менше схожий на «вітрину російської нормальності». Він стає територією, де кожна цивільна деталь проходить через воєнний фільтр: пальне — через ліміти, дороги — через перевірки, нічний рух — через заборони, шум — через підозру, а туристичний сезон — через питання, чи буде наступна атака.

Українська стратегія тут зрозуміла. Київ не може швидко повернути півострів класичною наземною операцією, але може послідовно ускладнювати його використання як військового хаба. Удари по нафтобазах, транспортних маршрутах, засобах ППО, кораблях і логістиці мають не тільки тактичну, а й стратегічну мету: зробити окупацію дорогою, крихкою й нестабільною.

Цей тиск виходить за межі Криму. Українські дрони дедалі частіше атакують російську енергетичну інфраструктуру в глибині території РФ, зокрема нафтопереробні заводи та паливні об’єкти. Окремі атаки призводили до зупинки або обмеження роботи підприємств, посилюючи тиск на російську паливну систему.

Московський нафтопереробний завод також опинився серед об’єктів, щодо яких повідомляли про зупинку роботи після ударів дронів. Паралельно російська влада заявляла про збиття безпілотників, що прямували до Москви. Це означає, що війна за паливо й логістику вже не обмежується окупованими територіями — вона зміщується вглиб російської економіки.

Для Росії це болісно, бо паливна стабільність є частиною її воєнної машини. Армія потребує дизеля, авіація — пального, флот — запасів, тил — безперервної доставки. Якщо Україна змушує Москву витрачати ресурси на ремонт, охорону, перевезення й компенсацію дефіциту, то кожен удар працює не лише як вибух, а як економічний важіль.

Для окупованого Криму наслідок ще простіший: півострів стає менш зручним для російської армії і менш комфортним для цивільного життя. Туристичний імідж стикається з лімітами бензину, нічними заборонами й постійним очікуванням нових атак. Навіть якщо пляжі відкриті, сама атмосфера вже не курортна. Вона військова.

Саме тут звуковий мотив набуває символічної ваги. Дронова війна змінила не лише карту ударів, а й сприйняття повсякденності. Те, що раніше було фоном нічного життя — мотор мопеда, швидкий проїзд скутера, гуркіт квадроцикла, — тепер стає схожим на загрозу. Страх перестає бути реакцією на вибух; він починається ще до того, як зрозуміло, що саме летить або їде.

Це не означає, що кожна така заборона має військову ефективність. Навпаки, вона може бути ознакою того, що система ППО й спостереження не здатна швидко й надійно відрізнити цивільний шум від реальної загрози. Коли оборона потребує тиші на дорогах, це говорить не про її впевненість, а про її перевантаження.

Російська влада намагається подати обмеження як тимчасовий захід для захисту важливих об’єктів. Але тимчасові заборони в умовах війни часто мають довге життя. Вони нормалізують надзвичайний стан, привчають населення до обмежень і переносять відповідальність за небезпеку з військової системи на цивільних.

У політичному сенсі це ще один удар по міфу про «остаточність» анексії. Москва може називати Крим своїм, будувати адміністративні схеми, проводити пропагандистські сезони й роздавати обіцянки стабільності. Але коли півострів живе з паливними лімітами й нічною забороною на мотоцикли через страх перед дронами, саме життя спростовує образ нормальності.

Крим залишається окупованою українською територією, яку Росія перетворила на військову базу. Тепер ця база дедалі частіше відчуває наслідки власної функції. Там, де стоять склади, кораблі, радари, паливні резервуари й маршрути постачання, війна не може залишатися далеко. Вона приходить туди, де зосереджені її інструменти.

Нічна тиша, яку тепер намагаються нав’язати мопедам і мотоциклам, не є тишею миру. Це тиша очікування. Вона говорить про півострів, де окупаційна влада боїться не лише українського безпілотника, а й звуку, який може його нагадати. І саме в цьому страху видно головне: дронова війна вже змусила Крим жити не як тил імперії, а як уразлива частина фронту.

У ніч на 15 червня Київ знову слухав війну крізь вибухи, роботу ППО й тривожну тишу між ударами. Але цього разу одним із головних образів ранку став не лише понівечений житловий будинок чи чорний дим над промисловими об’єктами. Над Києво-Печерською лаврою горів дах Успенського собору.

Це місце належить до найдавніших і найсакральніших просторів східного християнства. Заснований у XI столітті монастирський комплекс пережив імперії, війни, руйнування й відбудови. У його печерах зберігаються мощі святих, а в його архітектурі — пам’ять про Київ як духовний центр, який неможливо звести до російського історичного міфу.

Російська атака на Київ забрала щонайменше п’ять життів у столиці й поранила десятки людей. Загалом тієї ночі по Україні було випущено 70 ракет різних типів і 611 дронів; Київ став головною ціллю удару, на нього припали понад 60 ракет. У країні загинули щонайменше 11 людей, десятки були поранені.

У ніч на 15 червня Київ знову слухав війну крізь вибухи, роботу ППО й тривожну тишу між ударами. Але цього разу одним із головних образів ранку став не лише понівечений житловий будинок чи чорний дим над промисловими об’єктами. Над Києво-Печерською лаврою горів дах Успенського собору.

Це місце належить до найдавніших і найсакральніших просторів східного християнства. Заснований у XI столітті монастирський комплекс пережив імперії, війни, руйнування й відбудови. У його печерах зберігаються мощі святих, а в його архітектурі — пам’ять про Київ як духовний центр, який неможливо звести до російського історичного міфу.

Російська атака на Київ забрала щонайменше п’ять життів у столиці й поранила десятки людей. Загалом тієї ночі по Україні було випущено 70 ракет різних типів і 611 дронів; Київ став головною ціллю удару, на нього припали понад 60 ракет. У країні загинули щонайменше 11 людей, десятки були поранені.

Для Дейком цей удар важливий не лише як черговий епізод російського терору проти столиці. Він показує, як війна дедалі частіше перетворює культурну спадщину на заручника масованої атаки: навіть тоді, коли Москва говорить про «військові цілі», наслідки лягають на храми, музеї, архіви, кіностудії й житлові квартали.

Успенський собор не впав. Пожежу на даху вдалося загасити, святині й історичні предмети винесли з храму, а основні конструкції вистояли. Але саме це «вистояли» не повинно заспокоювати. Після сотень дронів і десятків ракет будь-яке вціліле місце в Києві стає не доказом російської стриманості, а наслідком роботи української ППО, рятувальників і випадку.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМЛавра під вогнем: Росія вдарила по святині, пам’яті й українському небуМасована атака 15 червня забрала життя людей, пошкодила Києво-Печерську лавру й знову поставила перед союзниками питання: чи має Україна достатній захист від балістики.

ЮНЕСКО засудила удар, зазначивши, що 15 червня було пошкоджено об’єкт у межах світової спадщини «Київ: Софійський собор і пов’язані монастирські споруди, Києво-Печерська лавра». Організація також повідомила про ймовірні пошкодження екстер’єру й інтер’єру Успенського собору та прилеглих історичних структур, включно з елементами фортифікацій і вежею Івана Кушника.

Росія заявила, що била по об’єктах, пов’язаних з українською військовою промисловістю, і намагалася пояснити пошкодження Лаври ракетою української системи Patriot. Українська сторона повідомила про уламки російського дрона типу Geran-2, російської версії іранського Shahed, знайдені на місці. У цій суперечці важливий не тільки тип уламків, а й сама логіка атаки: коли держава запускає сотні засобів ураження по столиці, вона не може відокремити свою відповідальність від наслідків у місті.

Масований удар накрив не лише Лавру. Пошкоджень зазнали Мистецький арсенал у Києві, Національна кіностудія імені Олександра Довженка, Харківський художній музей, Будинок органної та камерної музики у Дніпрі. Зафіксовано також втрату значної частини костюмної колекції кіностудії Довженка — того типу спадщини, який не завжди видно на туристичних листівках, але без якого культура втрачає матеріальну пам’ять про себе.

Саме тут масштаб атаки виходить за межі військової статистики. Ракета чи дрон можуть не мати в прицілі конкретної картини, ікони або театрального костюма. Але російська тактика масованих хвиль створює простір, у якому культурні втрати стають регулярними, передбачуваними й політично значущими. Це вже не випадкове тло війни, а її повторюваний результат.

На 10 червня ЮНЕСКО верифікувала пошкодження 536 культурних об’єктів в Україні: 154 релігійних споруд, 280 історичних або мистецьких будівель, 41 музею, 33 пам’ятників, 22 бібліотек, п’яти археологічних об’єктів і одного архіву. Атака 15 червня лягла поверх цієї довгої карти руйнування, зробивши її ще щільнішою.

Вивезення речей із собору в понеділок. «Я почув гучний вибух, а потім почали падати уламки», – сказав один священик про пошкодження будівлі — Євген Малолєтка

Удар по Лаврі стався в день, коли Україна відкрила перший кластер переговорів про вступ до Європейського Союзу — блок «Основи», що охоплює верховенство права, фундаментальні права, демократичні інституції, державне управління та економічні критерії. Це збіг, який виглядає майже надто промовистим: у той час як Україна юридично рухається в Європу, Росія намагається вдарити по її історичному центру.

Європейський вибір України після 2014 року завжди був не тільки про ринки, стандарти й інституції. Він був про вихід із простору, де Москва претендує на право пояснювати українське минуле й визначати українське майбутнє. Тому атака на Лавру в день нового етапу євроінтеграції читається як удар по двох координатах одразу: по пам’яті та по політичному напрямку країни.

У цьому сенсі Успенський собор став не просто пошкодженою святинею. Він став місцем, де зіткнулися дві історії. Одна — українська, яка відновлює власну суб’єктність, церковну незалежність, європейський курс і право на спадщину. Інша — російська, яка вважає цю спадщину своєю доти, доки може її контролювати, і чужою, коли контроль утрачається.

Особлива цинічність удару полягає в російській риториці про «захист православ’я». Держава, яка претендує на роль охоронця традиції, веде війну так, що горить один із найважливіших православних соборів регіону. Після цього слова про духовну єдність звучать не як аргумент, а як димова завіса над зруйнованими дахами.

Для України питання тепер не лише в реставрації. Дах перекриють, фахівці оцінять стан розписів, старовинні речі повернуть на місце, а пошкоджені культурні об’єкти внесуть до нових актів обстеження. Але відновлення без сильнішої ППО буде лише паузою між атаками. Культурна спадщина не може виживати тільки завдяки музейникам і рятувальникам, якщо над нею немає достатнього протиракетного щита.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПісля вогню в Лаврі Москва шукає винного в українській ППОРосія заперечила удар по Києво-Печерській лаврі й переклала відповідальність на Patriot, перетворивши руйнування святині на інформаційну оборону.

Саме тому український заклик до союзників після атаки має дуже конкретний зміст: більше систем Patriot, більше ракет-перехоплювачів, більше засобів проти балістики, жорсткіший тиск на російський військово-промисловий комплекс. У цій війні протиповітряна оборона стала не лише військовою темою. Вона стала умовою збереження храмів, музеїв, шкіл, лікарень і житлових районів.

Росія може й далі говорити про «точні удари» та «військові об’єкти». Але ніч 15 червня залишила іншу реальність: у Києві загинули люди, у Лаврі горів собор, у різних містах були пошкоджені культурні інституції, а українська європейська траєкторія отримала ще один кривавий контрапункт.

Успенський собор уже переживав руйнування й відбудови. Його нинішній пошкоджений дах не є кінцем історії. Але він є попередженням. Українська культура вистояла не тому, що її не намагалися знищити, а тому, що щоразу знаходилися ті, хто рятував, відновлював і захищав. Тепер це завдання не лише реставраторів. Це завдання армії, дипломатії, союзників і всієї Європи, якщо вона справді вважає українську спадщину частиною власної.

У Києві після нічної атаки 15 червня горіла не просто покрівля стародавнього храму. Дим над Києво-Печерською лаврою став одним із тих образів війни, у яких військова статистика раптом перетворюється на історичний вирок. Російський удар зачепив місце, де українська пам’ять старша за більшість сучасних держав.

Києво-Печерська лавра, заснована в XI столітті, є не лише монастирським комплексом і пам’яткою світової спадщини. Це один із центрів православної традиції, української культури й політичної символіки. Тому пошкодження Успенського собору має значення, яке виходить далеко за межі архітектури.

У нічній атаці Росія застосувала 70 ракет різних типів і 611 безпілотників. Українська протиповітряна оборона збила або подавила більшість цілей, але частина балістичних ракет і ударних дронів досягла 42 локацій. По країні загинули щонайменше 11 людей, десятки були поранені.

У Києві після нічної атаки 15 червня горіла не просто покрівля стародавнього храму. Дим над Києво-Печерською лаврою став одним із тих образів війни, у яких військова статистика раптом перетворюється на історичний вирок. Російський удар зачепив місце, де українська пам’ять старша за більшість сучасних держав.

Києво-Печерська лавра, заснована в XI столітті, є не лише монастирським комплексом і пам’яткою світової спадщини. Це один із центрів православної традиції, української культури й політичної символіки. Тому пошкодження Успенського собору має значення, яке виходить далеко за межі архітектури.

У нічній атаці Росія застосувала 70 ракет різних типів і 611 безпілотників. Українська протиповітряна оборона збила або подавила більшість цілей, але частина балістичних ракет і ударних дронів досягла 42 локацій. По країні загинули щонайменше 11 людей, десятки були поранені.

Для Дейком цей епізод важливий не тільки як черговий доказ російської ескалації. Він показує, що війна проти України дедалі виразніше ведеться одночасно на трьох рівнях: проти цивільної інфраструктури, проти системи ППО і проти культурної тяглості, яка робить Україну окремою політичною спільнотою.

Президент Володимир Зеленський прибув на територію Лаври вже після ліквідації пожеж. Рятувальники працювали понад п’ять годин; на місці були залучені більш як 140 людей і 40 одиниць техніки. Пожежі виникли також біля Мистецького арсеналу — ще одного простору, де війна вдарила не лише по будівлях, а й по культурному середовищу столиці.

Успенський собор устояв, але сам факт вогню в його межах став політичним повідомленням. Росія давно намагається говорити про війну мовою «захисту православ’я» та «історичної єдності». Проте удари по Лаврі руйнують цю риторику швидше, ніж будь-яка дипломатична заява.

Москва відкинула звинувачення й спробувала перекласти відповідальність на українську систему протиповітряної оборони. Але українська сторона заявила про цілеспрямований удар дронами по району, де розташовані Лавра й Мистецький арсенал. У цій суперечці важливий не лише тип уламків, а й масштаб атаки, у якій цивільні й культурні об’єкти знову опинилися в зоні ураження.

МАТЕРИАЛ ГАЗЕТЫ ДЭЙКОМЛавра в огне: Россия нанесла по Киеву самый тяжелый удар за две неделиМассированная ночная атака унесла девять жизней по Украине, повредила Успенский собор Киево-Печерской лавры и снова показала предел дипломатии без силы.

Найбільша проблема для України залишається незмінною: балістичні ракети. Саме вони найважче перехоплюються і саме вони роблять кожну масовану атаку випробуванням для всієї системи оборони. Під час удару 15 червня було зафіксовано десятки ракет цього типу, і лише частину вдалося знищити.

Звідси — постійне українське прохання до союзників про додаткові системи Patriot і ракети до них. Для Києва це вже не просто питання військової допомоги. Це питання того, чи зможе країна захистити столиці, лікарні, енергетику, музеї, монастирі й людей від ударів, які Росія запускає хвилями, комбінуючи дрони-приманки, крилаті й балістичні ракети.

Атака сталася в момент, коли дипломатія знову намагалася наздогнати війну. Напередодні Зеленський говорив із президентом США Дональдом Трампом про можливі кроки до миру, а попереду був саміт G7. Україна розраховувала використати цей майданчик для розмови про ППО, санкції та реальний тиск на Кремль.

Саме тому удар по Лаврі виглядає не випадковим фоном, а частиною ширшої політичної логіки. Москва б’є тоді, коли світ обговорює переговори. Вона демонструє, що готова підвищувати ціну війни навіть у дні, коли публічно лунають слова про мир.

Європейська реакція була різкою. Удар по об’єкту під охороною світової спадщини прирівнювали до атаки на найвідоміші святині Європи. Така аналогія важлива не як емоційний жест, а як переклад українського досвіду мовою, зрозумілою західним суспільствам: коли горить Лавра, це не «локальна східноєвропейська трагедія», а напад на спільну культурну пам’ять континенту.

Для України Лавра має ще один вимір. Це простір, де роками перетиналися релігія, політика, імперська спадщина і боротьба за церковну незалежність. Після 2022 року питання Лаври перестало бути лише церковним. Воно стало частиною ширшого процесу відокремлення української ідентичності від російського історичного наративу.

Жінки проходять повз ринок, який постраждав під час російських ракетних і безпілотних ударів у рамках російської агресії проти України, у Києві, Україна, 15 червня 2026 року — Валентин Огіренко

Саме тому пошкодження Успенського собору так болісно читається всередині країни. Російська атака влучила в місце, яке Москва довго намагалася привласнити символічно. Тепер воно постало як доказ протилежного: те, що Кремль називав «спільною спадщиною», він готовий палити, якщо ця спадщина остаточно перестає бути контрольованою.

Війна проти культурної спадщини не почалася цієї ночі. На 10 червня ЮНЕСКО вже верифікувала пошкодження 536 культурних об’єктів в Україні: релігійних споруд, історичних будівель, музеїв, пам’ятників, бібліотек, археологічних об’єктів та архіву. Лавра стала найгучнішим, але не ізольованим епізодом цього руйнування.

Така атака має і військовий, і психологічний розрахунок. Масовані удари виснажують ППО, змушують Україну витрачати дорогі ракети, сіють страх серед цивільних і водночас тестують політичну реакцію союзників. Росія перевіряє, чи перетвориться чергова хвиля обурення на нові системи захисту, санкції й довгострокові рішення.

Для Києва відповідь на цей удар не може зводитися лише до реставрації. Звичайно, покрівлю відновлять, фрески обстежать, територію відкриють після безпекових робіт. Але справжня відповідь вимірюватиметься не відремонтованим дахом, а тим, чи стане Лавра аргументом для посилення українського неба.

Саме тут культурна пам’ять і військова політика сходяться в одну точку. Якщо Україна не має достатньої протиракетної оборони, під ударом опиняються не лише електростанції чи мости. Під ударом опиняються архіви, собори, музеї, пам’ятники, міські центри й усе те, що робить країну впізнаваною для самої себе.

Удар по Лаврі не змінив перебігу війни за одну ніч. Але він змінив її символічну оптику. Після таких атак уже важче говорити про «втому від України» як про нейтральний політичний стан. Утома союзників у цій війні означає простір для нових ударів — по людях, містах і пам’яті.

Росія може заперечувати причетність, міняти формулювання й перекладати провину. Але ніч 15 червня залишила після себе простішу реальність: у країні загинули люди, у столиці горіла святиня, а Україна знову просить не співчуття, а захисту. Бо культурна спадщина не виживає завдяки заявам. Вона виживає тоді, коли над нею є небо, здатне збивати ракети.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПісля вогню в Лаврі Москва шукає винного в українській ППОРосія заперечила удар по Києво-Печерській лаврі й переклала відповідальність на Patriot, перетворивши руйнування святині на інформаційну оборону.

Останні дні та звістка, що сколихнула країну

На 98-му році життя відійшов у вічність патріарх Філарет — людина, ім’я якої стало символом духовної стійкості та незламності. Його смерть стала не просто втратою для церковної спільноти, а подією загальнонаціонального масштабу. Звістка про це швидко поширилася Україною, викликавши хвилю скорботи серед вірян.

Останнім часом стан здоров’я патріарха погіршувався. Його було госпіталізовано, і лікарі намагалися стабілізувати ситуацію. Попри поважний вік, він до останнього залишався духовно активним і зберігав ясність думки. Саме це робило його постать ще більш величною в очах тих, хто його знав.

Про смерть патріарха повідомив предстоятель Православної Церкви України митрополит Епіфаній. Його слова стали не лише офіційним підтвердженням трагічної новини, а й щирим закликом до молитви за душу спочилого. Це звернення об’єднало тисячі людей у спільному духовному переживанні.

Останні дні та звістка, що сколихнула країну

На 98-му році життя відійшов у вічність патріарх Філарет — людина, ім’я якої стало символом духовної стійкості та незламності. Його смерть стала не просто втратою для церковної спільноти, а подією загальнонаціонального масштабу. Звістка про це швидко поширилася Україною, викликавши хвилю скорботи серед вірян.

Останнім часом стан здоров’я патріарха погіршувався. Його було госпіталізовано, і лікарі намагалися стабілізувати ситуацію. Попри поважний вік, він до останнього залишався духовно активним і зберігав ясність думки. Саме це робило його постать ще більш величною в очах тих, хто його знав.

Про смерть патріарха повідомив предстоятель Православної Церкви України митрополит Епіфаній. Його слова стали не лише офіційним підтвердженням трагічної новини, а й щирим закликом до молитви за душу спочилого. Це звернення об’єднало тисячі людей у спільному духовному переживанні.

Віряни по всій країні почали підносити молитви за упокій душі патріарха Філарета. Для багатьох він був не просто церковним діячем, а духовним наставником, який супроводжував їх у найважливіші моменти життя. Його голос і слово мали особливу силу, що торкалася сердець.

Смерть такої постаті завжди змушує замислитися над вічними питаннями. Життя патріарха Філарета стало прикладом служіння, яке виходить за межі часу. Його шлях завершився, але пам’ять про нього продовжує жити в серцях людей і в історії України.

Шлях служіння та боротьба за автокефалію

Патріарх Філарет прожив довге і насичене життя, присвячене служінню церкві та українському народу. Його діяльність охоплювала десятиліття складних історичних процесів, коли питання духовної незалежності було не менш важливим, ніж політична свобода.

Він став одним із ключових діячів у процесі створення незалежної української церкви. Його позиція була чіткою і непохитною: український народ має право на власну автокефальну церкву. Ця ідея стала основою його життєвої місії.

Протягом багатьох років патріарх Філарет стикався з опором, критикою та непростими випробуваннями. Проте він не відступав від своїх переконань. Його сила полягала в глибокій вірі та розумінні історичної необхідності змін.

Саме завдяки таким постатям, як він, українська церква змогла пройти складний шлях до визнання та становлення. Його внесок у цей процес важко переоцінити. Він не лише говорив про незалежність, а й активно працював для її досягнення.

Його життя стало прикладом того, як духовна боротьба може впливати на долю цілої країни. Патріарх Філарет залишив після себе спадщину, яка продовжує формувати сучасну українську ідентичність та зміцнювати віру людей.

Пам’ять, що залишається назавжди

Після смерті патріарха Філарета Україна втратила одну з найвпливовіших духовних постатей сучасності. Його ім’я назавжди залишиться в історії як символ віри, мужності та відданості своїй справі. Це втрата, яку складно виміряти словами.

Митрополит Епіфаній підкреслив, що пам’ять про патріарха житиме в Українській Православній Церкві довіку. Це не просто слова, а відображення реальності, в якій його спадщина продовжує жити через учнів, послідовників і всю церковну спільноту.

Для багатьох поколінь українців він залишиться духовним орієнтиром. Його проповіді, рішення та життєва позиція стали частиною національної свідомості. Саме такі люди формують історію не лише своїм часом, а й майбутнім.

Пам’ять про патріарха Філарета проявляється не лише в молитвах, а й у продовженні його справи. Українська церква, яку він допомагав будувати, сьогодні є живим свідченням його зусиль і віри у власний народ.

Його життя завершилося, але його вплив не зник. Він залишається в серцях людей, у духовному просторі країни та в історії, яка ще довго буде осмислювати його роль. Патріарх Філарет став частиною тієї України, яка бореться, вірить і не здається.

Патріарх Філарет, один із ключових архітекторів української церковної незалежності, помер 20 березня 2026 року у віці 97 років. Православна церква України повідомила, що причиною стало загострення хронічних хвороб. Президент Володимир Зеленський назвав його смерть “великою втратою для українців”.

Це не просто новина про відхід старійшини українського православ’я. Смерть Філарета закриває цілу політичну й духовну епоху, в якій боротьба за автокефалію, Томос і право України мати власну церкву поступово перетворилася на частину ширшого розриву з Росією.

У біографії Філарета зійшлися кілька українських століть одразу. Народжений 23 січня 1929 року в селі Благодатне на Донеччині як Михаїл Денисенко, він пройшов школу Московської духовної академії, став єпископом, а з 1966 року очолив церковне життя в Україні в структурі РПЦ.

Патріарх Філарет, один із ключових архітекторів української церковної незалежності, помер 20 березня 2026 року у віці 97 років. Православна церква України повідомила, що причиною стало загострення хронічних хвороб. Президент Володимир Зеленський назвав його смерть “великою втратою для українців”.

Це не просто новина про відхід старійшини українського православ’я. Смерть Філарета закриває цілу політичну й духовну епоху, в якій боротьба за автокефалію, Томос і право України мати власну церкву поступово перетворилася на частину ширшого розриву з Росією.

У біографії Філарета зійшлися кілька українських століть одразу. Народжений 23 січня 1929 року в селі Благодатне на Донеччині як Михаїл Денисенко, він пройшов школу Московської духовної академії, став єпископом, а з 1966 року очолив церковне життя в Україні в структурі РПЦ.

За попереднім аналізом «Дейком», саме в цій траєкторії — від високого ієрарха Московського патріархату до символу української церковної окремішності — й полягає головний історичний парадокс Філарета. Він не вийшов із маргінесу; він розірвав систему зсередини.

Після розпаду СРСР він фактично переніс логіку політичної незалежності у церковний простір. Коли Україна стала суверенною державою, Філарет очолив рух за українську церкву, яка не підпорядковувалася б Москві. У 1992 році постала окрема лінія Київського патріархату.

Для Московського патріархату це було не просто канонічним конфліктом, а викликом імперському уявленню про “єдиний духовний простір”. Російська православна церква позбавила Філарета сану та відлучила його, однак він цього не визнав і продовжив будувати власну церковну вертикаль в Україні.

Десятиліттями цей церковний розкол здавався багатьом суто внутрішньою релігійною суперечкою. Насправді ж ішлося про владу над пам’яттю, символами й лояльністю мільйонів вірян. Українська церква ставала дедалі виразнішим маркером того, де закінчується “русский мир” і починається окрема українська суб’єктність.

МАТЕРІАЛ ГАЗЕТИ ДЕЙКОМПішов із життя патріарх Філарет: постать, що сформувала українську духовну незалежність і залишила глибокий слід в історіїСмерть патріарха Філарета стала знаковою подією для всієї України, адже його життя було нерозривно пов’язане з боротьбою за автокефалію, духовну свободу та становлення української церкви в умовах історичних випробувань і

Кульмінація настала у 2018–2019 роках. Після об’єднавчих процесів в українському православ’ї нова Православна церква України отримала визнання від Вселенського патріарха Варфоломія, а 5 січня 2019 року був підписаний Томос про автокефалію ПЦУ. Це стало інституційним оформленням того, за що Філарет боровся десятиліттями.

Саме тому його постать виходить далеко за межі біографії окремого ієрарха. Філарет був одним із тих, хто довів: релігійна незалежність у пострадянській Україні — не прикраса державності, а її один із фундаментів. Не випадково у 2019 році йому офіційно присвоїли звання Герой України.

Після повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році його спадщина зазвучала ще гостріше. Те, що раніше частина суспільства вважала надто жорсткою антимосковською позицією, війна перетворила на майже очевидний урок: церковна залежність від Росії виявилася не лише духовним, а й безпековим питанням.

Водночас його шлях не був безхмарним. Майже одразу після створення ПЦУ Філарет увійшов у конфлікт із митрополитом Епіфанієм щодо устрою і керівництва новою церквою, а його спроба відродити Київський патріархат як окремий центр сили не знайшла широкої підтримки. Для частини українців це стало болісним розчаруванням.

І все ж навіть критики рідко заперечували головне: без Філарета не було б самого історичного шансу на автокефалію в тій формі, в якій вона відбулася. У заяві після його смерті митрополит Епіфаній підкреслив, що попри “складні події” завжди шанував внесок патріарха в утвердження церковної незалежності України.

Показово, що наприкінці 2025 року між двома ієрархами намітилося зближення. ПЦУ повідомляла про їхню зустріч, а ще в лютому 2026-го Філарет у привітанні Епіфанію писав про потребу берегти незалежність українського православ’я й працювати заради перемоги України. Це додало фіналу його біографії менш конфліктного тону.

Стан здоров’я патріарха помітно погіршився ще на початку березня: 9 березня ПЦУ повідомила про його госпіталізацію в Києві. Уже 21 березня в Михайлівському Золотоверхому соборі розпочалося відспівування, а на 22 березня церква запланувала завершення чину похорону у Володимирському соборі.

У п'ятницю у Києві віряни вшанували пам'ять Патріарха Філарета — Геня Савілов

Ця послідовність подій важлива і символічно. Прощання відбувається в просторі тієї церковної України, яку Філарет допоміг витворити: між Михайлівським Золотоверхим і Володимирським собором, між старою київською традицією і новітньою ПЦУ, між пам’яттю про розкол і пам’яттю про державне самоствердження.

У стратегічному сенсі його смерть навряд чи змінить інституційну архітектуру ПЦУ: в останні роки він уже не визначав її повсякденний курс. Але вона остаточно прибирає з українського церковного поля останній персональний центр тяжіння епохи Київського патріархату, яка трималася не лише на статутах, а й на його харизмі.

Це означає, що далі боротьба за українське православ’я дедалі менше залежатиме від постатей-засновників і дедалі більше — від здатності самої ПЦУ бути стійкою інституцією. Питання вже не в тому, чи можлива автокефалія: вона відбулася. Питання в тому, чи зможе церква втримати єдність, авторитет і суспільну довіру після відходу своїх символічних батьків.

І тут Філарет залишає по собі суперечливий, але великий спадок. Він міг дратувати, розколювати, помилятися в тактиці й персональних рішеннях. Проте саме він зробив українське церковне питання незворотним. Після нього повернення під московську парасольку виглядає вже не як компроміс, а як історичний відкат.

Зеленський у співчутті наголосив, що без енергії, характеру і сміливості Філарета “не було би багатьох здобутків України”. У цьому формулюванні є не лише державний етикет, а й тверезий політичний висновок. Патріарх Філарет увійде в історію не тому, що був бездоганним, а тому, що змінив межі можливого для української церкви й української держави.

У Тбілісі помер Ілля II — патріарх, який майже пів століття очолював Грузинську православну церкву й залишався однією з найвпливовіших постатей країни. Після його смерті влада оголосила національну жалобу, а поховання призначили в Сіонському соборі на 22 березня.

Прощання швидко перетворилося на подію загальнонаціонального масштабу. Труну перенесли ходою до кафедрального собору Святої Трійці в Тбілісі, де тіло виставили для публічного вшанування; на вулиці вийшли десятки тисяч людей, щоб провести людину, яку в країні звикли сприймати як духовного батька.

Для Грузії ця смерть означає більше, ніж завершення довгого церковного правління. Ілля II став символом тяглості між добою радянських репресій, хаотичним пострадянським переходом і сучасною державністю, де церква часто виконувала роль морального резерву слабких інституцій.

У Тбілісі помер Ілля II — патріарх, який майже пів століття очолював Грузинську православну церкву й залишався однією з найвпливовіших постатей країни. Після його смерті влада оголосила національну жалобу, а поховання призначили в Сіонському соборі на 22 березня.

Прощання швидко перетворилося на подію загальнонаціонального масштабу. Труну перенесли ходою до кафедрального собору Святої Трійці в Тбілісі, де тіло виставили для публічного вшанування; на вулиці вийшли десятки тисяч людей, щоб провести людину, яку в країні звикли сприймати як духовного батька.

Для Грузії ця смерть означає більше, ніж завершення довгого церковного правління. Ілля II став символом тяглості між добою радянських репресій, хаотичним пострадянським переходом і сучасною державністю, де церква часто виконувала роль морального резерву слабких інституцій.

За попереднім аналізом редакції Дейком, саме в пострадянських суспільствах такі фігури набувають ваги не лише пастирів, а й посередників між державою та громадянами. У випадку Іллі II це було особливо помітно: він не керував урядом, але роками визначав межі допустимого в публічній розмові.

Грузія є однією з найдавніших християнських країн, а релігійна самоідентифікація тут тісно пов’язана з політикою та культурою. За даними Pew Research Center, 89% жителів країни називають себе православними, а Конституція окремо визнає особливу роль церкви в історії нації.

Коли Ілля II був обраний патріархом 1977 року, Грузинська православна церква виходила з періоду глибокого виснаження. Радянська влада обмежувала релігійне життя, нищила святині та звужувала простір для духовної освіти, а сама церква мала замало священників для мільйонної пастви.

Народжений 4 січня 1933 року у Владикавказі як Іраклій Гудушаурі-Шіолашвілі, майбутній патріарх походив із родини, пов’язаної з грузинським гірським регіоном Казбегі. Він навчався в Московській духовній академії, був пострижений у ченці та прийняв ім’я Ілля, з яким і ввійшов в історію.

Повернувшись до Грузії, він швидко пройшов церковну ієрархію й у 44 роки став предстоятелем. Для церкви, ослабленої атеїстичною політикою СРСР, його освіченість і дисципліна були не просто особистими рисами, а ресурсом виживання в системі, що не терпіла автономних авторитетів.

Одним із його ключових досягнень стало міжнародне визнання грузинської автокефалії та патріаршого титулу 1990 року. Цей крок мав не лише канонічне, а й політичне значення: на тлі розпаду Союзу він допоміг закріпити думку, що грузинське православ'я є частиною окремої національної ідентичності.

Після відновлення незалежності роль церкви вийшла далеко за межі богослужіння. Конституційна норма про її особливу історичну роль, а також угода 2002 року з державою закріпили для неї привілейований статус у сфері освіти, культурної спадщини й суспільного представництва.

Ілля II на службі під час релігійного свята у 2007 році. Він головував під час економічного колапсу 1990-х років, війни 2008 року з Росією за дві сепаратистські території та нинішнього віддалення Грузії від Заходу — Вано Шламов

На зламі 1980-х і 1990-х Ілля II опинився поруч із грузинським національним рухом. Під час трагедії 9 квітня 1989 року він намагався відвести протестувальників від майбутнього кровопролиття, а після розгону саме церковна риторика стала однією з мов, якими суспільство описувало травму й опір.

У 1990-х, коли Тбілісі переживав громадянську війну, економічний колапс і розрив із радянським порядком, патріарх намагався говорити мовою примирення. Саме тоді Грузинська православна церква остаточно закріпилася як інституція, до якої зверталися навіть ті, хто не довіряв політикам.

Це був не випадковий успіх харизми, а збіг історичних обставин. Комуністична ідеологія зникла, держава ще не навчилася бути ефективною, а суспільству потрібен був наратив тяглості; його й запропонувало православ'я, поєднавши віру, мову, пам’ять і уявлення про грузинську державність.

Саме тому вплив Іллі II виходив далеко за межі церковного календаря. Його слово мало вагу під час змін влади, соціальних конфліктів і зовнішньополітичних поворотів, а сама церква стабільно лишалася однією з найбільш шанованих інституцій країни, навіть коли довіра до партій падала.

Війна 2008 року з Росією лише підсилила цей образ. На тлі втрати контролю над частиною територій Ілля II залишався голосом, який одночасно говорив про цілісність держави, потребу миру й необхідність не розривати церковні канали з Москвою остаточно, навіть попри глибоку суспільну травму.

Ілля II зустрівся з президентом Росії Володимиром Путіним у Москві у 2013 році. «Ми живемо у складний період, вибухонебезпечний час, коли загроза ядерної катастрофи є реальною», – писав він пізніше — Саша Мордовець

Звідси й одна з головних суперечностей його спадщини. Для частини грузинського суспільства патріарх був тонким дипломатом, який не давав релігійному виміру конфлікту остаточно згоріти; для іншої — надто обережним посередником, схильним зберігати зв’язки з Росією навіть тоді, коли політична ціна цих зв’язків зростала.

Показовим став його візит до Москви 2013 року та зустріч із Володимиром Путіним. Тоді Ілля II говорив про можливість усунути проблеми між двома народами, наголошуючи на братерстві, — і ця позиція добре віддзеркалювала його підхід: не плутати церковну дипломатію з повною політичною ізоляцією.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну тон патріарха залишався миротворчим, але не однозначним. Він висловлював глибокий біль через війну та закликав до припинення вогню, однак грузинська церква так і не визнала автокефалію Православної церкви України, що викликало гостру критику.

У цій позиції відбилася складна логіка грузинського православ'я: травма власної війни з Росією співіснує тут із багаторічними церковними контактами з Московським патріархатом. Для Києва така обережність виглядала політично болісною; для Тбілісі — спробою не допустити ще одного розколу всередині регіонально вразливої інституції.

Не менш суперечливо Ілля II поводився у внутрішній культурній політиці. Він був послідовним виразником консерватизму, який підтримував традиційну родину як суспільну норму й опонував західним ліберальним змінам, передусім у сфері прав ЛГБТК+ спільноти.

У 2014 році за його ініціативою в Грузії з’явився День сімейної чистоти, який відзначають 17 травня — у ту саму дату, що й Міжнародний день боротьби з гомофобією, біфобією та трансфобією. Відтоді Тбілісі щороку бачить не лише релігійні ходи, а й зіткнення двох моделей суспільства.

Ця лінія зробила патріарха моральним авторитетом для консервативної більшості, але водночас обмежила його універсальність для молодших і більш урбанізованих прошарків. Грузія дедалі рішучіше сперечалася про те, чи сумісні європейська інтеграція, права меншин і домінантна роль церкви в публічному просторі.

Втім, редукувати його спадщину до культурних воєн було б спрощенням. Ілля II запустив одну з найпомітніших соціально-релігійних ініціатив у сучасній Грузії: пообіцяв особисто хрестити третіх і наступних дітей у церковних сім’ях, реагуючи на демографічну кризу й страх депопуляції.

У середу тисячі людей супроводжували труну патріарха процесією до кафедрального собору Святої Трійці в Тбілісі — Іраклій Геденідзе

До літа 2025 року через цю програму він став хрещеним батьком майже 50 тисяч дітей. У символічному вимірі це була не просто благодійність, а масштабне зрощення приватного життя громадян із авторитетом церкви, коли національна ідентичність підкріплювалася буквально сімейним ритуалом.

Тому Ілля II виявився не лише церковним ієрархом, а архітектором публічної довіри. Опитування різних років фіксували, що саме він або сама церква мають значно вищий рівень схвалення, ніж політики; в країні постійної політичної поляризації це фактично перетворювало патріарха на паралельний центр легітимності.

Сьогодні цей центр зникає, і саме тому жалоба так швидко переходить у питання про майбутнє. Після смерті Іллі II тимчасове керівництво перебрав митрополит Шіо Муджирі, а церковні правила вимагають обрання нового предстоятеля впродовж 40 днів; практично процес очікують завершити протягом двох місяців.

Формально це внутрішньоцерковна процедура, але фактично — подія національної політики. Наступник успадкує не просто кафедру в Тбілісі, а інституцію, від якої чекатимуть відповіді на три питання одночасно: як будувати відносини з Росією, як реагувати на Україну і як співіснувати з проєвропейською частиною суспільства.

Тут і полягає головний нерв моменту. Поки правляча еліта Грузії демонструє дедалі суперечливіші сигнали щодо західного курсу, новий патріарх або зафіксує нинішню обережну модель, або спробує повернути церкву до більш виразної моральної дистанції від геополітичних компромісів.

Для самого грузинського суспільства смерть Іллі II стане тестом на дорослість інституцій. Поки він був живий, багато конфліктів можна було відкладати, покладаючись на його персональний авторитет; тепер країні доведеться частіше шукати баланс через процедури, а не через голос однієї беззаперечно впливової людини.

Його спадщина, зрештою, двоїста й саме тому історично значуща. Патріарх Ілля II відродив Грузинську православну церкву після радянських репресій, укорінив її в основі грузинської державності та дав суспільству відчуття стійкості; водночас він залишив по собі складні суперечки про межі традиції, влади і свободи.

Похорон у Сіонському соборі завершить біографію людини, але не завершить процес, який вона уособлювала. Для Грузії починається час без морального арбітра, до якого звикли покоління, — а отже, час, коли справжню вагу набудуть уже не символи, а здатність держави та церкви жити без взаємної підміни.

24 лютого 2026 року, у день роковин повномасштабного вторгнення Росії, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній взяв участь у міжнародному форумі «Ялтинська Європейська Стратегія» (YES). Подія об’єднала українських і міжнародних політиків, урядовців, експертів, військових та громадських діячів.

Програма YES Meeting 2026 охопила дискусії про безпекові виклики, завершення війни, міжнародну підтримку України, інновації в обороні та стратегічне майбутнє Європи. До обговорень онлайн долучився спецпредставник президента США Стівен Віткофф, що підкреслило трансатлантичний вимір діалогу.

У заключній частині форуму Предстоятель Православної Церкви України окреслив духовний вимір боротьби. За попереднім аналізом «Дейком», участь релігійних лідерів у таких міжнародних платформах свідчить про розширення поняття національної безпеки — від суто військового до ціннісного й ідентифікаційного рівня.

24 лютого 2026 року, у день роковин повномасштабного вторгнення Росії, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній взяв участь у міжнародному форумі «Ялтинська Європейська Стратегія» (YES). Подія об’єднала українських і міжнародних політиків, урядовців, експертів, військових та громадських діячів.

Програма YES Meeting 2026 охопила дискусії про безпекові виклики, завершення війни, міжнародну підтримку України, інновації в обороні та стратегічне майбутнє Європи. До обговорень онлайн долучився спецпредставник президента США Стівен Віткофф, що підкреслило трансатлантичний вимір діалогу.

У заключній частині форуму Предстоятель Православної Церкви України окреслив духовний вимір боротьби. За попереднім аналізом «Дейком», участь релігійних лідерів у таких міжнародних платформах свідчить про розширення поняття національної безпеки — від суто військового до ціннісного й ідентифікаційного рівня.

«Ворог діє не лише силою зброї, а й через ідеологію та духовну площину», — наголосив Митрополит Епіфаній, вказавши на спроби використання релігійного чинника як інструмента агресії. За його словами, вимоги зберегти в Україні структури, що роками транслювали імперські наративи, демонструють важливість духовного фронту поряд із військовим.

«YES Meeting 2026» — Через pomisna.info

«YES Meeting 2026» — Через pomisna.info

Контекст виступу був символічним: четверта річниця повномасштабної війни стала моментом переосмислення ціни свободи та стійкості. Учасники форуму обговорювали перспективи справедливого миру, гарантії безпеки та роль міжнародної коаліції у стримуванні агресії.

Предстоятель ПЦУ підкреслив, що Україна є невід’ємною частиною європейської спільноти та сплачує високу ціну не лише за власну свободу, а й за безпеку Європи. Така риторика вписується у ширший дискурс євроінтеграції, де духовна ідентичність поєднується з політичним вибором.

Форум YES традиційно виступає майданчиком стратегічного діалогу між Києвом і партнерами. Цьогорічна зустріч засвідчила, що питання безпеки дедалі частіше розглядається комплексно: поряд із військовою допомогою — санкційна політика, економічна стійкість, інформаційна безпека та гуманітарний вимір.

Заява про єдність «у вірі, у правді, у спільній праці» пролунала як моральний орієнтир у час тривалих випробувань. У ситуації затяжної війни суспільна консолідація стає ресурсом не менш важливим, ніж озброєння чи фінансова підтримка.

Аналітично важливо, що церковний голос дедалі частіше інтегрується у міжнародні дискусії про безпекову архітектуру Європи. Це свідчить про трансформацію ролі релігійних інституцій — від суто пастирської до суспільно-комунікаційної та дипломатичної.

Попереду — складні переговорні процеси, питання гарантій і відбудови. Але участь у таких платформах формує ширшу коаліцію підтримки України, де моральний аргумент підсилює політичний. І саме на перетині цих вимірів, за словами Предстоятеля, визначатиметься шлях до справедливого миру.

«YES Meeting 2026» — Через pomisna.info

Блаженнійший Митрополит Епіфаній взяв участь у «YES Meeting 2026» — Через pomisna.info

У четвер першого тижня Великого посту, 26 лютого 2026 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив Велике повечір’я з читанням четвертої частини Покаянного канону преподобного Андрія Критського. Богослужіння відбулося у Хрестовоздвиженському храмі над Ближніми (Антонієвими) печерами Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.

Разом із Предстоятелем автокефальної Православної Церкви України молилися намісник обителі єпископ Бориспільський Авраамій, братія монастиря та запрошене духовенство. Атмосфера храму, що височіє над печерами з багатовіковою історією чернечого подвигу, підкреслила духовний зміст великопісної молитви.

Покаянний канон Андрія Критського — один із найглибших текстів православної аскетичної традиції. Його читання у перші чотири дні Великого посту формує особливий духовний ритм, що закликає до внутрішнього переосмислення життя, покаяння та оновлення. За оцінкою редакції «Дейком», саме ці богослужіння задають тон усьому великопісному періоду в українській церковній традиції.

У четвер першого тижня Великого посту, 26 лютого 2026 року, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній звершив Велике повечір’я з читанням четвертої частини Покаянного канону преподобного Андрія Критського. Богослужіння відбулося у Хрестовоздвиженському храмі над Ближніми (Антонієвими) печерами Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври.

Разом із Предстоятелем автокефальної Православної Церкви України молилися намісник обителі єпископ Бориспільський Авраамій, братія монастиря та запрошене духовенство. Атмосфера храму, що височіє над печерами з багатовіковою історією чернечого подвигу, підкреслила духовний зміст великопісної молитви.

Покаянний канон Андрія Критського — один із найглибших текстів православної аскетичної традиції. Його читання у перші чотири дні Великого посту формує особливий духовний ритм, що закликає до внутрішнього переосмислення життя, покаяння та оновлення. За оцінкою редакції «Дейком», саме ці богослужіння задають тон усьому великопісному періоду в українській церковній традиції.

Велике повечір’я в перший тиждень посту вирізняється зосередженістю та молитовною глибиною. Читання четвертої частини канону завершує чотириденний цикл, у якому віряни послідовно розмірковують над біблійними прикладами гріха і покаяння, співвідносячи їх із власним духовним станом.

Хрестовоздвиженський храм над Ближніми печерами має особливе значення для православних вірян. Це місце, пов’язане з подвигом перших печерських подвижників, символізує спадкоємність традиції та неперервність чернечої молитви. У часи суспільних випробувань такі богослужіння набувають ще більшої ваги.

Участь намісника обителі та братії підкреслила єдність монастирської спільноти довкола Предстоятеля. Спільна молитва духовенства й мирян у перші дні посту традиційно розглядається як заклик до внутрішньої консолідації та духовної відповідальності.

Великий піст 2026 року розпочався в умовах тривалих суспільних викликів, і церковна молитва набуває особливого звучання. Покаянний канон не лише нагадує про особисту духовну боротьбу, а й формує простір для спільного переживання віри, надії та солідарності.

Таким чином, звершене Велике повечір’я стало не лише літургійною подією, а й знаком продовження духовної традиції в серці українського православ’я — у Києво-Печерській Лаврі, що залишається осередком молитви, пам’яті та історичної тяглості.

Новий календар як символ духовного вибору

Перехід більшості громад Православної церкви України на новий стиль святкування Різдва Христового став подією, що має значно глибший сенс, ніж проста зміна дати у церковному календарі. За словами Предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, вже 99% громад прийняли новоюліанський календар, що свідчить про зрілість церковної спільноти та її готовність до усвідомлених рішень.

Для багатьох вірян це рішення стало важливим кроком до внутрішньої свободи та духовної єдності. Новий календар сприймається не як розрив із традицією, а як повернення до автентичного церковного ритму, що відповідає сучасному життю українського суспільства. Саме тому перехід відбувся без масових конфліктів, поступово і з розумінням.

Митрополит Епіфаній наголошує, що ті українці, які ще вагаються, з часом також долучаться до спільного святкування. Церква не чинить тиску, а закликає до діалогу, пояснення та взаємної поваги. Такий підхід дозволяє зберігати єдність навіть у період змін.

Новий календар як символ духовного вибору

Перехід більшості громад Православної церкви України на новий стиль святкування Різдва Христового став подією, що має значно глибший сенс, ніж проста зміна дати у церковному календарі. За словами Предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, вже 99% громад прийняли новоюліанський календар, що свідчить про зрілість церковної спільноти та її готовність до усвідомлених рішень.

Для багатьох вірян це рішення стало важливим кроком до внутрішньої свободи та духовної єдності. Новий календар сприймається не як розрив із традицією, а як повернення до автентичного церковного ритму, що відповідає сучасному життю українського суспільства. Саме тому перехід відбувся без масових конфліктів, поступово і з розумінням.

Митрополит Епіфаній наголошує, що ті українці, які ще вагаються, з часом також долучаться до спільного святкування. Церква не чинить тиску, а закликає до діалогу, пояснення та взаємної поваги. Такий підхід дозволяє зберігати єдність навіть у період змін.

Спільне святкування Різдва за новим календарем стало знаком єднання для християн різних обрядів. Уперше за новітню історію України православні та греко-католики відзначили Різдво в один день, що стало потужним символом духовної солідарності.

Цей крок має і важливе суспільне значення. Він демонструє здатність українців до консолідації навколо спільних цінностей, де віра стає основою взаємопідтримки, а не приводом для поділу.

Зростання ПЦУ та роль громад у житті країни

Сьогодні Православна церква України налічує близько 9 тисяч релігійних громад, і ця кількість продовжує зростати. Практично щодня до ПЦУ приєднуються нові парафії, що свідчить про високий рівень довіри та підтримки з боку суспільства.

Кожна громада поступово перетворюється на осередок не лише духовного, а й соціального життя. За словами митрополита Епіфанія, ці парафії фактично стали мініхабами допомоги, де збирається гуманітарна підтримка та організовується допомога тим, хто її потребує найбільше.

Особливу увагу громади ПЦУ приділяють військовослужбовцям, їхнім родинам та ветеранам. Церква бере на себе важливу місію духовного супроводу, підтримки та турботи, допомагаючи людям знаходити сили жити далі навіть після важких втрат.

Таке служіння формує новий образ церкви як активного учасника суспільних процесів. Віра перестає бути лише особистою справою і стає джерелом конкретних дій, спрямованих на благо громади та країни загалом.

Завдяки цьому ПЦУ дедалі більше сприймається як церква, що живе разом із народом, розділяє його біль, надії та прагнення. Саме ця близькість до реального життя пояснює швидке зростання кількості громад.

Єдність, яка формується через спільну молитву

Перехід на новий календар і спільне святкування Різдва мають глибокий символічний вимір. Митрополит Епіфаній підкреслює, що церква закликає українців бути єдиною великою родиною, яка разом дякує Богові та служить інтересам народу.

Спільна молитва в один день створює відчуття приналежності до чогось більшого, ніж окрема громада чи регіон. Це відчуття особливо важливе у часи випробувань, коли суспільство потребує точок опори та взаємної довіри.

Новий календар став інструментом, який допоміг зменшити розділення та підкреслити спільне. Він не стирає різноманіття традицій, але надає їм спільний ритм, у якому легше відчувати єдність.

Важливо й те, що цей процес відбувається без примусу. Церква демонструє приклад терпіння та відкритості, дозволяючи кожному зробити свій вибір у власному темпі. Така позиція лише посилює довіру до ПЦУ.

У перспективі спільне святкування Різдва за новим календарем може стати одним із чинників глибшої духовної консолідації українського суспільства. Це шлях, на якому віра, традиція та сучасність знаходять гармонійне поєднання, формуючи основу для майбутнього.

Заява архієрея: чому HIMARS вразив релігійний дискурс

Архіпресвітер Андрій Ткачов, представник Російської православної церкви, під час проповіді заявив, що ракетні удари HIMARS, які Україна наносить по території Росії, є "божественною карою" за поширення абортів. Ці слова викликали широку дискусію, як у релігійних, так і у світських колах.

Ткачов наголосив, що аборти нібито завдають шкоди російському "генофонду" і є однією з причин, чому росіяни "не мають права вимагати щастя чи миру". Ця заява з’явилася на тлі тривалої війни в Україні, у якій HIMARS став одним із символів ефективного спротиву української армії.

Заява архієрея: чому HIMARS вразив релігійний дискурс

Архіпресвітер Андрій Ткачов, представник Російської православної церкви, під час проповіді заявив, що ракетні удари HIMARS, які Україна наносить по території Росії, є "божественною карою" за поширення абортів. Ці слова викликали широку дискусію, як у релігійних, так і у світських колах.

Ткачов наголосив, що аборти нібито завдають шкоди російському "генофонду" і є однією з причин, чому росіяни "не мають права вимагати щастя чи миру". Ця заява з’явилася на тлі тривалої війни в Україні, у якій HIMARS став одним із символів ефективного спротиву української армії.

HIMARS: символ спротиву та російської вразливості

Системи HIMARS, які Україна почала отримувати у 2022 році, стали важливим інструментом у протидії російській агресії. Ці мобільні ракетні установки використовуються для точкових ударів по командних пунктах, складам боєприпасів і живій силі противника.

Останні удари HIMARS, такі як атака в Курську, що призвела до шести загиблих 20 грудня 2024 року, та удар по командному пункту в Запоріжжі, де загинули три високопоставлені російські офіцери 27 грудня, підкреслюють їхню ефективність.

Аборти в Росії: історичний контекст та сучасні тенденції

Високі показники абортів були характерними для Росії протягом десятиліть, однак за останні 20 років цей показник поступово знижується. Проте держава досі стикається з серйозними демографічними проблемами, включаючи низьку народжуваність та старіння населення.

У відповідь на ці виклики російська влада вже запровадила ряд законодавчих обмежень на аборти, зокрема:

Заборона приватним клінікам надавати послуги з переривання вагітності в деяких регіонах.

Обмеження доступу до екстреної контрацепції та медикаментозних засобів для абортів.

Фінансові бонуси для лікарів, які переконують жінок не робити аборт.

Реакція суспільства та міжнародна критика

Слова архіпресвітера Ткачова викликали хвилю реакцій у соціальних мережах і медіа. Естонська підприємиця Регіна Бауер іронічно зауважила:

"Якби мати Путіна зробила аборт, сьогодні ніяких ударів HIMARS по Росії не було б."

Антрополог і професорка Мішель Рівкін-Фіш зазначила, що такі заяви, разом із посиленням обмежень на аборти, створюють серйозний тиск на жінок у Росії. Вона наголосила, що жінки мають дедалі менше вибору через обмеження доступу до послуг.

Чи змінить риторика РПЦ державну політику?

Заява Ткачова може бути використана Кремлем для посилення контролю над репродуктивними правами жінок. Влада може ввести нові обмеження, заявляючи, що це необхідно для "захисту національної безпеки" та вирішення демографічної кризи.

Проте експерти застерігають, що такі кроки ризикують викликати подальшу критику з боку міжнародної спільноти та призвести до зростання соціальної напруги всередині країни.

Майбутні перспективи

Росія стикається з подвійним викликом: тривала війна виснажує ресурси, тоді як внутрішня політика ускладнюється економічними та демографічними проблемами.

Риторика РПЦ, спрямована на моральний осуд абортів, демонструє спроби зміцнити консервативний порядок денний у російському суспільстві. Проте це може поглибити розкол між світським і релігійним секторами.

Україна, зі свого боку, продовжує використовувати HIMARS як ефективний інструмент для стримування російської агресії. Це лише підкреслює, що вирішення конфлікту залежить не від релігійних теорій, а від реальної політики та міжнародного тиску.

Роль РПЦ у цьому процесі залишається важливою, але її заяви можуть мати зворотний ефект, викликаючи ще більше запитань про зв’язок між політикою, війною та моральними засадами.

5 січня 2019 року стала історичною датою для України. Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію Православної Церкви України (ПЦУ), чим офіційно визнав її незалежність від Російської Православної Церкви (РПЦ). Це рішення не лише стало релігійним визнанням, а й заклало фундамент для формування нової церковної ідентичності українців. Проте отримання Томосу викликало не лише підтримку, але й гострі дискусії, які тривають досі.

Томос про автокефалію Православної церкви України. President.gov.ua

Чому Україна прагнула отримати Томос?

Прагнення України до здобуття Томосу про автокефалію Православної Церкви має глибоке історичне підґрунтя. Воно відображає боротьбу за духовну незалежність, збереження національної ідентичності та подолання багатовікової залежності від Російської Православної Церкви. Історія цього прагнення охоплює багато століть і є тісно пов’язаною з політичними, релігійними та культурними процесами на українських землях.

Історичне підґрунтя

Хрещення Київської Русі (988 рік)

5 січня 2019 року стала історичною датою для України. Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію Православної Церкви України (ПЦУ), чим офіційно визнав її незалежність від Російської Православної Церкви (РПЦ). Це рішення не лише стало релігійним визнанням, а й заклало фундамент для формування нової церковної ідентичності українців. Проте отримання Томосу викликало не лише підтримку, але й гострі дискусії, які тривають досі.

Томос про автокефалію Православної церкви України. President.gov.ua

Чому Україна прагнула отримати Томос?

Прагнення України до здобуття Томосу про автокефалію Православної Церкви має глибоке історичне підґрунтя. Воно відображає боротьбу за духовну незалежність, збереження національної ідентичності та подолання багатовікової залежності від Російської Православної Церкви. Історія цього прагнення охоплює багато століть і є тісно пов’язаною з політичними, релігійними та культурними процесами на українських землях.

Історичне підґрунтя

Хрещення Київської Русі (988 рік)

Хрещення Київської Русі святим князем Володимиром стало епохальною подією, яка визначила релігійний і культурний розвиток українських земель. Християнство, прийняте з Константинополя, стало основою духовного життя Київської держави. Київська митрополія була частиною Константинопольського патріархату, що забезпечувало її прямий зв’язок із центром східного православ’я.

Київ, як духовний і політичний центр, мав вагоме значення для християнського світу. Однак із занепадом Київської Русі через монгольську навалу у XIII столітті та послабленням центральної влади роль Києва почала зменшуватися. Поступово центр православного світу в регіоні перемістився на північ до Московії.

Перехід під юрисдикцію Московського патріархату (1686 рік)

У XVII столітті політичні зміни та боротьба за контроль над Київською митрополією привели до її підпорядкування Московському патріархату. Це стало можливим завдяки послабленню позицій Константинополя після падіння Візантії (1453 рік) та зростанню впливу Московської держави.

У 1686 році Константинопольський патріарх Діонісій IV надав Московському патріарху право призначати митрополита Київського, хоча цей акт супроводжувався певними умовами, зокрема обов’язком зберігати автономію Київської митрополії. Однак Московський патріархат поступово повністю інтегрував Київську митрополію у свою структуру. Цей крок розглядається багатьма істориками як канонічно сумнівний і такий, що суперечить інтересам української церкви.

Спроби відновлення автокефалії

Українське православ’я неодноразово прагнуло відновити свою незалежність протягом останніх століть. Ці зусилля були частиною ширшого руху за політичну та культурну самобутність українського народу.

1. Українська революція 1917-1921 років

• Після падіння Російської імперії та утворення Української Народної Республіки питання церковної незалежності стало частиною національного відродження. У 1921 році було створено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), однак вона не отримала канонічного визнання.
• Московський патріархат рішуче виступав проти цього руху, що ускладнювало його розвиток.

1. Радянський період

• За часів Радянського Союзу українське православ’я зазнало жорстоких репресій. Багато церков було закрито, а духовенство переслідували. Московський патріархат, що діяв під контролем радянської влади, продовжував монополію на релігійне життя.

1. Після здобуття незалежності у 1991 році

• Розпад Радянського Союзу відкрив нові можливості для релігійного відродження. У 1992 році було створено Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка проголосила незалежність від РПЦ. Однак УПЦ КП не отримала визнання від інших православних Церков, що залишило питання автокефалії відкритим.

Політичні та релігійні суперечності

Перебування Київської митрополії під Московським патріархатом було не лише релігійним, але й політичним питанням. Російська Православна Церква використовувала свій вплив для поширення ідеології «російського світу», що спрямована на об’єднання православних народів під духовним і політичним керівництвом Москви.

Після 2014 року, коли Росія анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі, залежність українського православ’я від РПЦ почала сприйматися як загроза національній безпеці. Це стало ключовим поштовхом до активізації зусиль зі здобуття автокефалії.

Символ духовної незалежності

Отримання Томосу стало символом прагнення українців до самостійності не лише у політичній, а й у релігійній сфері. Автокефалія дала можливість формувати власну церковну ідентичність, що є невід’ємною частиною національного відродження. Водночас цей процес мав на меті зміцнити духовну єдність країни, яка потребує спільних цінностей у складні періоди своєї історії.

Томос про автокефалію ПЦУ. Piznajko

Сучасні причини прагнення до автокефалії

Отримання Томосу про автокефалію Православною Церквою України стало результатом не лише багатовікової боротьби за духовну незалежність, але й реакцією на сучасні політичні та суспільні виклики. У XXI столітті кілька ключових факторів обумовили прагнення України здобути автокефалію.

1. Політична незалежність

Після 2014 року, коли Росія анексувала Крим і розпочала військову агресію на Донбасі, питання релігійної залежності від Москви стало вкрай актуальним. Українська влада та суспільство почали сприймати Московський патріархат як інструмент впливу Кремля на внутрішню політику України.

Роль Московського патріархату

• Російська Православна Церква (РПЦ) часто підтримувала політику Кремля, включаючи його військові дії та пропаганду ідеології «російського світу».
• Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) залишалася тісно пов’язаною з РПЦ, що викликало занепокоєння серед вірян і політиків. У деяких випадках священники УПЦ МП відкрито виступали на підтримку російської агресії, що ще більше підірвало довіру до цієї церковної структури.

Релігійна незалежність як частина національного спротиву

• Умови війни й окупації підсилили прагнення України до незалежності у всіх сферах, включаючи релігійну. Автокефалія стала символом відриву від історичного впливу Москви та інтеграції в ширший православний світ.
• Томос розглядався як крок до зміцнення української державності, адже духовна незалежність є невід’ємною частиною суверенітету.

2. Національна ідентичність

Автокефальна Церква сприймалася як інструмент формування української національної ідентичності. Після тривалих років політичної та культурної залежності від Москви українське суспільство потребувало духовного символу, який об’єднає націю.

Роль Церкви у формуванні ідентичності

• У багатьох країнах світу національна Церква є важливим елементом культурної самобутності. В Україні автокефалія Православної Церкви стала ключовим фактором для зміцнення національного духу.
• Українське православ’я має глибокі історичні корені, але його розвиток тривалий час перебував під впливом РПЦ. Томос надав можливість відродити національні церковні традиції.

Єдність суспільства

• Православна Церква України (ПЦУ) була створена з метою об’єднання різних православних гілок (УПЦ КП, УАПЦ і частини УПЦ МП), які раніше діяли окремо.
• У складний період воєнного конфлікту та політичної нестабільності Церква могла стати моральним і духовним лідером, що об’єднує людей навколо спільних цінностей.

3. Довіра до Вселенського Патріарха

Українське православ’я історично належало до юрисдикції Константинопольського патріархату, і саме до Вселенського Патріарха Варфоломія Україна звернулася за допомогою в здобутті автокефалії.

Історична справедливість

• Вселенський Патріархат наголосив, що передача Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату у 1686 році була здійснена з порушеннями канонів. Це дало Україні підстави звертатися до Константинополя з проханням про відновлення незалежності.
• Вселенський Патріарх Варфоломій підтримав українську позицію, зазначивши, що Україна має право на власну автокефальну Церкву, як і інші незалежні православні держави.

Довіра до авторитету Константинополя

• Константинополь є центром православного світу, який об’єднує 15 автокефальних Церков. Українці бачили у Вселенському Патріархаті історичного духовного наставника, здатного забезпечити канонічне визнання їхньої Церкви.
• Рішення Патріарха Варфоломія щодо Томосу розглядалося як акт відновлення історичної справедливості та зміцнення позицій України у глобальному православному світі.

Прагнення України до автокефалії Православної Церкви було зумовлене як історичними, так і сучасними факторами. Політична незалежність, потреба у формуванні національної ідентичності та довіра до Вселенського Патріарха створили основу для отримання Томосу. Це рішення стало не лише церковним актом, але й важливим елементом побудови незалежної України, яка прагне інтегруватися у світове співтовариство, зберігаючи свою духовну та культурну самобутність.

Варфоломій I з 5 президентом України Петром Порошенко, 3 листопада 2018 року. President.gov.ua

Процес отримання Томосу

Роль Вселенського Патріарха: ключова фігура у процесі автокефалії

Вселенський Патріарх Варфоломій, як духовний лідер Константинопольського патріархату, відіграв вирішальну роль у наданні автокефалії Православній Церкві України (ПЦУ). Його авторитет і канонічна влада зробили можливим процес, що завершився підписанням Томосу.

Вселенський Патріархат і першість честі

Вселенський Патріарх має першість честі серед 15 автокефальних православних Церков світу. Це означає, що він є «першим серед рівних», забезпечуючи духовну єдність і вирішення конфліктів у православному світі. Константинопольський патріархат зберігає унікальний історичний статус, адже саме з цього центру поширювалося православ’я на багато країн, включаючи Київську Русь.

Підписання томосу для ПЦУ. Ліворуч стоїть очільник ПЦУ — митрополит Епіфаній, 2019 року. President.gov.ua

Юрисдикція над Київською митрополією

• Патріарх Варфоломій неодноразово наголошував, що Київська митрополія завжди належала до Константинополя. Перехід під Московський патріархат у 1686 році був здійснений із порушеннями канонічних правил, і Вселенський Патріархат ніколи не відмовлявся від своїх прав на українські землі.
• Це стало ключовим аргументом для ініціювання процесу відновлення автокефалії українського православ’я.

Реакція на прохання України

У 2018 році, після багаторічних звернень українських церковних діячів і підтримки з боку держави, Вселенський Патріархат розпочав процедуру підготовки до надання Томосу. Варфоломій підкреслював, що його рішення продиктоване турботою про єдність православ’я та історичною справедливістю.

Об’єднавчий собор: створення Православної Церкви України

Ключовим етапом у процесі здобуття автокефалії стало проведення Об’єднавчого собору 15 грудня 2018 року в Софійському соборі Києва. Цей собор об’єднав кілька церковних гілок:

• Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП),
• Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ),
• частину єпископів Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП).

Результати собору

• На соборі було створено Православну Церкву України (ПЦУ), яка проголосила свою незалежність.
• Першим предстоятелем ПЦУ було обрано митрополита Епіфанія, якого підтримав Вселенський Патріархат.

Об’єднавчий собор став важливим кроком у консолідації українського православ’я, хоча процес об’єднання вірян і парафій триває досі.

Підписання Томосу: закріплення автокефалії

5 січня 2019 року в Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію ПЦУ. Наступного дня, 6 січня, у день свята Богоявлення, документ був урочисто вручений митрополиту Епіфанію.

Зміст Томосу

Томос підтверджує повну незалежність ПЦУ і закріплює її місце у структурі світового православ’я як автокефальної Церкви.

У документі також визначено канонічні межі ПЦУ та її зв’язок із Вселенським Патріархатом.

Символічність моменту

Підписання та вручення Томосу стало історичною подією, яка символізувала новий етап у релігійному житті України. Цей акт був сприйнятий як повернення до витоків і відновлення зв’язку з духовним центром православ’я — Константинополем.

Реакція на роль Вселенського Патріарха

Рішення Патріарха Варфоломія підтримали багато вірян та політиків в Україні, але воно також викликало спротив з боку Російської Православної Церкви:

• Підтримка в Україні. Вселенський Патріархат став символом історичної справедливості, адже його рішення відкрило шлях до релігійної незалежності України.
• Критика з боку РПЦ. Російська Церква оголосила рішення Вселенського Патріарха незаконним, що призвело до розриву євхаристійного спілкування між Москвою та Константинополем. РПЦ також активно критикувала ПЦУ, називаючи її «неканонічною».

Значення дій Вселенського Патріарха

Дії Вселенського Патріарха Варфоломія заклали фундамент для духовної незалежності України. Це рішення не лише визначило новий статус ПЦУ, але й зміцнило позиції Константинополя як центру світового православ’я. У той же час, розкол у православному світі, спричинений цим рішенням, підкреслює складність досягнення єдності у глобальному контексті.

Варфоломій I передає томос митрополиту Епіфанію, 6 січня 2019 року. President.gov.ua

Як Томос вплинув на релігійне життя України?

Отримання Томосу про автокефалію Православною Церквою України (ПЦУ) стало не лише визначною релігійною подією, але й важливим елементом суспільних і культурних змін. Цей акт мав безпосередній вплив на формування національної ідентичності, церковний ландшафт і суспільні настрої, які й досі залишаються темою активних дискусій.

Зміцнення національної ідентичності

Томос став символом духовної незалежності України, що резонував із прагненням країни до самостійності у політичній, економічній та культурній сферах.

Духовна незалежність як продовження політичного суверенітету

• Багато українців сприйняли отримання Томосу як подію, що є рівнозначною здобуттю незалежності у 1991 році. Це рішення показало, що Україна здатна не лише захищати свої кордони, але й розвивати власну релігійну структуру, незалежну від впливу Російської Православної Церкви (РПЦ).
• Томос підкреслив відрив від «російського світу» та утвердження унікальної української церковної традиції.

Єдність нації через Церкву

• Для багатьох вірян автокефальна Церква стала символом об’єднання країни навколо спільних цінностей і традицій. У контексті війни та соціальних викликів ПЦУ змогла стати важливим моральним і духовним авторитетом.

Зміни в церковному ландшафті

Отримання Томосу ініціювало значні зміни в структурі православ’я в Україні, які тривають і сьогодні.

Зростання Православної Церкви України

• Після надання автокефалії частина парафій Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП) перейшла до ПЦУ. Цей процес є поступовим і нерівномірним, але він демонструє зміцнення позицій автокефальної Церкви.
• За офіційними даними, кількість парафій ПЦУ стабільно зростає, особливо у західних і центральних регіонах України, що свідчить про підтримку автокефалії серед вірян.

Протидія РПЦ

• Російська Православна Церква категорично не визнала рішення Вселенського Патріарха Варфоломія. Вона оголосила Томос незаконним, що призвело до розриву євхаристійного спілкування з Константинополем.
• Це викликало конфлікти в православному світі, які тривають і досі. Багато автокефальних Церков поки що утримуються від визнання ПЦУ, хоча такі Церкви, як Грецька та Кіпрська, уже підтримали рішення Константинополя.

Різдвяна літургія, на якій був презентований томос про автокефалію ПЦУ. President.gov.ua

Суспільні розділи

Попри позитивний вплив Томосу, у суспільстві залишаються розбіжності, пов’язані з його сприйняттям і наслідками.

Політичний вимір

• Частина населення сприймає Томос не лише як релігійний акт, але й як політичний інструмент, пов’язаний із державними ініціативами. Деякі опоненти вважають, що це рішення могло загострити конфлікти всередині країни, особливо на релігійному ґрунті.
• Наприклад, у східних та південних регіонах України частина вірян залишається вірною УПЦ МП, що підтримує тісні зв’язки з Москвою.

Напруга між ПЦУ та УПЦ МП

• Перехід парафій із УПЦ МП до ПЦУ іноді супроводжується юридичними суперечками та конфліктами серед громад. У деяких випадках ці переходи викликають напруження навіть у межах родин або невеликих сільських громад.
• УПЦ МП продовжує залишатися найбільшою православною структурою в Україні за кількістю парафій, але її позиції поступово слабшають через конкуренцію з ПЦУ та зміну суспільних настроїв.

Отримання Томосу стало важливим кроком для релігійної незалежності України, який змінив церковний ландшафт і зміцнив національну ідентичність. Проте цей процес супроводжується складними викликами, включаючи суперечки між церковними структурами та різноманітні суспільні настрої.

Попри труднощі, ПЦУ демонструє поступове зростання й укріплення своїх позицій. Томос став не лише символом духовної свободи, але й важливим кроком до формування єдиної української церковної ідентичності, яка продовжує розвиватися в умовах сучасних викликів.

Трансляція різдвяної літургії 2019 у Софії Київській на Софійській площі, 7 січня 2019 року. KioViy

Міжнародний контекст

Отримання Томосу вплинуло не лише на Україну, але й на православний світ загалом. Це рішення загострило відносини між Константинополем і Москвою. Багато автокефальних Церков зайняли нейтральну позицію, хоча кілька з них, наприклад Грецька та Кіпрська Церкви, визнали ПЦУ.

Що далі? Перспективи Православної Церкви України

1. Консолідація. ПЦУ повинна працювати над зміцненням своєї структури, залученням нових парафій та інтеграцією вірян.
2. Міжцерковний діалог. Важливим викликом залишається налагодження відносин із тими, хто досі не визнає автокефалії.
3. Роль у суспільстві. ПЦУ може стати моральним лідером, який об’єднує українців у складний час, пропонуючи духовну опору.

Висновок

Отримання Томосу стало важливим кроком на шляху до релігійної незалежності України. Це рішення не лише зміцнило національну ідентичність, але й вплинуло на геополітичний баланс у православному світі. Попри виклики, перед Православною Церквою України відкриваються нові можливості для розвитку, що може стати важливим фактором у духовному житті країни.

Історичне коріння православ’я: від єдності до поділу

Православна Церква — це одна з найдавніших християнських традицій, яка бере свій початок у часи апостольської проповіді Ісуса Христа. Її історія нерозривно пов’язана з формуванням християнства в Римській імперії, поширенням віри на Схід і розвитком богословських та літургійних традицій.

Витоки та Великий розкол 1054 року

Перші три століття після Різдва Христового стали для християн епохою гонінь і випробувань, але водночас і часом закладення основ віри. Після Міланського едикту 313 року християнство стало офіційною релігією Римської імперії. Згодом виникла адміністративна структура Церкви, що базувалася на п’яти головних патріархатах: Римському, Константинопольському, Александрійському, Антіохійському та Єрусалимському.

Історичне коріння православ’я: від єдності до поділу

Православна Церква — це одна з найдавніших християнських традицій, яка бере свій початок у часи апостольської проповіді Ісуса Христа. Її історія нерозривно пов’язана з формуванням християнства в Римській імперії, поширенням віри на Схід і розвитком богословських та літургійних традицій.

Витоки та Великий розкол 1054 року

Перші три століття після Різдва Христового стали для християн епохою гонінь і випробувань, але водночас і часом закладення основ віри. Після Міланського едикту 313 року християнство стало офіційною релігією Римської імперії. Згодом виникла адміністративна структура Церкви, що базувалася на п’яти головних патріархатах: Римському, Константинопольському, Александрійському, Антіохійському та Єрусалимському.

Однак протягом наступних століть між Східною та Західною частинами Церкви почали виникати конфлікти. Римська імперія розділилася на Західну (латинську) і Східну (грецьку) частини, що вплинуло і на релігійну сферу. Ключовими причинами розколу стали:

• Богословські суперечки, зокрема про природу Святого Духа (Filioque — «і від Сина»), яке Західна Церква додала до Символу віри без згоди Сходу.
• Політична напруга між Римом і Константинополем через питання влади та впливу.
• Культурні розбіжності, що відображалися у різних підходах до літургії, духовності та церковного управління.

У 1054 році ці суперечності призвели до Великого розколу. Патріарх Константинополя Михаїл Керуларій і папа римський Лев IX обмінялися анафемами, що офіційно розділило християнський світ на Православну (Східну) і Католицьку (Західну) Церкви.

Багатство православної традиції

Православ’я відоме своєю вірністю традиціям, які передавалися від апостолів і перших християнських громад. Це зберігання віри проявляється у таких аспектах:

1. Літургійні обряди:

• Православна літургія є однією з найурочистіших і найдавніших форм богослужіння у християнському світі. Основою її є Літургія Святого Іоанна Златоуста та Літургія Святого Василія Великого.
• Літургійний рік багатий святами, які пов’язані з життям Ісуса Христа, Богородиці та святих.

1. Монастирські практики:

• Монастирі є серцем православної духовності. Афон, Метеори в Греції, Києво-Печерська лавра в Україні — це духовні центри, які відіграють важливу роль у збереженні віри.
• Монахи є прикладом життя в молитві, пості та служінні.

1. Духовна спадщина отців Церкви:

• Православ’я зберігає вчення великих богословів і подвижників, таких як Святі Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст, Максим Сповідник та багато інших.
• Їхні праці про любов, спасіння, покаяння та обоження залишаються основою духовного життя православних християн.

Автокефалія: унікальність і виклики

Православна Церква складається з автокефальних (незалежних) церков, кожна з яких має свою юрисдикцію та адміністративну структуру. Найвідомішими серед них є:

• Вселенський (Константинопольський) патріархат.
• Російська Православна Церква (РПЦ).
• Грецька Православна Церква.
• Православна Церква України (ПЦУ).

Автокефалія забезпечує кожній Церкві певну свободу, але водночас створює виклики для єдності православного світу. Наприклад, суперечки щодо юрисдикції або автокефалії, як у випадку з наданням автокефалії ПЦУ, можуть призводити до міжцерковних конфліктів.

Символ духовності та єдності

Попри розбіжності й історичні труднощі, Православна Церква залишається символом духовної єдності та вірності апостольській традиції. Її історія є прикладом здатності долати виклики, зберігаючи основні принципи віри. У сучасному світі, де зміни є невід’ємною частиною життя, православ’я пропонує незмінну основу, яка ґрунтується на молитві, любові та служінні.

Собор у Києво-Печерській Лаврі через Радіо Свобода

Сучасні виклики православного світу: адаптація до змін і збереження ідентичності

Православна Церква, що протягом століть виступала носієм традицій і духовності, у XXI столітті стикається з масштабними викликами, які змушують її шукати баланс між вірністю спадщині та відповіддю на сучасні суспільні реалії. Глобалізація, секуляризація, міжцерковні конфлікти та соціальні трансформації ставлять перед православ’ям питання про його місце і роль у сучасному світі.

Секуляризація та втрата вірян

Одним із головних викликів для Православної Церкви є зменшення кількості активних вірян у багатьох регіонах. У країнах із довгою історією православ’я, зокрема у Східній Європі та на Балканах, спостерігається зниження рівня релігійної активності.

Причини секуляризації

1. Інституційні кризи: У багатьох країнах Церква стикається із кризою довіри, пов’язаною зі звинуваченнями у корупції, політичних зв’язках або недостатній прозорості.
2. Поколіннєвий розрив: Молодь дедалі частіше віддаляється від релігії, обираючи атеїстичні або агностичні переконання. Цей тренд є особливо помітним у містах, де доступ до альтернативних форм духовності значно ширший.
3. Культурні зміни: Зростання секулярних ідеалів, зокрема акцент на особистій свободі та раціоналізмі, зменшує вплив традиційних релігійних практик.

Ситуація в пострадянських країнах

У 1990-х роках після розпаду Радянського Союзу багато православних країн пережили релігійне відродження. Однак цей підйом часто був поверхневим, і зараз спостерігається зниження рівня відвідуваності храмів та участі в церковному житті. Наприклад, в Україні, Росії та Білорусі кількість людей, які регулярно беруть участь у богослужіннях, залишається низькою порівняно з офіційною статистикою вірян.

Міжцерковні суперечки

Розкол у православному світі, пов'язаний із наданням автокефалії Православній Церкві України (ПЦУ), став однією з найгостріших криз сучасного православ’я.

Автокефалія ПЦУ

У 2019 році Вселенський Патріархат Константинополя визнав автокефалію ПЦУ, що викликало різку реакцію з боку Російської Православної Церкви (РПЦ). РПЦ припинила євхаристійне спілкування з Константинополем, а також із Церквами, які визнали ПЦУ.

Наслідки конфлікту

1. Розкол у глобальному православ’ї: Конфлікт між РПЦ і Константинополем створив напругу серед інших автокефальних Церков, деякі з яких намагаються зберігати нейтралітет.
2. Політичний вплив: Ця суперечка вийшла за межі релігії, адже як у Росії, так і в Україні Церква активно залучена до політичних процесів.

Питання єдності

Міжцерковні конфлікти ставлять під сумнів здатність православ’я виступати єдиним духовним голосом у світі. Вирішення цих суперечок потребує діалогу та компромісів, але на даний момент жодна зі сторін не демонструє готовності до примирення.

Соціальні виклики

Православна Церква також стикається із запитами сучасного суспільства на реформи та адаптацію до нових реалій.

Права жінок

Роль жінок у Церкві обмежується участю у мирянських організаціях, доброчинності чи монастирському житті. У той час як у багатьох релігіях ведуться дискусії про розширення ролі жінок у священстві, православ’я зберігає традиційний підхід, виключаючи жінок із сану.

Ставлення до ЛГБТК+ спільноти

Ставлення православ’я до ЛГБТК+ спільноти залишається консервативним, що викликає критику з боку ліберальних груп. Церква вважає, що її позиція ґрунтується на Святому Письмі, але у сучасному світі це стає джерелом напруги, особливо у країнах із прогресивним законодавством у цій сфері.

Роль у публічному житті

У багатьох православних країнах Церква відіграє важливу роль у суспільному житті, але це також стає приводом для суперечок. Наприклад, у Росії РПЦ часто критикують за надмірну залежність від державної влади, тоді як у Греції Церква зберігає вплив на освіту й політику.

Відповідь на виклики

Щоб залишатися актуальною в сучасному світі, Православна Церква повинна знайти способи ефективно відповісти на ці виклики. Це включає:

• Діалог із молоддю: Використання сучасних комунікаційних платформ для залучення нових поколінь до церковного життя.
• Прозорість: Запровадження внутрішніх реформ для відновлення довіри серед вірян.
• Міжцерковне співробітництво: Подолання розколів і пошук спільного бачення майбутнього.

Православна Церква має багатий досвід подолання криз, але сучасні виклики вимагають нового рівня гнучкості, відкритості та відповідальності, щоб зберегти її місце у житті мільйонів людей.

Прихожани на ранковій службі в комплексі Печерської Лаври в Києві, Україна, березень. Летиція Ванкон

Вплив Православної Церкви у світі: регіональні особливості та глобальна присутність

Православна Церква має глибокий вплив на релігійне, культурне та суспільне життя у багатьох країнах світу. Її роль залежить від історичного контексту, політичної ситуації та соціальних умов у конкретних регіонах. Від пострадянських країн до діаспори на інших континентах, православ’я зберігає своє значення, попри сучасні виклики.

Православ’я в пострадянських країнах

У країнах колишнього Радянського Союзу православ’я є не лише релігією, а й важливим елементом національної ідентичності. Проте його роль значно відрізняється залежно від держави.

Росія

Російська Православна Церква (РПЦ) є однією з найвпливовіших релігійних інституцій у країні. Вона має тісні зв’язки з державною владою, що дозволяє їй залишатися важливим гравцем у політичному та суспільному житті. Наприклад, РПЦ активно підтримує ідеологію «російського світу», яка базується на уявленні про духовну єдність православних народів.

Однак ця близькість до влади викликає критику. Церкву звинувачують у надмірній політизації та віддаленості від реальних потреб суспільства. Попри це, РПЦ залишається потужною релігійною силою, яка впливає на культурну та освітню сферу.

Україна

В Україні православ’я розділене між кількома юрисдикціями, зокрема Православною Церквою України (ПЦУ) та Українською православною церквою (УПЦ), яка пов’язана з РПЦ. Створення ПЦУ у 2019 році та надання їй автокефалії Вселенським Патріархатом стали важливою віхою у формуванні релігійної незалежності країни.

Православна Церква відіграє значну роль у процесах національного відродження та єдності. Особливо під час війни Церква стає джерелом підтримки для вірян, надаючи гуманітарну допомогу та духовну опору.

Білорусь

У Білорусі православ’я зберігає сильні позиції, але, як і в Росії, воно тісно пов’язане з владою. Це викликає неоднозначну реакцію серед суспільства, особливо на тлі політичних протестів, коли частина кліру відкрито підтримала опозиційні рухи, а інші залишилися на боці режиму.

Греція і Балкани

Балканський регіон є історичним серцем православ’я, де Церква зберігає глибокий вплив на культуру, освіту та суспільне життя.

Греція

Грецька Православна Церква має статус офіційної релігії країни, а її вплив на суспільство є величезним. Вона відіграє важливу роль у збереженні національної ідентичності та культурної спадщини. Однак Церква також стикається з викликами, такими як секуляризація серед молоді та демографічний спад.

Сербія, Болгарія, Румунія

У Сербії, Болгарії та Румунії православ’я є домінуючою релігією. У цих країнах Церква є активним учасником національних і політичних процесів. Наприклад, Сербська Православна Церква відіграє важливу роль у питанні Косова, виступаючи за збереження його як частини Сербії.

Попри свою силу, Балканські Церкви також стикаються із проблемами, зокрема зменшенням кількості вірян, міграцією молоді та зростанням секуляризації.

Православна діаспора

Діаспора є важливою частиною православного світу, оскільки вона об’єднує мігрантів із православних країн і адаптується до нових умов життя.

США та Канада

У Північній Америці православ’я представлено багатьма юрисдикціями: грецькою, російською, сербською, українською та іншими. Православна Церква відіграє роль у збереженні культурної та релігійної ідентичності серед емігрантів. Зокрема, діаспора активно будує храми, школи та культурні центри.

Сучасні виклики для діаспори включають асиміляцію в мультикультурному середовищі та залучення молоді до церковного життя.

Західна Європа

У країнах Західної Європи православ’я представлено здебільшого мігрантами з Східної Європи, Балкан і Близького Сходу. Париж, Лондон, Берлін стали центрами великих православних громад, які поєднують вірність традиціям із адаптацією до європейського способу життя.

Австралія

В Австралії православні громади активно розвиваються, об’єднуючи представників грецької, сербської, російської та інших діаспор. Вони зберігають національну ідентичність через храми, школи та культурні заходи.

Висновок: глобальна роль православ’я

Православна Церква має значний вплив у різних куточках світу, але її роль залежить від місцевого контексту. У пострадянських країнах вона є важливим елементом національної ідентичності, на Балканах — фундаментом культурної спадщини, а в діаспорі — джерелом духовної та культурної єдності.

Попри виклики, такі як секуляризація, міграція та політичні конфлікти, православ’я продовжує виконувати свою місію, поєднуючи традицію із прагненням до збереження віри в умовах сучасного світу.

Веруючі прибувають на православну пасхальну службу до Свято-Успенського собору, частини комплексу культових споруд у Києві, які до війни використовувалися виключно філією РПЦ. Брендан Хоффман

Традиція та модернізація: пошук балансу у православ’ї

Православна Церква завжди була вірною своїм традиціям, які включають багатовікові літургійні практики, богословські принципи та канонічні норми. Однак сучасний світ, із його технологічними проривами, соціальними змінами та новими викликами, змушує Церкву переглядати своє місце у суспільстві, залишаючись при цьому вірною своїй духовній спадщині.

Роль жінок у церковному житті

Православ’я зберігає традиційний підхід до ролі жінок, який базується на уявленні про різні, але рівнозначні завдання чоловіків і жінок у церковному та сімейному житті. Жінки відіграють важливу роль у житті православних громад:

• Вони служать у недільних школах, займаються доброчинністю, організовують церковні заходи.
• Монастирі для жінок є важливими центрами духовного життя, де монахині присвячують своє життя молитві, роботі й служінню.

Однак, попри їхню значущу участь у церковних громадах, жінки не мають права обіймати священницькі посади. Це викликає дискусії в контексті глобальних змін, пов’язаних із гендерною рівністю.

Сучасні ініціативи

У деяких країнах, наприклад у США чи Греції, починають з’являтися ініціативи щодо залучення жінок до церковного управління. Йдеться про можливість займати адміністративні посади або служити дияконесами (посада, яка існувала в ранньому християнстві). Такі ідеї зустрічають як підтримку, так і спротив:

• Прихильники вважають, що залучення жінок до управління допоможе модернізувати Церкву та відповісти на сучасні запити суспільства.
• Консерватори наголошують, що традиційний підхід відповідає канонічним нормам і не потребує змін.

Технології у служінні: виклики та можливості

Сучасні технології відкривають нові горизонти для Церкви, але також ставлять перед нею питання про збереження автентичності та сакральності.

Онлайн-богослужіння

Пандемія COVID-19 значно прискорила впровадження онлайн-богослужінь. Це стало важливим засобом для підтримки духовного зв’язку між вірянами та Церквою під час ізоляції. Онлайн-богослужіння дають можливість брати участь у літургії людям, які не можуть відвідувати храми через хворобу, віддаленість чи інші причини.

Однак такі практики викликають занепокоєння:

• Чи можна вважати участь у богослужінні через екран повноцінною?
• Як зберегти сакральність та благоговіння у цифровому форматі?

Доступ до знань

Технології також роблять духовну літературу, навчання та проповіді більш доступними. Онлайн-курси з богослов’я, віртуальні бібліотеки та трансляції лекцій сприяють поширенню знань серед вірян. Це особливо актуально для молоді, яка використовує інтернет як основне джерело інформації.

Соціальні медіа

Багато церков і священників активно використовують соціальні мережі для спілкування з паствою, поширення новин і духовного слова. Це допомагає охоплювати ширшу аудиторію, зокрема молодь, яка часто відчуває дистанцію до традиційних церковних форм.

Пошук балансу між традицією та сучасністю

Православна Церква опинилася в ситуації, коли їй потрібно знайти баланс між збереженням багатовікової духовної спадщини та адаптацією до умов сучасного світу. З одного боку, вірність традиціям є основою її ідентичності. З іншого боку, ігнорування сучасних викликів може призвести до втрати зв’язку з новими поколіннями.

Можливі шляхи адаптації

1. Впровадження нових форматів комунікації, не порушуючи канонічних норм.
2. Розширення ролі жінок у церковному житті без змін у священницькому служінні.
3. Використання технологій для поширення знань і залучення молоді.

Модернізація православ’я — це не відмова від традицій, а спосіб донести їхню сутність до людей, які живуть у реаліях XXI століття. Від того, наскільки успішно Церква знайде цей баланс, залежить її подальша роль у сучасному світі.

Люди відвідують богослужіння під час православного святкування Хрещення в Кишиневі, Молдова, 19 січня 2019 року. Гліб Гараніч

Майбутнє Православної Церкви: виклики та перспективи

Майбутнє Православної Церкви визначатиметься її здатністю зберігати традиції, які є основою її ідентичності, та водночас відповідати на виклики сучасності. У світі, що швидко змінюється, Церква повинна знайти баланс між духовною спадщиною та новими реаліями, щоб залишатися актуальною для своїх вірян.

Збереження єдності у глобальному православному світі

Єдність Православної Церкви є одним із найважливіших викликів. Сьогодні православний світ стикається із серйозними внутрішніми суперечками, пов’язаними з юрисдикційними конфліктами та розбіжностями в підходах до автокефалії.

Розкол через автокефалію

Рішення Вселенського Патріархату надати автокефалію Православній Церкві України спричинило напруження між Константинопольським патріархатом і Російською Православною Церквою. Це поставило під загрозу євхаристійну єдність православного світу, що є основою його духовного життя.

Пошук діалогу

Майбутнє Православної Церкви залежить від здатності її ієрархів знайти шляхи до діалогу і примирення. Збереження єдності вимагає спільного бачення щодо ключових питань, таких як роль Вселенського Патріархату, межі автокефалії та канонічні території.

Відповідь на соціальні запити щодо рівності та прав людини

У сучасному суспільстві, де питання рівності та прав людини є центральними, Православна Церква повинна знайти спосіб реагувати на ці виклики, не порушуючи своїх догматичних основ.

Гендерна рівність

Роль жінок у Церкві залишається обмеженою, що часто викликає дискусії. Розширення участі жінок у церковному житті, наприклад через відновлення дияконату для жінок, може стати кроком до більш інклюзивної моделі служіння.

Ставлення до ЛГБТК+

Тема прав ЛГБТК+ є складною для Православної Церкви, яка зберігає традиційне розуміння шлюбу та сім’ї. З одного боку, Церква має відстоювати свої моральні принципи, з іншого — знайти спосіб вести діалог із людьми, які відчувають себе відчуженими.

Роль Церкви в умовах глобалізації та мультикультурності

Глобалізація ставить перед Православною Церквою нові виклики, зокрема асиміляцію культур та релігій у мультикультурному середовищі. У цьому контексті важливою є здатність Церкви зберігати свою унікальність, одночасно інтегруючись у глобальний контекст.

Діаспора як приклад

Православна діаспора в Західній Європі, Північній Америці та Австралії вже демонструє, як Церква може пристосовуватися до мультикультурного середовища, залишаючись вірною своїй традиції. Виклики для діаспори включають асиміляцію молоді, яка може втрачати зв’язок із духовною спадщиною своїх предків.

Глобальний діалог

Православ’я має можливість відігравати важливу роль у міжрелігійному діалозі, особливо з Католицькою Церквою та іншими християнськими конфесіями. Участь у глобальних ініціативах, таких як захист довкілля або боротьба з бідністю, також може підсилити його присутність на міжнародній арені.

Збереження духовної місії

Попри виклики, Православна Церква залишається джерелом духовності та моралі для мільйонів людей. Її багатовікові традиції, багатство літургії та вчення отців Церкви забезпечують їй стійкість навіть у часи соціальних і політичних змін.

Молодь і технології

Для збереження своєї актуальності Православна Церква має залучати молодь через сучасні технології, соціальні медіа та освітні ініціативи. Онлайн-курси з богослов’я, віртуальні богослужіння та активна присутність у цифровому просторі допоможуть донести духовні цінності до нового покоління.

Суспільне служіння

Церква також повинна продовжувати свою місію допомоги маргіналізованим групам, захисту бідних і підтримки соціальної справедливості. Це зміцнить її авторитет і довіру серед суспільства.

Заключні роздуми

Майбутнє Православної Церкви — це шлях між збереженням традиції та необхідністю змін. Глобальні виклики, такі як секуляризація, соціальні трансформації та розбіжності у православному світі, вимагають від Церкви мудрості й готовності до діалогу. Її багатовікова історія свідчить про здатність долати кризи, а головна місія — служіння Богу та людям — залишається незмінною.

Чоловік цього місяця підмітає листя з доріжки на території Києво-Печерської Лаври, або Лаври Печерської. Аліна Смутко

Різдво Христове — одне з найважливіших церковних свят. Це особливий період, який символізує тепло, родинні зв'язки, світлу радість. Різдво Христове українці святкують щозими, однак минулого року дата святкування змінилася.

Раніше це велике християнське свято припадало на початок Нового року, а саме 7 січня. Проте після переходу Православної Церкви України (ПЦУ) та Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) на новоюліанський календар більшість важливих церковних дат почали святкуватися на 13 днів раніше. Це означає, що з 2023 року Різдво в Україні святкується 25 грудня. У 2024 році цей день припадає на середу.

Різдво Христове: історія свята

Різдво Христове є одним із найдавніших і найважливіших християнських свят, адже символізує народження Ісуса Христа, Спасителя людства. Віряни відзначають цей день як прихід Божого Сина на землю для спокути гріхів людства. За Євангелієм, Діва Марія зачала Ісуса від Святого Духа, і разом зі своїм чоловіком Йосипом мешкала в Назареті. Однак під час останніх місяців вагітності їм довелося відправитися до Вифлеєму для участі в переписі населення.

Різдво Христове — одне з найважливіших церковних свят. Це особливий період, який символізує тепло, родинні зв'язки, світлу радість. Різдво Христове українці святкують щозими, однак минулого року дата святкування змінилася.

Раніше це велике християнське свято припадало на початок Нового року, а саме 7 січня. Проте після переходу Православної Церкви України (ПЦУ) та Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) на новоюліанський календар більшість важливих церковних дат почали святкуватися на 13 днів раніше. Це означає, що з 2023 року Різдво в Україні святкується 25 грудня. У 2024 році цей день припадає на середу.

Різдво Христове: історія свята

Різдво Христове є одним із найдавніших і найважливіших християнських свят, адже символізує народження Ісуса Христа, Спасителя людства. Віряни відзначають цей день як прихід Божого Сина на землю для спокути гріхів людства. За Євангелієм, Діва Марія зачала Ісуса від Святого Духа, і разом зі своїм чоловіком Йосипом мешкала в Назареті. Однак під час останніх місяців вагітності їм довелося відправитися до Вифлеєму для участі в переписі населення.

Через велику кількість людей у місті Йосип і Марія не змогли знайти притулок для ночівлі. Вони знайшли тимчасовий прихисток у печері, де пастухи часто ховалися від негоди. Саме там сталося диво — народження Ісуса Христа. Згідно з переказами, ангел повідомив пастухів про цю важливу подію, і вони першими прийшли поклонитися Спасителю. Крім того, над Вифлеємом засяяла яскрава зірка, яка вказувала шлях мудрецям (волхвам). Вони принесли Ісусу дари: золото, ладан і миро, символізуючи його царську, божественну та жертовну природу.

Різдво Христове: традиції українців

Для українців Різдво — це завжди родинне свято, сповнене теплих зустрічей та обрядів. Найбільше значення мало святкування у сімейному колі. Усі члени родини збиралися за одним столом, що символізувало єдність та згуртованість.

Святкування починалося ще напередодні, 24 грудня, під час Святвечора. За традицією, коли на небі з'являлася перша зірка, яка символізувала ту саму Вифлеємську зірку, сім’я сідала за святкову вечерю. Обов'язковим було приготування 12 пісних страв, що символізували апостолів. Серед традиційних страв — кутя, пісний борщ з галушками, голубці, тушкована капуста, гриби та риба. Кутя мала особливе значення та вважалася головною стравою Святвечора.

Існувало також повір'я, що людина, яка не відзначить Різдво вдома, може цілий рік провести далеко від рідних місць. Крім того, на Різдво не можна було сваритися. Навіть якщо між кимось були конфлікти, це був час для примирення.

Особливий символ Різдва — дідух. Це сніп з пшениці або жита, прикрашений сухоцвітами, який ставили на покуті — місці, де висіли ікони. Дідух символізував дух предків і оберігав дім від лихого.

Що потрібно і не можна робити на Різдво

Уся різдвяно-новорічна пора мала для українців важливе значення. Зі Святвечора починався період, коли на 12 днів заборонялося виконувати важку фізичну працю. Можна було лише доглядати за худобою та готувати їжу.

Також вважалося небажаним позичати чи брати гроші в борг, щоб не зустрічати новий рік із фінансовими проблемами. Існувало повір'я: як зустрінеш рік, так його і проведеш. Тому люди намагалися створити сприятливу атмосферу.

Цікавою була традиція запрошення на вечерю нечисті: українці казали: “Як не прийдеш тепер, то щоб увесь рік не приходив, за морем твоя вечеря”. Це мало відлякувати злі сили від дому.

Не менш важливою частиною святкування була коляда. Люди переодягалися у святкові костюми, ходили від хати до хати та співали колядки. Колядники приносили господарям вітання і побажання щастя, здоров’я та добробуту, а за це отримували частування.

Підсумок

Різдво Христове — це не лише спогад про народження Ісуса Христа, а й можливість для родини зібратися разом, підтримати традиції і відчути справжнє тепло та єдність. У 2024 році Різдво припадає на 25 грудня, і це свято буде особливим днем, сповненим радості, віри та родинного затишку.

Для українців День святого Миколая — одне з найважливіших та найочікуваніших свят, особливо серед дітей. З кожним роком це свято набуває ще більшого значення, адже для дітвори воно асоціюється з магією та очікуванням подарунків, які можна знайти під подушкою. В Україні свято святого Миколая традиційно відзначали 19 грудня. Однак після переходу Православної Церкви України (ПЦУ) та Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) на новоюліанський календар, дата святкування змінилася, і з 2023 року день святого Миколая відзначається 6 грудня. Такою вона буде й у 2024 році, коли свято припадає на п'ятницю.

Святий Миколай: історія

Образ святого Миколая є важливим символом у християнській культурі. І хоча в сучасній культурі він більше асоціюється з персонажем, що приносить подарунки дітям, ця постать має глибокі релігійні корені. Святий Миколай Чудотворець жив в III-IV столітті на південно-західному узбережжі Малої Азії, в місті Патари, на території сучасної Туреччини. Його життя було сповнене чудес та добрих вчинків. Миколай, який став єпископом Мири Лікійської, неодноразово рятував людей, відзначався великою благочестивістю та милосердям, допомагаючи бідним, дітям і нужденним. Існують численні легенди про те, як святий Миколай допомагав бідним сім'ям, зцілював хворих і навіть рятував людей від смертельної небезпеки.

Пам'ять святого Миколая вперше почали вшановувати в VI столітті, коли його мощі були перенесені в італійське місто Барі. З того часу його образ став відомий в усьому християнському світі. Від свого історичного прототипу святий Миколай перетворився на популярного персонажа, знайомого сьогодні у вигляді Санта-Клауса в англомовних країнах.

Для українців День святого Миколая — одне з найважливіших та найочікуваніших свят, особливо серед дітей. З кожним роком це свято набуває ще більшого значення, адже для дітвори воно асоціюється з магією та очікуванням подарунків, які можна знайти під подушкою. В Україні свято святого Миколая традиційно відзначали 19 грудня. Однак після переходу Православної Церкви України (ПЦУ) та Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) на новоюліанський календар, дата святкування змінилася, і з 2023 року день святого Миколая відзначається 6 грудня. Такою вона буде й у 2024 році, коли свято припадає на п'ятницю.

Святий Миколай: історія

Образ святого Миколая є важливим символом у християнській культурі. І хоча в сучасній культурі він більше асоціюється з персонажем, що приносить подарунки дітям, ця постать має глибокі релігійні корені. Святий Миколай Чудотворець жив в III-IV столітті на південно-західному узбережжі Малої Азії, в місті Патари, на території сучасної Туреччини. Його життя було сповнене чудес та добрих вчинків. Миколай, який став єпископом Мири Лікійської, неодноразово рятував людей, відзначався великою благочестивістю та милосердям, допомагаючи бідним, дітям і нужденним. Існують численні легенди про те, як святий Миколай допомагав бідним сім'ям, зцілював хворих і навіть рятував людей від смертельної небезпеки.

Пам'ять святого Миколая вперше почали вшановувати в VI столітті, коли його мощі були перенесені в італійське місто Барі. З того часу його образ став відомий в усьому християнському світі. Від свого історичного прототипу святий Миколай перетворився на популярного персонажа, знайомого сьогодні у вигляді Санта-Клауса в англомовних країнах.

Які легенди про святого Миколая існують

Завдяки численним легендам святий Миколай здобув славу великого чудотворця та заступника. Однією з найвідоміших є історія про те, як він допоміг трьом сестрам. Їх батько був дуже бідний, і через це ніхто не бажав одружуватися з його дочками. Святий Миколай, дізнавшись про їхню біду, вирішив допомогти. Він підкинув три мішечки з золотом, які потрапили до шкарпеток, що сушилися над вогнем. Звідси й пішла традиція залишати подарунки в шкарпетках, яка популярна у багатьох країнах світу.

Існують також легенди про те, як святий Миколай зцілював хворих, рятував моряків від бурі, допомагав бідним і навіть викривав злочинців. Завдяки своїм чудесам і чудотворним вчинкам, Миколай був канонізований і став одним із найшанованіших святих у християнстві.

6 грудня — День святого Миколая: традиції серед українців

В Україні святкування Дня святого Миколая має особливе значення, адже це свято стало невід’ємною частиною національної традиції. Під час радянських часів, у період антирелігійної політики, замість святого Миколая українці святкували День Діда Мороза. Однак після здобуття незалежності на Україні знову почали відновлювати стародавні традиції. У першу чергу, святий Миколай повернувся до дітей, які знову почали отримувати подарунки.

Однією з найбільш улюблених традицій є отримання подарунків, які святий Миколай кладе під подушку. Згідно з легендою, слухняні діти отримують від святого подарунки, а непослухів чекає "різочка". Крім того, на цей день діти пишуть листи до святого Миколая, в яких не тільки просять подарунки, але й звітують про свої добрі вчинки протягом року. Це свято дарує дітям відчуття магії і надії.

Відзначення Дня святого Миколая проходить не тільки вдома. У храмах відправляються урочисті богослужіння, де віряни моляться святому, просячи його заступництва. Також в дитячих садочках, школах та культурних центрах проводяться святкові концерти, вистави, де діти розповідають вірші, співають пісні та показують театралізовані сценки про святого Миколая. У цей день також прийнято дарувати подарунки не тільки дітям, але й дорослим.

Особливе значення свято набуває в родинах, де ще з дитинства закладаються традиції святих обрядів і віри. День святого Миколая — це не просто свято подарунків, а й нагадування про важливість доброти, милосердя та турботи один про одного.

Висновок

Святий Миколай — це не лише релігійна постать, а й символ доброти та благочестя. Для українців він залишається важливим святим, чиє ім’я пов'язане з легендами про допомогу бідним і слабким, захистом і благословенням. Свято святого Миколая має глибоке коріння і багато різноманітних традицій, які ми продовжуємо святкувати і в сучасному світі. Відновлені після тривалого періоду забуття традиції роблять цей день особливим для дітей і дорослих, даруючи радість, надію та теплоту родинного вогнища.

У відповідь на ухвалений у серпні закон, який спрямований на заборону діяльності Української православної церкви (УПЦ), пов'язаної з Московським патріархатом, у Росії посилюється обурення серед духовенства. Архімандрит Ігор Якимчук, представник Російської православної церкви, висловив занепокоєння з приводу обмежень, що позбавляють, за його словами, мільйони українців права вільно сповідувати свою віру. Як повідомляє газета Дейком, цей закон дозволяє заборонити УПЦ, яку українська влада звинувачує у пропаганді проросійських настроїв і підтримці російських спецслужб.

Розкол у православ’ї

У відповідь на російську агресію в 2014 році Україна заснувала Православну церкву України (ПЦУ), незалежну від Москви, яка швидко набула популярності. Попри намагання УПЦ дистанціюватися від Російської православної церкви, усунувши згадки про Московський патріархат з назви, підозри української влади щодо її лояльності не зменшилися. Багато священнослужителів УПЦ піддаються переслідуванням за звинуваченнями у зраді, і деякі з них вже були передані Росії під час обміну полоненими.

За словами Якимчука, ситуація навколо УПЦ є прикладом "абсолютного беззаконня", а також ознакою того, як війна розділила православний світ. Російська православна церква підтримує агресивну риторику, називаючи конфлікт в Україні "священною війною" проти "безбожного Заходу", а нещодавні дії української влади стали приводом для ще більшого обурення з боку Москви.

У відповідь на ухвалений у серпні закон, який спрямований на заборону діяльності Української православної церкви (УПЦ), пов'язаної з Московським патріархатом, у Росії посилюється обурення серед духовенства. Архімандрит Ігор Якимчук, представник Російської православної церкви, висловив занепокоєння з приводу обмежень, що позбавляють, за його словами, мільйони українців права вільно сповідувати свою віру. Як повідомляє газета Дейком, цей закон дозволяє заборонити УПЦ, яку українська влада звинувачує у пропаганді проросійських настроїв і підтримці російських спецслужб.

Розкол у православ’ї

У відповідь на російську агресію в 2014 році Україна заснувала Православну церкву України (ПЦУ), незалежну від Москви, яка швидко набула популярності. Попри намагання УПЦ дистанціюватися від Російської православної церкви, усунувши згадки про Московський патріархат з назви, підозри української влади щодо її лояльності не зменшилися. Багато священнослужителів УПЦ піддаються переслідуванням за звинуваченнями у зраді, і деякі з них вже були передані Росії під час обміну полоненими.

За словами Якимчука, ситуація навколо УПЦ є прикладом "абсолютного беззаконня", а також ознакою того, як війна розділила православний світ. Російська православна церква підтримує агресивну риторику, називаючи конфлікт в Україні "священною війною" проти "безбожного Заходу", а нещодавні дії української влади стали приводом для ще більшого обурення з боку Москви.

Міжнародна реакція і зростаюча недовіра

Кремль і Російська православна церква називають заборону на УПЦ "відкритою атакою на свободу віросповідання". Це риторика підтримується і в церковних колах Росії, де такі дії порівнюють з переслідуваннями, які церква зазнавала в радянські часи. Однак українська влада заявляє, що ці заходи є необхідними для захисту держави та запобігання використанню релігійних структур для поширення проросійської пропаганди.

Російські прихожани, як і мешканці Маріуполя, де російська влада відновлює контроль після руйнувань, висловлюють розчарування щодо втручання Києва в релігійні питання. Для багатьох українських прихожан, однак, ставлення до УПЦ змінилося: опитування показують, що понад 80% населення не довіряють цій церковній структурі, оскільки вона сприймається як інструмент російського впливу.

Попри критику, процес ліквідації УПЦ може стати довготривалим і включати численні судові справи. Україна наполягає, що її зусилля спрямовані на збереження незалежності та захист державних інтересів. Тоді як російська сторона прагне використати цю ситуацію для просування свого наративу про утиски релігійної свободи, українська влада зосереджена на зміцненні національної єдності у протистоянні російській агресії.

Коли Джей Ді Венс став республіканським кандидатом на посаду віце-президента, його промова, яку він виголосив у квітні, засуджуючи український уряд за те, що він назвав «наступом на традиційні християнські громади», стала закликом для лобістів, найнятих адвокатом соратника російського православного патріарха.

«Ми вдячні Венсу за те, що він зайняв тверду позицію з цього питання, і закликаємо вас наслідувати його приклад», - йдеться в електронному листі від 17 липня, надісланому законодавцям на Капітолійському пагорбі одним з лобістів.

Цей лист був лише одним з десятків у кампанії, що зображує Київ як антихристиянський, яка, за словами шести співробітників Конгресу, спрямована на підрив військової підтримки України - зусилля, які мають посилитися після того, як 20 серпня український парламент прийняв закон, що забороняє релігійні організації, які мають зв'язки з Росією. Закон створює правову базу, яка, на думку релігійних експертів, може ефективно закрити українську гілку Православної Церкви, пов'язану з Москвою.

Коли Джей Ді Венс став республіканським кандидатом на посаду віце-президента, його промова, яку він виголосив у квітні, засуджуючи український уряд за те, що він назвав «наступом на традиційні християнські громади», стала закликом для лобістів, найнятих адвокатом соратника російського православного патріарха.

«Ми вдячні Венсу за те, що він зайняв тверду позицію з цього питання, і закликаємо вас наслідувати його приклад», - йдеться в електронному листі від 17 липня, надісланому законодавцям на Капітолійському пагорбі одним з лобістів.

Цей лист був лише одним з десятків у кампанії, що зображує Київ як антихристиянський, яка, за словами шести співробітників Конгресу, спрямована на підрив військової підтримки України - зусилля, які мають посилитися після того, як 20 серпня український парламент прийняв закон, що забороняє релігійні організації, які мають зв'язки з Росією. Закон створює правову базу, яка, на думку релігійних експертів, може ефективно закрити українську гілку Православної Церкви, пов'язану з Москвою.

Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) має глибокі історичні зв'язки з Російською православною церквою, яка, на думку багатьох американських і українських чиновників, була інструментом російської зовнішньої політики. Війна виявила глибоку симпатію церкви до Росії, і Україна розпочала кримінальні провадження проти десятків священнослужителів УПЦ за нібито допомогу Росії, включаючи збір розвідувальної інформації про українських військових і переміщення зброї, за даними Служби безпеки України. Ключовим елементом комунікації між лобістами і законодавцями була пропозиція, щоб законодавці поставили подальшу допомогу Україні в залежність від збереження УПЦ, згідно з трьома співробітниками Конгресу від Республіканської партії, які говорили на умовах анонімності, оскільки вони не мають права виступати публічно.

Венс чітко висловив цей зв'язок у своєму виступі. «Це буде... наша ганьба за відмову використовувати сотні мільярдів доларів, які ми надсилаємо в Україну, як важіль для забезпечення і гарантування реальної релігійної свободи», - сказав він. Відповідаючи на запитання про ці зауваження, прес-секретар сенатора сказав, що Венс «чітко дав зрозуміти, що він стурбований переслідуванням християнських громад в будь-якій точці світу».

Уряд президента Володимира Зеленського заявив, що просто хоче бачити в Україні незалежну Православну Церкву, яка не залежатиме від уряду та ієрархії в Москві, що намагається зруйнувати українську державу.

Але закон викликав критику як з боку Папи Римського, який минулого місяця заявив, що він «стурбований свободою тих, хто молиться», так і з боку Кремля, речник якого Дмитро Пєсков заявив минулого тижня, що закон є «кричущим наступом на релігійну свободу, наступом на Православну Церкву і, загалом, наступом на християнство, на справжнє християнство».

Кампанію в США проти зусиль Києва створити, як він каже, Українську Православну Церкву, вільну від впливу Москви, очолює Роберт Амстердам, канадсько-американський адвокат, чия фірма має офіси у Вашингтоні та Лондоні.

Амстердам заявив в інтерв'ю, не надаючи доказів, що Служба безпеки України «катує» українських православних священиків за те, що вони розмовляють російською мовою. За його словами, нічого подібного не було «з часів нацистів».

Аргументи Амстердама щодо України були схожі на пропагандистську кампанію, викладену кремлівськими політтехнологами у внутрішніх кремлівських документах 2023 року, що є частиною кешу, отриманого європейською розвідувальною службою. Кампанія закликала зобразити Україну як таку, що «перетворилася на антихристиянське суспільство», а представників адміністрації Зеленського - як таких, що поводяться як «нацисти», намагаючись підкорити Українську Православну Церкву.

Амстердам, якого залучив до роботи над цим питанням Вадим Новинський, російсько-український олігарх з тісними зв'язками з вищим керівництвом Російської православної церкви, каже, що він зосереджений виключно на питанні релігійної свободи, а не на порядку денному Москви. «Ви не можете заборонити церкву. Це повністю суперечить верховенству права, - сказав він. «Я ніколи не брав участі в суперечках про фінансування. Я ніколи не виступав проти України». В електронних листах до законодавців, засуджуючи Україну за те, що вони назвали «переслідуванням українських християн», лобісти говорили про свою «непохитну підтримку» України «в боротьбі з російською агресією». Амстердам заявив, що частину його роботи на користь Української Православної Церкви фінансував Новинський, але відмовився уточнити, хто ще його фінансує.

Українські інституції та українські євангельські і баптистські лідери відреагували на це власними лобістськими зусиллями, намагаючись вплинути на американських законодавців та республіканців. Вони вказують на дії Росії щодо утисків протестантів та інших конфесій, які не належать до російського православ'я, на окупованих територіях.

Павло Унгурян, український євангельський лідер, неодноразово зустрічався зі спікером Палати представників Майком Джонсоном (республіканець) на початку цього року, а євангельські та баптистські капелани надали свідчення про закриття Росією християнських церков, що не належать до російської православної віри, на захоплених нею територіях в Україні. Вони також надали документацію про вбивства і ув'язнення євангельських і баптистських священиків, а також про ув'язнення і тортури католицьких священиків. Прес-секретар Джонсона не відповів на прохання про коментар. Під час публічної дискусії в Інституті Гудзона 8 липня Джонсон розповів про те, що він «неодноразово» зустрічався з українськими релігійними лідерами і пасторами, і сказав, що Росія «цілеспрямовано націлилася на них».

Співробітники Конгресу, сказали, що вони, тим не менш, стурбовані тим, наскільки кампанія Амстердама вплинула на погляди членів Республіканської партії, особливо після того, як Такер Карлсон показав інтерв'ю з Амстердамом на цю тему, спочатку в жовтні 2023 року, а потім знову в квітні цього року.

Москва чи Константинополь

Адміністрація Трампа активно заохочувала православну громаду в Україні до розриву з Москвою, за словами двох американських чиновників, залучених до цього процесу. Після 2014 року з'явилося занепокоєння щодо ролі, яку відіграли елементи Української Православної Церкви Московського Патріархату в наданні допомоги Росії в незаконній анексії Криму та окупації східної України проросійськими сепаратистами. В результаті, частково завдяки зусиллям Державного департаменту під керівництвом Майка Помпео, Вселенський патріарх у Константинополі, найстарший у Східній православній церкві, надав автокефалію, або автономію від московської ієрархії, Православній церкві України (ПЦУ) у 2019 році. Це створило церкву, яка перейде під владу Константинополя (історична назва, яку православні віруючі використовують для Стамбула), а не Москви.

Президент Росії Володимир Путін різко виступив проти цього кроку, але в той же час первісна Українська Православна Церква, з її зв'язками з Росією, продовжувала існувати. За новообраної адміністрації Зеленського окремі парафії отримали право обирати, до якої церкви вони хочуть приєднатися - до тієї, що під Москвою, чи до ПЦУ під Константинополем.

Після повномасштабного вторгнення Росії стало зрозуміло, що цих заходів недостатньо, заявили київські чиновники.

«Люди зрозуміли, що [УПЦ] є п'ятою колоною Кремля», - сказала Орися Луцевич, заступник директора програми Росії та Євразії в Chatham House, аналітичному центрі в Лондоні.

Митрополит Климент, речник УПЦ, заперечив це, заявивши, що п'ята колона складається з «тих, хто ділить українське суспільство на правильних і неправильних громадян».

Глава Російської Православної Церкви Патріарх Кирило назвав російське вторгнення частиною «священної війни» і заявив, що російські солдати, які загинули на війні, негайно потраплять на небеса. Намагаючись офіційно дистанціювати Українську православну церкву, її глава, митрополит Онуфрій, через три місяці після вторгнення заявив, що церква розриває відносини з Москвою і що її священики більше не будуть згадувати Кирила в публічних молитвах.

Однак експертний звіт, замовлений українським урядом, виявив, що ці заходи були косметичними і що критичні канонічні зв'язки продовжують існувати. «По суті, всі рішення, прийняті Онуфрієм, є зворотними», - сказав Кирило Говорун, колишній керівник апарату Кирила. Говорун був позбавлений сану Московським патріархом у січні після того, як взяв участь у літургії з єпископом підконтрольної Константинополю церкви. «Якщо Путін виграє війну, то все може бути відновлено так, як було». Крім того, 26 священнослужителів УПЦ вже були засуджені за сприяння Росії, за даними Служби безпеки України, і ще 50 були повідомлені про те, що вони перебувають під слідством, повідомили чиновники. В одному випадку священик у Бучі, невеликому містечку під Києвом, відомому звірствами, скоєними російськими військами протягом декількох тижнів окупації, допомагав російським військам у виявленні місцевих жителів, які могли чинити опір.

Амстердам заявив, що священиків і єпископів УПЦ звинувачують і заарештовують лише за те, що вони «сказали щось схоже на те, що міг би сказати Путін». Він навів приклад митрополита Феодосія, єпископа, який перебуває під домашнім арештом за серію лекцій у Київській духовній академії, в яких він виклав церковну позицію Української Православної Церкви.

Київська влада заявила, що єпископ «розпалював міжконфесійну ворожнечу», а також намагався створити веб-сайт під емблемою Російської Православної Церкви.

В інтерв'ю та відео, розміщених на сайті savetheuoc.com, Амстердам стверджує, що «переслідування» Української Православної Церкви українською владою призвело до примусового закриття 1 500 українських православних храмів.

Релігійні експерти, однак, кажуть, що багато громад добровільно перейшли до Православної Церкви України, незалежної від Москви, на знак протесту після вторгнення, причому понад 2 000 колишніх громад УПЦ приєдналися до ПЦУ за останні два роки, за словами Лорен Гомер, президента «Law and Liberty International», що базується в Вашингтоні і займається захистом релігійної свободи.

«Божа благодать»

Зі свого офісу в престижному лондонському районі Белгравія Амстердам зображує себе захисником релігійної свободи на тлі мейнстрімного західного дискурсу, в якому «небезпечно бути сприйнятим інакше, ніж агресивно русофобським».

Амстердам також стверджує, що він є ворогом путінського режиму, якому заборонений в'їзд до Росії через його гучну роботу на початку 2000-х років на захист опонента Кремля Михайла Ходорковського.

Документи свідчать, що в середині 2023 року в Амстердамі обговорювався річний контракт на 1 мільйон доларів на роботу на потужну лобістську групу, пов'язану з Кремлем, - Російський союз промисловців і підприємців (РСПП) - всупереч західним санкціям, накладеним на Росію. Міністерство фінансів США ввело санкції проти РСПП 11 серпня 2023 року.

«Амстердам і партнери готові представляти російський бізнес у процедурі оскарження санкцій, ініціюючи широку публічну дискусію про санкційну політику Великої Британії», - йдеться у службовій записці РСПП від 28 червня 2023 року, яку отримала європейська розвідувальна служба. «Адвокати готові взяти на себе репутаційні ризики і суспільне несхвалення, неминуче пов'язані з активною критикою санкцій».

Амстердам заявив, що він не представляє РСПП і не підписав контракт, оскільки вони не змогли домовитися про умови. Він сказав, що відмовляється оскаржувати секторальні санкції, пов'язані з російськими технологіями і військовими, тому що він проти війни Росії, але додав, що готовий проводити кампанію проти санкцій, накладених на осіб, які, за його словами, були «несправедливо обрані мішенню виключно за ознакою багатства». РСПП відмовилася від коментарів.

Незабаром після розмови з РСПП, 22 серпня 2023 року, Амстердам заявив, що був найнятий Новинським, російським українським олігархом, щоб представляти його інтереси у зв'язку з санкціями, накладеними українським урядом, і ця роль розширилася, включивши в себе роботу Амстердама над питаннями Православної Церкви.

Новинський заробив свої статки на торгівлі нафтою в Санкт-Петербурзі в 1990-х роках разом із близьким соратником Путіна. Пізніше він розширив свій бізнес в Україні, ставши громадянином цієї країни і відомим прихильником Української Православної Церкви. Його часто бачили поруч з Кирилом, лідером Російської православної церкви, під час офіційних візитів патріарха в Україну і під час візитів Новинського в Росію, свідчать звіти і фотографії. Амстердам заявив, що Новинський не буде коментувати цю статтю.

Для ведення кампанії на Капітолійському пагорбі Амстердам найняв юридичну фірму Нельсона Маллінса і її старшого радника з питань політики Рона Кліна, колишнього конгресмена від штату Пенсильванія, згідно з документами, поданими відповідно до Закону про розкриття інформації про лобіювання, і електронними листами співробітникам конгресу, а також Вільяма Берка-Уайта, професора права в Університеті Пенсильванії і колишнього радника Державного департаменту за часів правління Обами, згідно з документами, поданими відповідно до Закону про реєстрацію іноземних агентів (FARA). Амстердам також брав участь у деяких зустрічах з працівниками апарату законодавців, згідно з інтерв'ю з працівниками Конгресу.

Амстердам спочатку заявив, що його фірма не зареєструвала свою роботу за FARA через виняток у законі для представництва релігійних організацій. Один юрист, що спеціалізується на законі FARA, сказав, що виняток поширюється лише на суто релігійну діяльність.

«Виняток, як правило, не застосовується, якщо ваша діяльність не є суто релігійною і не пов'язана з тим, що закон називає політичною діяльністю. Визначення політичної діяльності включає в себе будь-яку спробу вплинути на уряд США, посилаючись на політику США, або вплинути на будь-який сегмент американської громадськості, посилаючись на громадські або політичні інтереси будь-якої іноземної держави», - сказав Джошуа Ян Розенштейн, партнер юридичної фірми Sandler Reiff, яка спеціалізується на FARA та інших питаннях, пов'язаних з лобіюванням та реєстрацією. «Я думаю, що їм доведеться нелегко довести, що це суто релігійна і неполітична організація, як це визначено законом».

Пізніше амстердамська юридична фірма повідомила, що на роботу фірми також поширюються окремі винятки FARA щодо представництва клієнтів у судових процесах і участі в «діяльності, яка не слугує переважно іноземним інтересам».

Розенштейн зазначив, що обґрунтованість цих вимог щодо звільнення від відповідальності значною мірою залежатиме від специфіки діяльності, зокрема, від «змісту та меседжів лобістської діяльності», а також від того, якою мірою ця діяльність спрямовується іноземним урядом. «Все це фактичні питання», - сказав він.

Амстердам стверджує, що робота фірми суворо обмежена захистом релігійної свободи. «Ми ніколи не виступали проти України з будь-якого іншого питання, - сказав він. «Представництво нашої фірми відповідає всім відповідним законам».

Прес-секретар Нельсона Маллінза заявив, що фірма не коментує клієнтів.

Берк-Уайт зареєструвався у FARA як представник Української Православної Церкви, і в первинній заяві від 5 листопада повідомив, що отримав від амстердамської юридичної фірми 7000 доларів за контакт з сенаторами, включаючи Марко Рубіо (Республіканська Флорида), Джона Оссоффа (штат Джорджія) і Джин Шахін (штат Нью-Гемпшир), а також з Білим домом, співробітниками Комітету з міжнародних відносин Сенату і Управлінням з питань міжнародної релігійної свободи Державного департаменту США. В електронному листі він повідомив, що 7000 доларів - це загальна сума, яку він заробив за цей період, і додав: «Повна заборона церкви за допомогою законодавчих актів і, таким чином, відмова людям у поклонінні в церкві за їхнім вибором просто не може бути узгоджена з міжнародними зобов'язаннями в галузі прав людини і свободи віросповідання». У пізнішій заяві, поданій 31 травня, Берк-Уайт повідомив, що припиняє свою реєстрацію у зв'язку з релігійним виключенням, юридичним виключенням і відмовою від діяльності, яка не спрямовується іноземним урядом або безпосередньо не просуває інтереси іноземного уряду.

У відповідь на критику закону, українська урядова комісія спочатку визначить, чи пов'язана УПЦ з Російською Православною Церквою, перш ніж подавати юридичну заяву, яка може фактично закрити Церкву. Закон також надає УПЦ дев'ятимісячний пільговий період, протягом якого вона може вирішити повністю розірвати відносини з Москвою.

Деякі парафіяни УПЦ, однак, кажуть, що не можуть приєднатися до церкви під Константинополем, яку вони вважають «розкольницькою» і створеною як політичний проект, побоюючись, що вони не залишаться в «Божій благодаті».

«Ми не можемо приєднатися до злодіїв, які зрадили канонічне право», - сказав в інтерв'ю один з прихильників УПЦ Микола Мойсієнко.

Тим часом Україна нарощує свої зусилля по залученню американських християн: некомерційна організація Kyiv Global Outreach, пов'язана з Київською школою економіки, найняла вашингтонську PR-фірму DCI Group і уклала з нею контракт на 3,6 мільйона доларів на інформаційно-пропагандистську діяльність протягом 2024 року, згідно з документами FARA. Гері Маркс, відомий євангеліст і республіканський стратег, якого найняла DCI, відправив українських євангелістів представляти їхню позицію по всій території США, виступаючи на Республіканському національному з'їзді, Національній асоціації християнських законодавців і Південній баптистській конвенції.

«Маятник починає хитатися назад, - сказав Маркс в одному з інтерв'ю. - Ті голоси, які почали хитатися раніше, тепер хитаються в зворотному напрямку. «Ті голоси, які почали купуватися на російські наративи, усвідомлюють, що вони не на стороні переможців у цій суперечці».

У суботу, 24 серпня, президент України Володимир Зеленський підписав закон про заборону діяльності релігійних організацій, пов'язаних із Російською Федерацією. Цей крок є важливим елементом у боротьбі України з російською агресією та сприянням національній безпеці.

Джерело: Картка законопроєкту на офіційному сайті Верховної Ради України.

Деталі: Закон також був опублікований в офіційному парламентському виданні "Голос України", що підтверджує його легітимність і готовність до виконання. Згідно з положеннями закону, забороняється діяльність російської православної церкви та релігійних організацій, афілійованих з нею. Закон спрямований на протидію пропаганді ідеології "русского міра", яка може поширюватися через релігійні структури.

У суботу, 24 серпня, президент України Володимир Зеленський підписав закон про заборону діяльності релігійних організацій, пов'язаних із Російською Федерацією. Цей крок є важливим елементом у боротьбі України з російською агресією та сприянням національній безпеці.

Джерело: Картка законопроєкту на офіційному сайті Верховної Ради України.

Деталі: Закон також був опублікований в офіційному парламентському виданні "Голос України", що підтверджує його легітимність і готовність до виконання. Згідно з положеннями закону, забороняється діяльність російської православної церкви та релігійних організацій, афілійованих з нею. Закон спрямований на протидію пропаганді ідеології "русского міра", яка може поширюватися через релігійні структури.

Цей закон також накладає заборону на використання релігійних організацій як інструменту для просування ворожих ідеологій, що ставлять під загрозу суверенітет і територіальну цілісність України.

Вступ у дію: Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його офіційного опублікування.

Передумови:

• 20 серпня: Верховна Рада України ухвалила в цілому законопроєкт про заборону діяльності релігійних організацій, пов'язаних із Росією. Це рішення може призвести до припинення діяльності Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП).
• Січень 2023 року: Уряд України зареєстрував у Верховній Раді законопроєкт №8371, який передбачає заборону діяльності релігійних організацій, що мають зв'язки з Росією, в тому числі УПЦ МП.
• 19 жовтня 2023 року: Верховна Рада ухвалила цей законопроєкт у першому читанні.
• 23 липня: Народні депутати заблокували трибуну Верховної Ради, вимагаючи негайного розгляду законопроєкту про заборону УПЦ МП, що призвело до зриву пленарного засідання.

Цей закон є одним із ключових заходів, спрямованих на захист національних інтересів України та недопущення впливу Російської Федерації через релігійні організації.

Предстоятель Православної Церкви України Епіфаній заявив, що закон про заборону релігійних організацій, пов'язаних з Російською Федерацією, дає можливість відкинути російське ярмо. Він закликав православних вірян приєднуватися до ПЦУ і готовий до діалогу з Митрополитом УПЦ МП Онуфрієм.

Джерело: Епіфаній в ефірі телемарафону.

Пряма мова: «Парламент підтримав цей законопроект (про заборону УПЦ МП - ред.) і в першому, і в другому читаннях. Тому ми маємо справді історичне рішення.

Предстоятель Православної Церкви України Епіфаній заявив, що закон про заборону релігійних організацій, пов'язаних з Російською Федерацією, дає можливість відкинути російське ярмо. Він закликав православних вірян приєднуватися до ПЦУ і готовий до діалогу з Митрополитом УПЦ МП Онуфрієм.

Джерело: Епіфаній в ефірі телемарафону.

Пряма мова: «Парламент підтримав цей законопроект (про заборону УПЦ МП - ред.) і в першому, і в другому читаннях. Тому ми маємо справді історичне рішення.

Закон дозволяє всім релігійним структурам, які ще не зробили цього, повністю звільнитися від контролю Москви. А ми, зі свого боку, знову і знову закликаємо всіх православних християн України, які ще не зробили цього, остаточно відкинути це російське ярмо. Ми відкриті до діалогу без попередніх умов».

Деталі: За словами Епіфанія, ПЦУ завжди підтримувала необхідність захисту українського релігійного простору від використання українських громад російськими релігійними центрами.

Він повторив своє звернення до Митрополита УПЦ МП Онуфрія та тих, хто з ним: «Ми звертаємося, ми відкриті, ми простягли руку Митрополиту Онуфрію, єпископату і духовенству із закликом розпочати діалог без попередніх умов.

Ми звертаємося до вірних. Адже від них залежить наше спільне українське майбутнє. Адже кожна громада, згідно з українським законодавством, і згідно з новоприйнятим законом, має можливість змінити свою юрисдикцію... Ми готові об'єднуватися в цей складний час війни, коли агресор намагається нас знищити».

Деталі: За його словами, багато громад в Україні прийняли відповідне рішення і приєдналися до помісної Української Православної Церкви.

Він також зазначив, що для того, щоб здійснити перехід, громада повинна скликати збори, прийняти рішення і внести зміни до свого статуту.

Коментуючи слова представника УПЦ МП Климента про відсутність діалогу між ПЦУ та УПЦ МП, Епіфаній назвав його слова «дивними». За його словами, з 2019 року він особисто і Синод зверталися до УПЦ МП, але у відповідь отримали лише ультиматум, на який ПЦУ ніколи не погодиться: «Ми відкриті, ми готові до діалогу, але жодної відповіді ми не отримали. Ми чекаємо, але, на жаль, вони навіть не хочуть з нами спілкуватися».

Нагадаємо, що

20 серпня Верховна Рада ухвалила законопроект про заборону діяльності в Україні релігійних організацій, пов'язаних з Росією, що може унеможливити діяльність УПЦ (МП).

Після ухвалення закону про заборону релігійних організацій, пов'язаних з Російською Федерацією, в УПЦ (МП) заявили, що планують і надалі жити як «істинна Церква» і «будь-які спроби заборонити її можуть призвести до дискредитації тих, хто цього прагне».

У вівторок Верховна Рада України ухвалила законопроект, який створює правові підстави для заборони проросійської гілки православної церкви, поглиблюючи тривалий пострадянський розкол між двома найбільшими православними громадами у світі.

Українська влада звинуватила церкву у сприянні операціям впливу та шпигунстві під час війни країни з Росією.

Розкол між двома церквами став тлом для війни. Православне християнство є найпоширенішою релігією і в Росії, і в Україні, і до розпаду Радянського Союзу обидві церкви належали до однієї ієрархії, підпорядкованої патріарху в Москві. Православна Церква України відокремилася від Російської Церкви понад 30 років тому і підпорядковується прелату в Києві, але багато парафій в Україні вирішили залишитися з Російською Церквою.

У вівторок Верховна Рада України ухвалила законопроект, який створює правові підстави для заборони проросійської гілки православної церкви, поглиблюючи тривалий пострадянський розкол між двома найбільшими православними громадами у світі.

Українська влада звинуватила церкву у сприянні операціям впливу та шпигунстві під час війни країни з Росією.

Розкол між двома церквами став тлом для війни. Православне християнство є найпоширенішою релігією і в Росії, і в Україні, і до розпаду Радянського Союзу обидві церкви належали до однієї ієрархії, підпорядкованої патріарху в Москві. Православна Церква України відокремилася від Російської Церкви понад 30 років тому і підпорядковується прелату в Києві, але багато парафій в Україні вирішили залишитися з Російською Церквою.

Тривала присутність проросійської гілки церкви поставила перед українським урядом цілий клубок питань національної безпеки та релігійної свободи, оскільки деякі з її священиків підтримали російське вторгнення. Уряд у Києві передав деякі святі місця під контроль української церкви, а сотні місцевих парафій змінили підлеглість.

Законопроект, ухвалений у вівторок, піде ще далі.

Якщо його підпише президент Володимир Зеленський, це може призвести до юридичної заборони проросійської церкви. Законопроект забороняє релігійним організаціям підтримувати зв'язки з урядом, який перебуває у стані війни з Україною, і виокремлює Російську православну церкву як таку, що підтримує вторгнення і є «співучасником воєнних злочинів і злочинів проти людяності». Він також створить комітет, який визначить, чи порушують місцеві церкви українське законодавство, підтримуючи зв'язки з Московським патріархатом.

Пан Зеленський є євреєм і не належить до жодної гілки православ'я. Але він підтримує контроль за діяльністю російської церкви з точки зору національної безпеки і, як очікується, підпише цей законопроєкт.

Веруючі прибувають на православну пасхальну службу до Свято-Успенського собору, частини комплексу культових споруд у Києві, які до війни використовувалися виключно філією РПЦ. Брендан Хоффман

Проросійська церква, яка досі представляє мільйони українців, наполягає на тому, що вона розірвала зв'язки зі своєю російською ієрархією на початку війни. Але незалежна українська церква називає цей розрив нещирим і категорично засуджує свою колегу за те, що вона не зробила справжнього розриву з Москвою.

Релігія пронизує конфлікт Росії з Україною з самого початку. У 2014 році команда російських спецпризначенців сховалася в монастирі, перш ніж розпалити перше насильство в конфлікті, коли Росія розпалювала повстання на сході України в 2014 році. Лідер Російської православної церкви патріарх Кирило благословив російське вторгнення у 2022 році.

А архімандрит, або високопоставлений релігійний діяч, з південноукраїнської Херсонської області був присутній на церемонії в Кремлі, коли Росія заявила про анексію регіону. Українська поліція заарештувала або розслідує кілька десятків священиків за шпигунство або поширення російської пропаганди.

Речник проросійської церкви в Україні, митрополит Климент, заявив в інтерв'ю, що законопроект є посяганням на релігійну свободу. За його словами, церква не має жодних юридичних зв'язків з Російською православною церквою, що базується в Москві, і її канонічні зв'язки не повинні розбиратися світським урядом.

«Цей закон порушує основні конституційні принципи» України, - сказав він і порівняв репресії з історією репресій Радянського Союзу проти релігій.

Більшість українців підтримують заборону проросійської гілки церкви. Опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології у квітні, наприклад, показало, що 63% українців виступають за її заборону.

«Вони не розглядають заборону цієї церкви як питання релігійної свободи, - сказав Антон Грушевський, директор інституту. «Вони асоціюють цю церкву з російським урядом».

За його словами, складний механізм заборони релігійної організації шляхом створення комісії для вивчення її діяльності означає, що будь-яка юридична заборона може розтягнутися на місяці або роки. За його словами, цей законопроект є радше «символічним кроком», який підштовхне місцеві парафії до самостійного розриву зв'язків з Росією, прискорюючи процес, який вже триває в Україні з моменту російського вторгнення. Згідно з українським законодавством, парафії можуть обирати свою приналежність на місцевому голосуванні.

Російські православні віруючі причащаються від священика під час пасхальної служби, яка проводиться в церкві Московського патріархату в Костянтинівці, на сході України, у травні. Маурісіо Ліма

Ендрю Крамер – керівник київського бюро The Times, який висвітлює війну в Україні з 2014 року.

Верховна Рада України ухвалила законопроєкт №8371, що забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних із Російською Федерацією. Цей закон ставить під загрозу функціонування Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) на території України, що вже тривалий час викликало суперечки в суспільстві.

Законопроєкт був підтриманий 265 народними депутатами під час другого читання, що свідчить про значну підтримку цієї ініціативи серед парламентарів. Про це повідомив народний депутат Ярослав Железняк на своїй сторінці у соціальних мережах. За його словами, цей закон вже назвали «законом про заборону московської церкви», підкреслюючи його символічне значення для України.

Закон набирає чинності через 30 днів після його офіційного опублікування. Однак, він передбачає спеціальне положення для релігійних громад, що перебувають у складі УПЦ МП. Відповідно до цього пункту, громади матимуть дев’ять місяців для розірвання своїх зв'язків із Російською православною церквою (РПЦ). Це означає, що УПЦ МП має можливість або повністю відокремитися від РПЦ, або припинити свою діяльність на території України.

Верховна Рада України ухвалила законопроєкт №8371, що забороняє діяльність релігійних організацій, пов'язаних із Російською Федерацією. Цей закон ставить під загрозу функціонування Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) на території України, що вже тривалий час викликало суперечки в суспільстві.

Законопроєкт був підтриманий 265 народними депутатами під час другого читання, що свідчить про значну підтримку цієї ініціативи серед парламентарів. Про це повідомив народний депутат Ярослав Железняк на своїй сторінці у соціальних мережах. За його словами, цей закон вже назвали «законом про заборону московської церкви», підкреслюючи його символічне значення для України.

Закон набирає чинності через 30 днів після його офіційного опублікування. Однак, він передбачає спеціальне положення для релігійних громад, що перебувають у складі УПЦ МП. Відповідно до цього пункту, громади матимуть дев’ять місяців для розірвання своїх зв'язків із Російською православною церквою (РПЦ). Це означає, що УПЦ МП має можливість або повністю відокремитися від РПЦ, або припинити свою діяльність на території України.

Цей законопроєкт не був несподіваним. Уряд ще в січні 2023 року зареєстрував ініціативу щодо заборони діяльності релігійних організацій, пов’язаних із державою-агресором, а вже 19 жовтня того ж року Верховна Рада ухвалила його в першому читанні. З цього моменту законопроєкт викликав гарячі дискусії не тільки серед політиків, але й серед громадян України.

Напруження навколо цього питання загострилося 23 липня, коли частина народних депутатів заблокувала трибуну Верховної Ради через відмову парламенту розглядати законопроєкт про заборону УПЦ МП. Цей демарш зірвав пленарне засідання, що підкреслило глибину розколу в українському суспільстві стосовно ролі та діяльності Московського патріархату в Україні.

Законопроєкт №8371 є частиною ширшої стратегії України щодо боротьби з російським впливом у різних сферах життя. Він не тільки спрямований на обмеження діяльності релігійних організацій, але й відображає прагнення держави зменшити будь-які форми впливу Російської Федерації на українське суспільство.

Критики цього закону висловлюють занепокоєння щодо його можливих наслідків для свободи віросповідання та можливого погіршення міжконфесійних відносин. Водночас прихильники законодавчої ініціативи наполягають на необхідності таких заходів у контексті війни, яку веде Росія проти України. Вони вважають, що заборона організацій, які мають зв’язки з країною-агресором, є важливим кроком у захисті національної безпеки.

Як би там не було, закон про заборону релігійних організацій, пов'язаних із Російською Федерацією, без сумніву, матиме значний вплив на релігійне життя в Україні. Чи зможуть громади УПЦ МП скористатися наданим їм часом для відокремлення від РПЦ, чи наважаться на радикальні зміни у своїй структурі – покаже час. Важливо, щоб ці процеси відбувалися у рамках законності та з повагою до прав і свобод громадян, незалежно від їхніх релігійних переконань.

Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) висловила свою підтримку законодавчій ініціативі, спрямованій на заборону діяльності релігійних організацій, пов'язаних із Російською православною церквою (РПЦ) на території України. Ця позиція, яка відображає консенсус серед різних конфесій, є важливим кроком у забезпеченні національної безпеки та духовної незалежності країни в умовах російської агресії.

Підтримка законодавчої ініціативи

ВРЦіРО висловила свою офіційну підтримку законодавчої ініціативи, запропонованої президентом України Володимиром Зеленським, яка спрямована на унеможливлення діяльності релігійних організацій, пов’язаних із Російською православною церквою. У заяві Ради зазначено, що така ініціатива має широку підтримку не лише серед релігійних організацій, але й у суспільстві та політичних колах.

"Ми підтримуємо законодавчу ініціативу президента України щодо унеможливлення діяльності таких організацій в нашій країні, яка має також широку політичну і суспільну підтримку", – йдеться у заяві ВРЦіРО. Ця заява є своєрідним відображенням загальної тривоги та обурення, що викликала діяльність РПЦ в умовах війни.

Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій (ВРЦіРО) висловила свою підтримку законодавчій ініціативі, спрямованій на заборону діяльності релігійних організацій, пов'язаних із Російською православною церквою (РПЦ) на території України. Ця позиція, яка відображає консенсус серед різних конфесій, є важливим кроком у забезпеченні національної безпеки та духовної незалежності країни в умовах російської агресії.

Підтримка законодавчої ініціативи

ВРЦіРО висловила свою офіційну підтримку законодавчої ініціативи, запропонованої президентом України Володимиром Зеленським, яка спрямована на унеможливлення діяльності релігійних організацій, пов’язаних із Російською православною церквою. У заяві Ради зазначено, що така ініціатива має широку підтримку не лише серед релігійних організацій, але й у суспільстві та політичних колах.

"Ми підтримуємо законодавчу ініціативу президента України щодо унеможливлення діяльності таких організацій в нашій країні, яка має також широку політичну і суспільну підтримку", – йдеться у заяві ВРЦіРО. Ця заява є своєрідним відображенням загальної тривоги та обурення, що викликала діяльність РПЦ в умовах війни.

Засудження діяльності Російської православної церкви

Важливим аспектом позиції Ради є одностайне засудження діяльності Російської православної церкви, яка, на думку українських релігійних лідерів, стала співучасницею злочинів російських загарбників проти людяності. Представники різних релігійних організацій в Україні наголошують, що РПЦ не лише духовно підтримує агресора, але й активно сприяє розпалюванню ворожнечі, виправдовуючи війну та насильство.

"Російська православна церква стала співучасницею кривавих злочинів російських загарбників проти людяності", – зазначено у заяві Ради. Українські церковні діячі підкреслюють, що ця співучасть РПЦ в злочинах робить її діяльність в Україні неприпустимою.

Загроза релігійній свободі в Україні

Рада церков також наголосила, що головною загрозою для релігійної свободи в Україні є російська агресія, яка призвела до вбивства десятків священнослужителів та зруйнування сотень храмів і молитовних будинків. Російська армія та її союзники не лише знищують українську культурну та духовну спадщину, але й здійснюють систематичні акти насильства проти релігійних діячів.

Особливу увагу в заяві Ради було звернено на те, що Московський патріархат виправдовує погроми та обмеження релігійної свободи, катування та вбивства священників і пасторів. Це свідчить про те, що РПЦ не є незалежною духовною організацією, а виступає інструментом політичного впливу Кремля, використовуючи релігію для досягнення своїх агресивних цілей.

Зустріч Зеленського з Радою церков

Для обговорення законопроекту, що обмежить вплив російської церкви на українські релігійні організації, президент Володимир Зеленський провів зустріч у форматі онлайн з представниками Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій. У ході цієї зустрічі обговорювалися аспекти законодавчої ініціативи, її важливість для забезпечення духовної незалежності України, а також можливі шляхи її впровадження.

"Гарантувати українську духовну незалежність – це наш спільний обов’язок", – зазначив Зеленський під час зустрічі. Президент підкреслив, що захист релігійних свобод і забезпечення незалежності українських церков є одним із ключових завдань держави у контексті боротьби проти російської агресії.

Заборона Російської православної церкви в Україні

Варто нагадати, що після повномасштабного вторгнення РФ в Україну почалася "зачистка" духовної сфери від впливу Російської православної церкви. Проти священнослужителів Української православної церкви Московського патріархату, які підтримували та виправдовували війну, було відкрито десятки кримінальних справ. Це стало першим кроком у забезпеченні духовної безпеки країни.

Питання заборони Російської православної церкви в Україні та пов'язаних з нею організацій стало актуальним у суспільно-політичному дискурсі після початку російської агресії. Відповідний законопроект був ухвалений парламентом у жовтні 2023 року, а у березні 2024 року Комітет Верховної Ради рекомендував його до другого читання. Це є чітким сигналом того, що українське суспільство готове до рішучих дій у захисті своєї духовної та національної незалежності.

Висновок

Підтримка ВРЦіРО заборони діяльності російської церкви в Україні є важливим кроком у зміцненні національної єдності та захисті духовної незалежності країни. Це рішення відображає не лише волю релігійних організацій, але й широкий суспільний консенсус щодо необхідності протидії агресивній політиці Росії, яка використовує релігію як інструмент впливу. Забезпечення духовної безпеки України є невід'ємною частиною загального процесу протистояння російській агресії та зміцнення державності.

За словами вчительки-пенсіонерки з північної Молдови, село було спокійним, поки місцевий священик, дезорієнтований війною в Україні, не піддався сатані. До цього люди добре ладнали і відвідували недільні служби в тій же Російській православній церкві.

Тепер, за словами вчительки Тамари Георгієс, «вони навіть не вітаються один з одним». Причина, принаймні, за її словами, проста: рішення сільського священика розірвати свою вірність Патріарху Кирилу в Москві, главі Російської православної церкви.

Московський Патріарх десятиліттями керував вірністю православних християн по всьому колишньому Радянському Союзу. Але в березні сільський священик приєднався до конкуруючої церковної ієрархії, що базується в сусідній Румунії, яка є членом Європейського Союзу.

За словами вчительки-пенсіонерки з північної Молдови, село було спокійним, поки місцевий священик, дезорієнтований війною в Україні, не піддався сатані. До цього люди добре ладнали і відвідували недільні служби в тій же Російській православній церкві.

Тепер, за словами вчительки Тамари Георгієс, «вони навіть не вітаються один з одним». Причина, принаймні, за її словами, проста: рішення сільського священика розірвати свою вірність Патріарху Кирилу в Москві, главі Російської православної церкви.

Московський Патріарх десятиліттями керував вірністю православних християн по всьому колишньому Радянському Союзу. Але в березні сільський священик приєднався до конкуруючої церковної ієрархії, що базується в сусідній Румунії, яка є членом Європейського Союзу.

«Він став на шлях страшного гріха», - сказала пані Георгієс, член групи жителів, які борються за відновлення примату російської церкви і проти того, що вони вважають поспішним союзом із занепадаючими західними силами.

Розкол навколо церковної лояльності в Раутелі, селі з населенням близько 4000 осіб, розташованому за 50 миль від північно-східного кордону Молдови з Україною, є лише одним з багатьох, що зараз розгортаються по всій країні та в інших колишніх радянських республіках. Патріарх Кирило є ревним союзником президента Росії Володимира Путіна. Він наполегливо намагається зберегти лояльність православних віруючих за межами Росії, а з нею і російський вплив.

«Справа не в релігії чи вірі. Йдеться про геополітику», - сказав Віктор Готісан, колишній студент богослов'я в Молдові, який досліджує церковні питання.

Ієрархії-суперники мають однакове богослов'я, і єдина суттєва різниця між ними - це вибір календаря. Російська Церква використовує стару юліанську систему, в той час як румунська надає перевагу переглянутому календарю, який ставить Різдво на 25 грудня замість 7 січня - дати, яка традиційно святкується в Росії та Молдові.

Хоча багато в чому ідентичні, Російська і Румунська церкви стали маріонетками в ескалації боротьби за вплив між Сходом і Заходом, яка з 1991 року стрясає колишні радянські терени.

Конфлікт в Україні, який Патріарх Кирило назвав «священною війною» проти сатанізму, різко посилив цю боротьбу. Десятки православних священиків відійшли від церкви відтоді, як Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну в 2022 році.

«Росія бореться за те, щоб зберегти свою владу», - сказав пан Готісан. Але для цього, додав він, їй потрібно зберегти контроль над православною церквою Молдови, а разом з нею і право призначати єпископів та інших вищих священнослужителів.

Те, що скажуть священики на своїх службах, вплине на результат критично важливих жовтневих президентських виборів у Молдові, а також на референдум щодо вступу до Європейського Союзу, сказав він.

«Священики користуються авторитетом там, куди політикам важко дістатися. Люди прислухаються до того, що вони говорять», - сказав Максим Мелінте, священик з села Гедигічі, що неподалік від столиці Молдови Кишинева. Пан Мелінте розійшовся з Патріархом Кирилом минулого року. Відтоді він отримує погрози та отруйні образи від промосковських фанатиків. Він назвав їх «російськими талібами».

Віктор Туркано, священик у Раутелі, дезертирував у березні, обурений підтримкою російською церквою вторгнення в Україну. Він одразу ж зіткнувся зі шквалом нападок з боку єпископа Марчела, свого зверхника і вірнопідданого Патріарха Кирила в сусідньому місті Бєльці.

Єпископ звинуватив пана Туркано в бабієві і руйнуванні сім'ї - «брехня і наклеп», - відповів священик - і наказав позбавити його священного сану. У червні єпископ мобілізував десятки православних кліриків-однодумців з усього регіону, щоб спробувати силою повернути церкву Раутеля і призначити нового священика, вірного Московському Патріарху.

Спроба провалилася після того, як мер Раутеля Тудор Істраті, який аплодував рішенню пана Туркано, викликав додаткові сили поліції, щоб запобігти штурму церкви.

Сам не будучи вірянином, мер заявив, що не зацікавлений у церковних чварах, але підтримав пана Туркано, оскільки його підтримувала більшість його парафіян. Противники священика, додав він, «просто намагаються розсварити людей». Москва, за його словами, «нічого не дала селу», але Європейський Союз профінансував будівництво доріг, водопроводу та інші проекти.

В інтерв'ю у своєму кабінеті, прикрашеному фотографіями Патріарха Кирила та інших російських церковних лідерів, єпископ Маркел висміяв мера і священиків-перебіжчиків як жертв «русофобії, добре оплаченої Заходом».

Палкий противник вступу Молдови до Європейського Союзу, єпископ заявив, що хоче, щоб його країна була частиною Європи, але «не Європи Содому». У боротьбі за цінності, додав він, «Росія на боці Бога».

Російська церква має довгу історію служіння російській державі, і цей альянс став ще тіснішим при президенті Путіні.

Пан Путін, якого Патріарх Кирило назвав «дивом від Бога», представляє Росію як бастіон традиційних християнських цінностей в надії розширити свій вплив через протистояння ліберальній демократії, фемінізму та правам ЛГБТ-спільноти.

Війна в Україні, однак, притупила колись потужну релігійну зброю Росії, підірвавши православні громади по всьому світу і спричинивши масове відступництво від Патріарха.

У листі до Патріарха Кирила минулого року митрополит Володимир, глава Молдавської православної церкви - значною мірою автономної інституції, але зрештою підпорядкованої Москві - попередив, що його церква стрімко втрачає підтримку, оскільки «в молдавському суспільстві її сприймають як форпост Кремля і прихильника російської інтервенції в Україні».

Це, за його словами, підштовхує все більше віруючих до переходу до Бессарабської митрополії, конкуруючої православної ієрархії, підпорядкованої румунському патріарху. «Ми перебуваємо в ситуації інституційного банкрутства», - попередив він.

Союзники Росії в Молдавській Церкві відкинули цей лист як частину змови, очолюваної прозахідними кліриками.

Криза в російській церкві назрівала з 1990-х років, але значно посилилася після вторгнення Путіна. За оцінками дослідника Готісана, майже 10 відсотків православних парафій Молдови відтоді перейшли на бік Росії. Він прогнозує, що за ними послідує ще більше через гнів, викликаний благословенням Патріарха Кирила для російських солдатів.

За словами пана Туркано, священика з Раутеля, саме підтримка війни з боку Кирила підштовхнула його до зміни лояльності своєї церкви.

Незабаром після початку війни, за його словами, парафіяни почали скаржитися на те, що в кінці кожної служби він включає коротку молитву за Патріарха Кирила. Такі молитви є звичайним проявом поваги в православних церквах, пов'язаних з Росією, але для парафіян села, що має глибокі родинні зв'язки з Україною по той бік кордону, вони тепер здавалися глибоко образливими.

«Отче, як ви можете молитися за Росію, коли вона вбиває нашу родину по сусідству?» пригадує пан Туркано, як його запитали. Він провів голосування щодо того, чи залишатися з Патріархом, чи покинути корабель. За його словами, ті, хто виступав за зміни, легко перемогли. Його опоненти кажуть, що голосування не було чесним, оскільки проводилося без попереднього повідомлення.

Тетяна Палагюк, мешканка Раутеля, яка хоче залишитися з Патріархом Кирилом, розповіла, що зібрала понад 600 підписів, які закликають до судового позову, щоб зупинити пана Туркано від того, щоб «звести нас всіх на манівці».

Минулої неділі церква в Раутелі була переповнена віруючими, але дисиденти залишилися осторонь. Тепер вони ходять до церкви в Бельцах, проросійському бастіоні єпископа Маркела.

60-річна Сільвія Попович, ще одна мешканка Раутеля, каже, що війна в Україні не залишила їй жодних сумнівів щодо того, на чиєму боці стати. «Один патріарх окроплює російські танки святою водою. Інша сторона закликає припинити бомбардування і вбивства», - сказала вона після нещодавньої недільної служби.

«Для мене це легкий вибір», - сказала вона.

Київ, Україна — Над величною річкою Дніпро, на високих пагорбах, розкинувся один із найсвятіших і найвеличніших монастирських комплексів України — Києво-Печерська Лавра. Це місце, де історія, релігія та культура сплелися в унікальну симфонію, приваблюючи тисячі прочан і туристів з усього світу.

Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 році, є однією з найвизначніших святинь України та одним із найстаріших монастирів східного християнства. Розташована на живописних пагорбах правого берега Дніпра, Лавра протягом століть залишалася центром духовного життя, культурного розвитку та національної ідентичності українського народу.

Собор у Києво-Печерській Лаврі

Історія та заснування

Києво-Печерська Лавра була заснована преподобним Антонієм Печерським, який прибув з Афону та вирішив створити монастир на теренах Київської Русі. Він оселився в печері на березі Дніпра, де до нього приєдналося багато послідовників. Разом вони заснували печерний монастир, що згодом став однією з найбільших святинь православного світу.

Київ, Україна — Над величною річкою Дніпро, на високих пагорбах, розкинувся один із найсвятіших і найвеличніших монастирських комплексів України — Києво-Печерська Лавра. Це місце, де історія, релігія та культура сплелися в унікальну симфонію, приваблюючи тисячі прочан і туристів з усього світу.

Києво-Печерська Лавра, заснована у 1051 році, є однією з найвизначніших святинь України та одним із найстаріших монастирів східного християнства. Розташована на живописних пагорбах правого берега Дніпра, Лавра протягом століть залишалася центром духовного життя, культурного розвитку та національної ідентичності українського народу.

Собор у Києво-Печерській Лаврі

Історія та заснування

Києво-Печерська Лавра була заснована преподобним Антонієм Печерським, який прибув з Афону та вирішив створити монастир на теренах Київської Русі. Він оселився в печері на березі Дніпра, де до нього приєдналося багато послідовників. Разом вони заснували печерний монастир, що згодом став однією з найбільших святинь православного світу.

Архітектурні шедеври

Лавра вражає своєю архітектурою та багатством культурної спадщини. Комплекс складається з верхньої та нижньої частин, які включають численні церкви, собори, дзвіниці та печери. Серед найвідоміших споруд – Велика Лаврська дзвіниця, Успенський собор, Трапезна церква та Антонієві та Феодосієві печери.

Велика Лаврська дзвіниця, збудована в стилі українського бароко, піднімається на висоту 96,5 метрів і є однією з найвищих будівель Києва. Успенський собор, зруйнований під час Другої світової війни і відновлений у 2000-х роках, залишається головним храмом Лаври.

Всередині Лаври зберігаються численні ікони, рукописи та реліквії, які є безцінними свідченнями багатовікової історії української духовності та культури. Музейні колекції монастиря включають рідкісні стародруки, середньовічні фрески та дорогоцінні ювелірні вироби, які приваблюють не лише релігійних паломників, а й науковців та мистецтвознавців.

Волонтери Еммануель Дюран (ліворуч) і Сергій Ревенко встановили високотехнологічний сканер у храмі Всіх Святих Києво-Печерської Лаври в Києві, Україна, у неділю, 11 червня 2023 р. Використовуючи високотехнологічне лазерне обладнання, ООН - підтримана коман Jon Gambrell

Духовний та культурний центр

Лавра є не лише важливим духовним центром, а й популярним туристичним об'єктом. Щороку сюди приїжджають десятки тисяч людей, щоб помилуватися архітектурними шедеврами, відвідати священні печери та долучитися до давніх традицій православного монастирського життя.

Туристи з усього світу можуть оглянути печери, де зберігаються мощі святих, відвідати музеї, а також взяти участь у богослужіннях. Лавра також пропонує різноманітні екскурсії та культурні програми, які дозволяють заглибитися в багатий світ української історії та духовності.

Києво-Печерська Лавра відігравала важливу роль у розвитку духовного життя на території Київської Русі та подальших українських держав. Монахи Лаври створили численні літописи, переклади богословських творів та інші літературні пам’ятки. Однією з найбільш відомих є «Патерик Києво-Печерський», збірка житій преподобних, що мешкали у Лаврі.

Лавра також стала важливим центром іконопису, зберігаючи у своїх стінах безцінні зразки українського та візантійського іконопису. Її бібліотека зберігала тисячі рукописів та стародруків, які сьогодні є важливими історичними джерелами.

Сучасний стан та значення

Сьогодні Києво-Печерська Лавра залишається діючим монастирем та резиденцією предстоятеля Української православної церкви. У 1990 році Лавру було включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, що підкреслює її міжнародне значення та необхідність збереження.

Лавра щорічно приваблює тисячі паломників та туристів з усього світу, які приходять поклонитися святим мощам, відвідати численні музеї та насолодитися красою архітектурних шедеврів.

Чоловік цього місяця підмітає листя з доріжки на території Києво-Печерської Лаври, або Лаври Печерської. Аліна Смутко

Виклики та перспективи

Незважаючи на свою величезну історичну та культурну цінність, Лавра стикається з численними викликами. Однією з основних проблем є збереження архітектурних пам’яток, які піддаються впливу часу та природних факторів. Важливою є також охорона культурних цінностей та забезпечення належного догляду за багатствами, які зберігаються у Лаврі.

Іншим важливим аспектом є збереження духовної спадщини та підтримка традиційного монастирського життя. Лавра залишається важливим духовним центром, який сприяє поширенню християнських цінностей та культурного розвитку України.

Підсумок

Києво-Печерська Лавра є не лише визначною архітектурною пам’яткою, але й важливим символом української духовності та культурної спадщини. Її історія, духовне значення та культурні досягнення роблять Лавру унікальним надбанням, яке потребує збереження та шанування. Важливо, щоб наступні покоління українців та світова спільнота усвідомлювали значення цієї святині та докладали зусиль для її збереження і розвитку.

Прихожани на ранковій службі в комплексі Печерської Лаври в Києві, Україна. Летиція Ванкон