Після трьох років у російському полоні 25-річний Станіслав Тарнавський намагається відновити своє життя. У квітні його звільнили з ув'язнення, і відтоді він зробив пропозицію коханій, купив квартиру й завів собаку. Але найбільший виклик — подолання глибокої психологічної травми.
Як і понад 5 000 українських військових, які повернулися з полону, Тарнавський щотижня проходить консультації з психологом. Хоча його зовнішній вигляд не видає слідів катувань, всередині залишилися шрами, які не зникають.
Після звільнення він переселився до передмістя Києва, бо рідний Бердянськ залишається окупованим. Але навіть у безпеці ночами його переслідують сни: обличчя охоронців, побої, загрози смерті. Він прокидається з прискореним серцебиттям і тривогою.
Тарнавського рятували думки про його дівчину Тетяну Баєву. Саме вона утримувала його від самогубства під час трьох спроб у неволі. Після повернення він запропонував їй одружитися, і вона погодилась. Та розповідати їй подробиці полону він не хоче — «щоб не викликати жалю».
21-річний український солдат Денис Залізко вітає своїх односельців після повернення з російського полону в Головино, Житомирська область, Україна, понеділок, 7 липня 2025 року — Євген Малолєтка
Реабілітація з психологами
Українські психологи підкреслюють: травми, завдані полоном, можуть проявлятися роками. За словами Ксенії Возниціної, очільниці реабілітаційного центру «Лісова Поляна», навіть запах, звук чи тінь можуть викликати флешбеки.
На відміну від поширених міфів, колишні полонені рідко виявляють агресію. Вони, скоріше, уникають натовпів, закриваються в собі, важко довіряють навіть рідним.
«Час не лікує. За 5 чи 10 років стає легше, але біль не зникає», — каже Возниціна. Вона наголошує: такі люди потребують довготривалого моніторингу та медичної допомоги.
Дослідження 2014 року, опубліковане в Journal of Behavioral Medicine, виявило: колишні полонені ізраїльські ветерани навіть через 35 років після полону мали вищу смертність, більше хронічних хвороб та нижчу якість життя. Причина — ПТСР і депресія.
Життя після тортур
Інший колишній військовополонений — 21-річний Денис Залізко — провів у російських тюрмах 15 місяців. Після звільнення мати його ледь впізнала: худий, виснажений, зі стражданням в очах.
Зараз Денис виглядає краще: займається спортом, співає, планує стати музикантом. Але навіть при цьому каже: «Пауза чи тиша — і повертається тривога». Його сон нестабільний, він постійно пильнує, сканує простір, бо досі очікує небезпеки.
Він також проходить реабілітацію в «Лісовій Поляні» і працює з психологом. За порадою спеціалістів, мати не дзвонить синові щодня, хоча сам він часто телефонує їй і співає. У Дениса навіть татуювання — скрипковий ключ — символізує внутрішню опору.
«Я більше не боюся смерті, не боюся втратити кінцівку. Я нічого не боюся», — зізнається він.
21-річний український солдат Денис Залізко тренується у спортзалі реабілітаційного центру в Київській області, Україна, середа, 2 липня 2025 року — Євген Малолєтка
Реінтеграція — не лише для військових
Процес відновлення після полону стосується не тільки самих військових, а й їхніх родин. Психологи підкреслюють: сім’ї також потребують підтримки, щоб не сприяти ретравматизації.
Усі колишні полонені зобов’язані проходити обов’язкове психологічне спостереження. Держава намагається створити систему довготривалої допомоги, однак ресурсів бракує. Часто ці функції перебирають на себе волонтерські організації.
Травма, що залишиться назавжди
Колишні полонені ніколи не забудуть пережите. Але за належної підтримки вони можуть побудувати нове життя. Як каже Тарнавський: «Мені ще важко, але кожного тижня трохи легше. І я дякую психологу за це».
Психологи наголошують: війна лишає відбиток на кількох поколіннях. Якщо колишнім полоненим не надати допомогу сьогодні — завтра це обернеться депресією, алкоголізмом або соціальним відчуженням.
