Похорон трьох ліванських журналістів у Бейруті став не просто траурною церемонією, а політичною сценою війни. Сотні людей під зливою прощалися з Алі Шуайбом, Фатімою Фтуни та Мохаммадом Фтуни, убитими ізраїльським ударом поблизу Джеззіна.
У звичайний час така подія залишилася б у межах репортажу про людський біль. Але нині вона читається інакше: як сигнал, що в Лівані межа між журналістом, пропагандистом, свідком війни та «законною ціллю» стає дедалі тоншою і небезпечнішою.
Ізраїль визнав, що мішенню був кореспондент Al-Manar Алі Шуайб, якого військові назвали учасником військового крила Хезболли та збирачем розвідданих для підрозділу Radwan Force. Публічних доказів цієї версії на момент похорону надано не було, а щодо двох інших загиблих пояснень не прозвучало.
За оцінкою Дейком, саме тут виникає головний нерв цієї історії: сучасна війна дедалі частіше не розрізняє інформаційну лояльність, редакційну позицію та безпосередню участь у бойових діях. І коли ця різниця стирається, журналіст у зоні конфлікту втрачає головний захист — презумпцію цивільного статусу.
Міжнародне гуманітарне право в цьому сенсі доволі чітке. Журналісти мають захист як цивільні особи, якщо не беруть прямої участі у бойових діях. Сам факт підтримки Хезболли, робота на афілійований медіаресурс або пропагандистська риторика не є автоматичним доказом законної військової цілі.
Саме тому справа Шуайба є настільки чутливою. Якщо він справді виконував розвідувальні функції для збройного підрозділу, юридична картина змінюється. Якщо ж цього не було доведено, тоді йдеться про небезпечний прецедент, у якому журналіста вбивають на підставі політичної або медійної приналежності.
Ще гостріше виглядає доля Фатіми Фтуни та її брата-оператора. Ізраїльська сторона не пояснила, чому вони загинули разом із Шуайбом, тоді як ліванська влада прямо назвала атаку «кричущим злочином» і порушенням базових норм міжнародного права. Саме ця відсутність повної публічної аргументації і множить підозри.
Проблема, однак, не вичерпується однією машиною біля Джеззіна. AP повідомляє, що це вже п’яті загиблі медійники в Лівані цього року, а CPJ кількома днями раніше закликав до неупередженого розслідування після вбивства фрилансера Хусейна Хамуда, який також співпрацював з Al-Manar.
Коли такі випадки накопичуються, вони змінюють саму екосистему війни. Журналіст у Південному Лівані перестає бути лише спостерігачем і дедалі частіше сприймається сторонами як частина ворожої інфраструктури — інформаційної, символічної або навіть оперативної. Для свободи слова це означає не просто ризик, а структурний розпад правил.
Цей зсув особливо помітний у випадку Хезболли, яка давно існує одразу у кількох ролях: збройного руху, політичної сили, соціальної мережі та медіасистеми. У такій конструкції Al-Manar і близькі до неї ресурси для Ізраїлю виглядають не нейтральною пресою, а частиною ширшого апарату противника.
Сотні людей зібралися на похорон трьох ліванців, загиблих внаслідок ізраїльського удару — Девід Гуттенфельдер
Але саме тому міжнародне право й вимагає підвищеного стандарту доказування. Якщо будь-який журналіст, який працює в афілійованому медіа, автоматично прирівнюється до бійця, то під удар потрапляє вже не тільки конкретна людина, а весь принцип захисту журналістів у воєнний час.
Ліванська війна сьогодні взагалі дедалі менше відрізняє фронт від тилу. Ізраїль розширює «зону безпеки» на півдні країни, зростає кількість жертв серед медиків і цивільних, а OHCHR ще минулого тижня говорило про сотні загиблих і погіршення становища мирного населення з 2 березня.
У такому середовищі медіа втрачають не лише фізичну безпеку, а й політичний простір. Вони або вбудовуються в наратив однієї зі сторін, або стають підозрілими для обох. Похорон у Бейруті тому й мав такий сильний резонанс: він показав, що в цій війні навіть свідок більше не має гарантованої недоторканності.
Символічно, що прощання відбувалося саме в момент нової ескалації між Ізраїлем, Хезболлою та ширшим іранським фронтом. Коли регіональна війна розширюється, тиск на журналістів зростає не як побічний ефект, а як наслідок боротьби за контроль над картиною реальності. Хто показує війну — той впливає на її політичний сенс.
Для Лівану це особливо болісно, бо країна знову опиняється між зовнішньою війною і внутрішньою крихкістю. Похорони журналістів у південному Бейруті є не лише жалобою за трьома людьми, а й нагадуванням, що держава досі не контролює простір, у якому вирішується питання життя, права та інформації.
Для Ізраїлю ж ця історія несе інший ризик. Що частіше військові удари зачіпають журналістів без переконливо оприлюдненого обґрунтування, то сильніше підривається аргумент про точковість і законність операцій. Тут уже йдеться не лише про тактику, а про міжнародну легітимність усієї кампанії в Лівані.
Звідси випливає і ширший висновок. Війна на Близькому Сході дедалі більше переходить у фазу, де інформація сама стає полем бою, а журналіст — фігурою підозри. У такій реальності свобода слова перестає бути абстрактною демократичною цінністю і стає питанням буквального фізичного виживання.
Тому похорон Алі Шуайба, Фатіми Фтуни та Мохаммада Фтуни має значення далеко за межами Бейрута. Це був не просто прощальний ритуал, а публічний доказ того, що у воєнному конфлікті в Лівані руйнується одна з базових гарантій цивілізованої війни: право журналіста залишатися цивільним, доки не доведено протилежне.