Масштаб явища: коли статистика перетворюється на дзеркало суспільства
Майже 290 тисяч кримінальних проваджень за самовільне залишення частини та дезертирство за три роки — цифра, що шокує навіть у контексті війни. Вона говорить не лише про дисциплінарні порушення чи окремі випадки страху, а про глибші процеси, які відбуваються в армії та суспільстві. Це показник виснаження, психологічного тиску, морального надлому, що накопичується у військових, котрі вже тривалий час живуть у стані постійної небезпеки.
За даними Офісу генерального прокурора, з січня 2022 року по вересень 2025 року зареєстровано 235 646 справ за самовільне залишення частини та 53 954 за дезертирство. Разом — майже три сотні тисяч епізодів, які в юридичному сенсі є злочинами, а в людському — криком про виснаження.
Якщо порівняти ці цифри з попередніми періодами, то масштаби проблеми зросли в рази. Лише до вересня 2024 року їхня кількість становила близько 90 тисяч, а за наступний рік показник зріс утричі. Це не просто статистичний вибух — це сигнал, що система мотивації, ротації та підтримки військових потребує глибокого переосмислення.
У кожній справі стоїть конкретна історія: солдат, який не витримав втрат; офіцер, що зламався після тривалих боїв; мобілізований, який не мав змоги бачити родину понад рік. За сухими рядками звітів — долі, страхи, розчарування і нерідко — трагедії.
І хоча формально всі ці випадки кваліфікуються як порушення закону, насправді вони мають ще й соціальну природу. Це відображення того, як війна змінила саму структуру суспільства, моральну напругу в ньому, а також рівень довіри між державою та громадянами.
Причини: між втомою, страхом і системними прорахунками
Кожен випадок самовільного залишення частини чи дезертирства має свій контекст. І в більшості він не пов’язаний лише зі страхом перед боєм. Часто це результат сукупності факторів: емоційного вигорання, надмірного навантаження, бюрократичних бар’єрів, нестачі ротацій і психологічної підтримки.
Багато військових, особливо тих, хто перебуває на фронті з перших місяців війни, не мали можливості тривалої відпустки чи відновлення. Дехто не бачив родину понад два роки. У таких умовах навіть найсильніші психіки починають тріщати. Коли до цього додаються побутові труднощі, брак якісної комунікації з командуванням або невизначеність щодо служби, людина просто ламається.
Не менш значущим фактором є моральна виснаженість суспільства загалом. Коли війна триває роками, зникає відчуття межі між героїзмом і виживанням. Багато хто не бачить кінця цій боротьбі, що створює відчуття замкненого кола.
Системні проблеми теж відіграють роль. Деякі юристи зазначають, що механізми фіксації фактів самовільного залишення частини не завжди точні — у звітах може бути плутанина між реальними втечами та адміністративними порушеннями. Проте навіть із цим застереженням загальна тенденція залишається тривожною.
І ще одна деталь: суспільство часто схильне сприймати таких військових через призму осуду. Але за кожним рішенням «піти» може стояти історія, що заслуговує на розуміння, а не лише на вирок.
Система покарання та повернення: між правом і гуманністю
Формально держава має чіткі механізми реагування на самовільне залишення частини та дезертирство. Кримінальний кодекс визначає відповідальність, а правоохоронні органи — процедуру. Але на практиці ці механізми стикаються з реальністю, у якій юридичні норми часто перетинаються з моральними дилемами.
За даними ОГП, у понад 15 тисяч справах за СЗЧ та понад тисячу справ за дезертирство повідомлено про підозру. Це означає, що більшість випадків так і залишаються на стадії реєстрації, без реального завершення розслідування чи судового рішення. Часто ці справи заморожуються, адже сам факт повернення людини до частини сприймається як виправлення.
Водночас система повернення військових на службу досі не має єдиних правил. Одні повертаються добровільно, інші — через спеціальні групи розшуку. Є й ті, хто опиняється під тиском, бо боїться кримінального переслідування. Відсутність чіткої процедури породжує правову невизначеність, що шкодить і військовим, і командуванню.
Питання гуманності також постає гостро. Коли людина пережила втрату побратимів, тижнями була під обстрілами або тримала лінію без підкріплення, чи можна її карати однаково з тими, хто залишив службу через корисливі мотиви? Право має знайти баланс між покаранням і розумінням контексту.
Нині все частіше лунають пропозиції реформувати систему, щоб повернення військових із СЗЧ не розглядалося лише як злочин, а й як шанс на реабілітацію — фізичну, психологічну та соціальну.
Психологічний вимір: війна, яка продовжується всередині
Найменш видимим, але найглибшим шаром цієї проблеми є психологічний. За офіційною статистикою стоїть невидима хвиля травм, депресій, посттравматичних розладів, які не лікуються роками.
Більшість військових не мають доступу до повноцінної психологічної допомоги. Багато хто сприймає звернення до фахівця як прояв слабкості. У той час як світова практика показує: саме своєчасна психологічна підтримка рятує життя, зберігає боєздатність і запобігає випадкам самовільного залишення служби.
Проблема посилюється браком фахівців і системності. Волонтерські ініціативи, окремі програми підтримки — усе це важливо, але не може замінити державної політики в цій сфері. Поки психологічна допомога не стане частиною військової рутини, кількість подібних випадків зростатиме.
Варто також розуміти, що за кожним дезертиром стоїть не лише страх, а часто — глибоке розчарування, внутрішній конфлікт між обов’язком і людським відчаєм. І якщо суспільство не навчиться чути ці історії, воно ризикує втратити не лише людей, а й моральний фундамент, на якому тримається його армія.
Висновок: чесний погляд на складні цифри
Майже 290 тисяч справ — це не просто показник кримінальної статистики. Це зріз нації у війні, що триває не лише на фронті, а й у середині людей. Це свідчення того, що жодна армія не може залишатися міцною без турботи про тих, хто її творить.
Україна нині стоїть перед вибором: розглядати цих людей лише як порушників чи як тих, хто не витримав нелюдських обставин і потребує допомоги. Вибір між каральним підходом і людяністю — це не лише правовий, а й моральний маркер зрілості суспільства.
І поки війна триває, найважливішим завданням держави має стати не лише покарання, а розуміння. Бо лише тоді кожен, хто стоїть на передовій, знатиме — за ним стоїть не лише закон, а й людяність.
