За інформацією Euronews, трибунал не зможе судити Владіміра Путіна, поки той залишається на посаді. Це рішення виглядає як поступка формальностям на шкоду справедливості, і вказує на глибинну кризу міжнародного правосуддя.
Суть проблеми – в імунітетах, які надаються чинному керівництву держав. Ці норми, закладені в міжнародному праві, мали на меті запобігти політично вмотивованим переслідуванням. Але сьогодні вони стали бар’єром на шляху правосуддя. Генеральний секретар Ради Європи неодноразово підкреслював, що підтримка України в юридичному полі є незмінною. Та навіть за найоптимістичніших сценаріїв, створення Спеціального трибуналу без підтримки Ради Безпеки ООН означає, що він залишатиметься регіональним. А отже – його юрисдикція не поширюватиметься на держави, які не визнають його легітимність.
Це створює небезпечний прецедент: суд, створений для розслідування злочину агресії, не матиме змоги засудити ключових фігурантів. Як наслідок, він зосередиться на другорядних виконавцях – членах Ради безпеки РФ, генералах, чиновниках. Це важливо, але не відповідає очікуванням українського народу та світової спільноти, яка прагне справжнього правосуддя.
Імунітети очільників держав – це не нова тема в юридичному середовищі. Але війна в Україні поставила її на передній план. Адже саме злочин агресії, за визначенням, вимагає притягнення до відповідальності вищого військово-політичного керівництва. Інакше правосуддя ризикує перетворитися на формальність.
Парадокс ситуації полягає в тому, що міжнародна спільнота, створюючи трибунал, нібито робить крок до справедливості, але одночасно погоджується на обмеження, що унеможливлюють досягнення її мети. Як можна говорити про справедливий суд, якщо головний відповідальний за злочин – недоторканний?
Понад те, проблема не лише в судовому процесі. Навіть якщо Путін втратить посаду, нова влада в Росії не обов’язково буде готова його видати. Політична доцільність, страх за прецеденти, внутрішній тиск – усе це робить екстрадицію малоймовірною. Тому міжнародні інституції мають не лише створити орган правосуддя, а й забезпечити його практичну дієвість.
В ідеалі, трибунал має бути настільки легітимним і підтриманим світовою спільнотою, щоб навіть після зміни влади в Росії нове керівництво не могло ігнорувати його вимоги. Але для цього необхідні зусилля набагато серйозніші, ніж просто ухвалення символічних рішень.
Однією з найбільш обговорюваних альтернатив є розширення юрисдикції Міжнародного кримінального суду (МКС) на злочин агресії. Наразі суд має повноваження розслідувати воєнні злочини, геноцид і злочини проти людяності, що вже робиться щодо України. Проте злочин агресії досі залишається поза межами його юрисдикції у цьому конкретному випадку. Причина – відсутність ратифікації відповідних поправок до Римського статуту деякими країнами, зокрема Росією.
Юристи давно говорять про складність цього шляху. Але складність не означає неможливість. За наявності політичної волі та підтримки ключових міжнародних гравців можна ініціювати механізм, який дозволив би МКС розглядати й злочин агресії. Це вимагатиме зусиль, але результат може бути значно ефективнішим за регіональний трибунал із обмеженим мандатом.
Розширення юрисдикції МКС не лише відкрило б шлях до притягнення керівництва РФ до відповідальності, але й стало б потужним сигналом про незламність міжнародного правопорядку. Це створило б прецедент, що навіть найбільші лідери не можуть уникнути відповідальності за свої дії.
Ще одним варіантом, який заслуговує на увагу, є створення гібридного трибуналу – суду, що поєднує українське законодавство з міжнародними стандартами. Така модель вже успішно застосовувалась у Камбоджі, Косово, Сьєрра-Леоне. Вона дозволяє враховувати контекст конфлікту та специфіку правової системи країни, яка постраждала.
Гібридний трибунал може мати не лише юридичну, а й символічну цінність. Він буде сприйматись як механізм, що працює на користь народу, а не як зовнішній інструмент впливу. Участь українських прокурорів, суддів і слідчих забезпечить більшу довіру суспільства, а міжнародні експерти нададуть необхідну об’єктивність і легітимність.
Крім того, саме така модель дозволяє гнучко вирішувати питання імунітетів. Вона може працювати в межах української юрисдикції, водночас опираючись на міжнародний мандат, що дозволить обійти бар’єри, які постають перед Спеціальним трибуналом у Гаазі.
Кожен із запропонованих варіантів – розширення юрисдикції МКС, створення гібридного трибуналу або організація міжнародного суду через Генасамблею ООН – вимагає рішучості, часу і зусиль. Але справжнє правосуддя не може бути швидким і зручним. Воно потребує терпіння, дипломатії і – найголовніше – політичної волі.
Правосуддя – це не просто символ. Це конкретний результат, що має наслідки для майбутнього міжнародного порядку. Якщо світ не зуміє притягнути до відповідальності тих, хто розв’язав найбільший збройний конфлікт у Європі з часів Другої світової війни, це стане сигналом безкарності для інших авторитарних режимів.
Питання не лише в Путіні. Питання в тому, чи здатне людство знайти механізми покарання за найтяжчі злочини. Бо якщо ми визнаємо, що правосуддя має межі, диктатори знайдуть способи ці межі використовувати. А значить – за справедливість потрібно боротися навіть тоді, коли шансів на легкий успіх немає.
Справжнє правосуддя не шукає компромісів із безкарністю. Воно вимагає рішень, які змінюють реальність. І тому ми не маємо права зупинятися на півдорозі.
