Витоки ідеї Core 5
Поява концепції Core 5 стала несподіваним поворотом у ширшій дискусії про перегляд глобальної архітектури безпеки. Коли наприкінці президентської каденції Дональда Трампа в США готували чергову Стратегію національної безпеки, у її довшій внутрішній версії нібито містилися положення, які так і не були оприлюднені. Одним із них і була потенційна ініціатива створення нового клубу провідних держав світу, що мав постати поруч або навіть замість традиційного формату G7. Задум полягав у тому, щоб замінити ідеологічний принцип на прагматичний: не політичний устрій, а чисельність населення та економічний потенціал мали стати ключем до участі в майбутній структурі.
У цю групу, яку позначили назвою Core 5 або С5, передбачалося включити США, Китай, Росію, Індію та Японію. Логіка відбору опиралася на ідею концентрації держав, здатних визначати розвиток глобальних процесів на десятиліття вперед. Серед розробників такого задуму існувало переконання, що ефективність світового управління можлива лише за умови прямого залучення найбільших за демографічним і економічним впливом країн. Саме тому автори ідеї не вважали перепоною відмінності політичних систем або зовнішньополітичних інтересів.
Сама поява розмов про Core 5 засвідчила спробу подивитися на міжнародну політику крізь призму жорсткого реалізму. Адже G7 — це клуб держав із подібними ціннісними орієнтирами, тоді як новий формат мав би на меті конструктивну взаємодію тих сил, які фактично визначають розподіл потужності на планеті. Внутрішні дискусії у Вашингтоні віддзеркалювали як прагнення впливати на світовий порядок, так і пошук альтернативних інструментів для цього.
Утім, сама згадка про можливу участь Росії та Китаю у такому форматі одразу надавала цьому проєкту неоднозначності. Ішлося про спробу переосмислити правила та зібрати за одним столом тих, чиї відносини часто позначені напруженістю. Проте прихильники концепції вважали, що саме регулярний діалог між такими державами здатен запобігати кризам та окреслювати спільні підходи до глобальних викликів.
Нарешті, хоча сама ініціатива так і не була реалізована, факт її існування свідчить про зростання суперечностей щодо ролі G7 й бажання окремих політичних сил переглянути баланс світових центрів впливу. Навіть недовершені ідеї інколи багато говорять про реальне бачення міжнародної політики їхніх творців.
Потенційна архітектура нового формату
Уявний формат Core 5 мав повторювати принципи G7 в організації самітів і зустрічей на найвищому рівні. Передбачалося, що держави-учасниці регулярно збиратимуться для обговорення складних регіональних та глобальних проблем. Метою було не створення нового військового чи економічного блоку, а формування майданчика, здатного працювати з вузловими питаннями світової стабільності. Учасники могли б розглядати проблеми безпеки, торгівлі, економічного розвитку, клімату та взаємодії між ключовими центрами сили.
Перша передбачена тема для такого саміту — нормалізація відносин між Ізраїлем та Саудівською Аравією — свідчила про прагнення ініціаторів переосмислити роль великих держав у стабілізації Близького Сходу. Цей напрям був важливим у зовнішній політиці адміністрації Трампа, яка намагалася трансформувати регіональний баланс через серію нових домовленостей. Учасники Core 5, за задумом, могли б не просто підтримувати переговорний процес, а й визначати рамки безпеки для майбутнього діалогу.
Експерти, знайомі з внутрішніми дискусіями, зазначали, що новий формат міг би бути своєрідним мостом між державами, що часто мають суперечливі інтереси. Наприклад, економічна взаємозалежність між США та Китаєм поєднана з численними сферами конкуренції, від технологій до безпекових питань. Індія, зі свого боку, прагне зберігати статус держави, що не належить до жодного блоку, водночас зміцнюючи партнерство зі США. Японія, будучи важливим союзником Вашингтона, також зацікавлена у діалозі з Пекіном, хоча їхні взаємини сповнені історичної й стратегічної напруги.
Включення Росії до Core 5, очевидно, було б найсуперечливішим пунктом. Після 2014 року її участь у клубі лідерів світу стала фактично неможливою. Проте ідеологи нового формату вважали, що без залучення Москви жодна структура, що претендує на глобальний вплив, не буде повною. Саме такий прагматичний підхід стояв за появою ідеї змістити фокус із ціннісних критеріїв на демографічно-економічні.
Подібна архітектура, хоч і суто гіпотетична, могла б кардинально змінити конфігурацію світового діалогу. Учасники мали б можливість у реальному часі впливати на розвиток кризових ситуацій, узгоджувати підходи до нових світових викликів і, можливо, навіть формувати альтернативні напрями глобального управління. Однак саме ця можливість і ставала одним із головних об’єктів критики з боку партнерів США, які вбачали в ній ризики послаблення демократичних інституцій міжнародних структур.
Реакція Заходу та політичні заперечення
Новини про можливе створення Core 5 не залишилися непоміченими західними лідерами та експертами. Одні вважали цей задум логічною спробою США розширити вплив і встановити прямий контакт із ключовими глобальними гравцями. Інші — навпаки — розцінювали проєкт як загрозу традиційним ціннісним альянсам та підрив основ демократії в міжнародній системі.
Позиція європейських лідерів була загалом стриманою, але чіткою. Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц наголосив, що немає підстав для повернення Росії до будь-якого формату, подібного до G7, оскільки це суперечило б політичним і моральним зобов’язанням Заходу. Він вважав, що такі ідеї лише створюють ілюзію нормалізації відносин за відсутності конкретних змін у поведінці держави, яка порушує міжнародні норми.
Президент Франції Емманюель Макрон висловив близьку точку зору. На його думку, повернення до старих форматів без реального перегляду політики не лише неефективне, а й небезпечне. Він підкреслив, що G7 має залишатися клубом демократичних країн, які дотримуються верховенства права, а будь-які розмови про включення нових членів повинні залежати від їхньої відповідності цим принципам.
Тим часом представники команди Дональда Трампа заперечували існування альтернативних версій стратегії. Вони стверджували, що жодних подібних документів, де описувалася б ідея Core 5, не існувало. Проте сам факт появи інформації в авторитетному виданні Defence One створив ґрунт для подальших дискусій і припущень. Політологи зазначали, що спростування могло бути викликане як політичною доцільністю, так і небажанням розкривати внутрішні розробки адміністрації.
Додаткові контексти пов’язували ці дискусії з так званим мирним планом щодо України, який нібито містив пункт про повернення Росії до формату G7, перетворивши його знову на G8. Це підсилювало враження, що американська адміністрація того часу справді розглядала можливість докорінного перегляду глобальних форматів співпраці. Такі ініціативи піддавалися різкій критиці як у США, так і в Європі, адже вони могли змінити пріоритети зовнішньої політики в бік надмірного прагматизму.
Та навіть попри заперечення, саме розгортання дискусій довкола Core 5 показало, що питання трансформації світового порядку стало одним із ключових для західних урядів. У цьому контексті зіткнулися дві парадигми: одна прагнула зберегти ціннісно орієнтовані формати, інша — пропонувала включати до переговорів усіх глобальних гравців, незалежно від їхніх систем правління.
Геополітичний вимір і можливі наслідки
Ідея Core 5 змушує переосмислити саму логіку міжнародних об’єднань. Якщо G7 символізує консенсус ліберальних демократій, то Core 5 мав стати структурою, де важелі впливу розподіляються пропорційно масштабам і силі держав. Подібний підхід нагадує спробу повернутися до концепції концертних держав XIX століття, коли глобальний баланс визначали кілька імперій, домовляючись між собою про ключові рішення.
Водночас такий формат неминуче супроводжувався би ризиками. Зростаючий вплив Китаю, який активно формує власні регіональні та глобальні ініціативи, міг би переорієнтувати Core 5 у бік складних компромісів, де економічні інтереси переважали б ціннісні. Росія, навпаки, використала б цей формат як можливість повернути собі статус глобального гравця, незважаючи на її суперечливу позицію у світі. Це могло б створити додаткові розбіжності між членами G7 та ускладнити координацію західної політики.
Для Індії участь у такому клубі означала б підвищення статусу, але також і зростання відповідальності. Її роль у форматі була б критичною: країна має великий демографічний потенціал, але прагне зберегти автономність у зовнішній політиці. Японія, що є стійким союзником США, намагалася б збалансувати участь у двох потенційно конкуруючих форматах, що могло б посилити внутрішнє напруження в її геостратегічних оцінках.
Як показує історія, міжнародні організації мають ефективність лише тоді, коли їхні учасники поділяють базові принципи співпраці. У випадку Core 5 передбачалася координація між державами з різними інтересами, стратегічними напрямами розвитку й, що найголовніше, різним баченням майбутнього глобального порядку. Це створювало б потенційні конфлікти не лише щодо конкретних рішень, а й у самому розумінні завдань групи.
Та попри всі можливі суперечності, ідея С5 віддзеркалює реальність: світ перестав бути однополярним. Формати, які були ефективними у другій половині XX століття, поступово втрачають актуальність. Нові центри впливу вимагають нових механізмів діалогу. І хоча Core 5 так і не виник як інституція, сама поява такого задуму свідчить про складність моменту, в якому перебуває міжнародна система.
Чому ідея залишилася лише елементом дискусії
Головною причиною того, чому С5 не було реалізовано, стала політична вразливість ідеї. У США існує широкий консенсус щодо обережності в питаннях співпраці з державами, чия міжнародна поведінка викликає серйозні застереження. Тому офіційне схвалення такого формату було би надто ризикованим як у внутрішньополітичному, так і в міжнародному вимірі. Трампу вже дорікали за надмірну відкритість до ідей відновлення діалогу з Росією, тому поява документа, який включав би її до нового глобального клубу, лише поглибила б критику.
До того ж, створення Core 5 могло б призвести до істотного послаблення G7 — найуспішнішого формату економічної координації між демократичними державами. Для європейських партнерів поява альтернативного майданчика за участі США, але з іншими геополітичними акцентами, виглядала б як спроба Вашингтона переглянути власні зобов’язання перед союзниками. Це могло б похитнути єдність Заходу, особливо в контексті загострення глобальних суперечностей.
Ще одним фактором стало те, що жодна з держав, окрім США, не демонструвала явної зацікавленості в такому форматі. Китай уже має власні багатосторонні майданчики, включно з БРІКС та ШОС, які повністю узгоджуються з його стратегією впливу. Індія не поспішає вступати в нові об’єднання, що можуть зменшити її автономність. Японія, навпаки, прагне посилювати взаємодію саме з демократичними партнерами. Тож Core 5, попри амбітний задум, не зміг би швидко знайти спільну основу для роботи.
Нарешті, світова політика після 2020 року змінилася настільки стрімко, що навіть ідеї, які виглядали перспективними у внутрішніх документах, втратили актуальність. Глобальні кризи лише підсилили потребу в надійних партнерствах, а не в ризикованих експериментах із новими форматами. Саме тому Core 5 залишився однією з тих концепцій, що яскраво описують роздуми політичних стратегів, але не переходять у практичну площину.
Розділ 6. Підсумок: чого навчила історія Core 5
Історія з ідеєю Core 5 демонструє, наскільки швидко змінюється міжнародна політика та як складно вибудовувати нові глобальні формати співпраці. Світові лідери намагаються знайти баланс між реаліями нового багатополярного світу та необхідністю зберігати принципи, навколо яких будувалися демократичні об’єднання. У цьому контексті дискусії про С5 стали прикладом того, як прагматичні міркування стикаються з політичними ризиками.
Попри те що сама ідея не була реалізована, вона дозволила побачити межі, в яких світові держави готові вести діалог. Дискусії про формати співпраці відображають глибинні зміни у світовій системі: зростання ролі Азії, посилення конкуренції за технологічне лідерство, пошук шляхів уникнення конфліктів між найбільшими силами. Core 5 став своєрідним індикатором того, наскільки складно поєднати різні інтереси у спільній архітектурі.
Питання про те, чи з’являться в майбутньому нові формати, що об’єднають найпотужніші держави, залишається відкритим. Проте чітко видно: світ стоїть на межі великих трансформацій, і дискусії на кшталт ініціативи Core 5 нагадують, що пошук нових механізмів діалогу є невід’ємною складовою міжнародної політики. Водночас важливо пам’ятати, що ефективність таких форматів залежить не лише від чисельності населення чи економічних можливостей, а й від готовності держав дотримуватися спільних правил і бачити у співпраці шлях до стабільного майбутнього.
Саме тому історія Core 5 — це не просто епізод із внутрішніх дискусій американської адміністрації. Це сигнал про потребу глобального переосмислення механізмів взаємодії та про спробу знайти відповідь на питання, яким має бути світовий порядок у XXI столітті.
