Протести в Ірані увійшли у п’ятий день і поступово переходять у фазу, де економічне невдоволення змішується з насильством. На тлі інфляції та обвалу валюти в містах з’являються сутички, а перші підтверджені смерті різко піднімають ставки для влади.
За повідомленнями державних медіа та правозахисних груп, щонайменше одна людина загинула під час зіткнень протестувальників із силами безпеки. Хто саме став жертвою, залишається предметом суперечок: офіційна версія і альтернативні свідчення розходяться.
Влада заявила, що загиблий — 21-річний учасник «Басідж», міліції, яка діє поруч із силовиками. Правозахисники натомість стверджують, що чоловік був серед демонстрантів і дістав смертельне поранення під час придушення акції, а згодом помер у лікарні.
Паралельно надходили повідомлення про насильство та можливі нові жертви в західних містах, зокрема в Лордегані. Ці дані складно перевірити незалежно, але саме такі «сіри» зони часто стають ґрунтом для інформаційної війни між владою та активістами.
Символічно, що перші хвилі протестів були помітні у великих центрах, а тепер зростає активність у менших містах заходу країни. Це зазвичай означає ширше соціальне охоплення: коли невдоволення виходить за межі елітних районів, зупинити його стає важче.
У середу протестувальники, за повідомленнями, кидали предмети в урядовий комплекс у місті Фаса і тиснули на ворота, доки ті не відчинилися. Такі епізоди сигналізують про зростання радикалізації: натовп уже не лише скандує, а пробує «промацати» силу держави.
У четвер напівофіційні ресурси цитували прокурора одного з районів, який говорив про «підривні гасла» і «саботаж», включно з киданням каміння в силовиків. Окремо повідомлялося про поранення 13 офіцерів, що влада використовує як аргумент легітимності жорсткої відповіді.
Ключовий драйвер нинішньої хвилі — фінансова криза, яка б’є по повсякденному життю. Інфляція та падіння курсу національної валюти роблять імпорт і базові товари дорожчими, а доходи населення не встигають. Для середнього класу це виглядає як стрімке збіднення.
На цьому тлі Тегеран і великі міста стали стартовим майданчиком: першими виходили торговці й студенти. Але коли протести розгортаються в регіонах, соціальна база ширшає — від дрібного бізнесу до працівників, які живуть «від зарплати до зарплати» і не мають резервів.
Влада почала показово реагувати арештами. У передмістях столиці повідомлялося про затримання десятків людей за «порушення громадського порядку». Така тактика може приглушити вуличну активність короткостроково, але довгостроково підвищує градус ненависті й помсти.
Окремий сигнал — «часткове вимкнення країни» у середу. Офіційно це пояснювали холодною погодою, але в суспільстві завжди виникає підозра, що йдеться про спробу розірвати логістику протестів, знизити мобільність і розпорошити натовпи до того, як вони зберуться.
Цікаво, що президент Масуд Пезешкіан публічно визнав: уряд мусить терміново відповідати на проблеми людей. Його риторика — про відповідальність влади, а не про «зовнішню руку», і це відрізняється від звичних для системи заяв про невідомих «ворогів» і змови.
Пезешкіан прямо сказав, що якщо громадяни незадоволені, «ми винні», і закликав не перекладати провину на Америку чи когось іншого. Для внутрішньої політики Ірану це ризикований тон: він визнає реальність соціального болю й підсвічує провали управління економікою.
Водночас така м’яка риторика не гарантує м’яких дій. Іран має досвід силового придушення протестів у попередні роки, включно з масовими арештами та смертями. Нинішня хвиля може повторити цей сценарій, якщо силовики отримають політичний мандат «зачистити» вулиці.
Суперечність у версіях про загиблого показує головну проблему моменту: інформаційна недовіра тотальна. Коли суспільство не вірить офіційним зведенням, будь-яка смерть стає множником гніву. А для влади кожна непояснена смерть — ризик перетворити локальний протест у загальнонаціональний.
Економічні причини протестів важливо читати ширше, ніж «курс і ціни». Санкційний тиск Заходу тривалий, і він обмежує доступ до валютних потоків, інвестицій і технологій. Коли система довго живе в дефіциті, будь-який додатковий удар стає тригером.
Додатковим фактором стала минулорічна 12-денна війна, під час якої, за повідомленнями, США та Ізраїль били по ядерній інфраструктурі Ірану. Навіть без деталей, сам факт ударів підживлює відчуття нестабільності та страху, а економічний ефект завжди відчувають звичайні люди.
Риторика «діалогу» з протестувальниками виглядає як спроба виграти час і не допустити масштабного вибуху. Але діалог працює лише тоді, коли є конкретні економічні кроки: контроль цін, стабілізація валюти, компенсації, демонстрація, що держава не лише карає.
Найнебезпечніша траєкторія — коли насильство стає двостороннім. Кидання каміння у відповідь на кийки й кулі створює самопідживлювальний цикл. У такому режимі кожна ніч на вулицях стає потенційно смертельною, а простір для компромісу звужується до нуля.
Для бізнесу та міської економіки ознакою кризи є закриті базари й зупинка торгівлі. Коли великий ринок у столиці «завмирає», це б’є по зайнятості та готівковому обігу. Фактично протести перетворюються на економічний страйк, навіть якщо це не проголошено офіційно.
Найближчі дні покажуть, чи здатна влада перехопити ініціативу без масового кровопролиття. Якщо арешти зростатимуть, а ціни й курс не стабілізуються, протестна географія й інтенсивність розширюватимуться. У такому випадку центр тяжіння зміститься з економіки до політики.
Окремий ризик — внутрішня конкуренція в керівництві. Коли президент говорить про відповідальність, а інші впливові фігури — про «ворогів», суспільство бачить розкол. Розкол у верхівці часто провокує силовиків діяти жорсткіше, щоб «навести порядок» і нав’язати єдину лінію.
Іранські протести традиційно швидко отримують міжнародний контекст, навіть якщо починаються з цін. Будь-яка ескалація буде використана у зовнішній політиці — як аргумент за санкції, підтримку опозиції або, навпаки, за жорсткішу безпекову співпрацю з союзниками Ірану.
Головне, що вже зараз видно без прикрас: економічне виснаження створює вибухонебезпечне середовище, а перша підтверджена смерть робить ситуацію якісно іншою. Коли з’являються загиблі, протест стає не «подією», а травмою — і її вже не закриєш обіцянками.
Для українського читача важливо розуміти: дестабілізація Ірану здатна мати наслідки за межами країни — від коливань енергетичних ринків до зміни поведінки регіональних гравців. У 2026 році такі кризи рідко залишаються «внутрішніми» надовго.
