Російська влада вперше за тривалий час публічно допустила можливість територіального «обміну» у війні проти України. Проте за цією формулою ховається не поступка, а нова фаза тиску — спроба легалізувати захоплені землі та переформатувати переговори на умовах Кремля.
За інформацією російських джерел, Володимир Путін під час зустрічі з великим бізнесом заявив про готовність «обговорювати обмін територіями», але з принциповою умовою: весь Донбас має бути визнаний російським. Це не компроміс, а вимога, замаскована під дипломатичний жест.
Фактично Кремль пропонує світу нову логіку: Росія залишає собі те, що не змогла повністю захопити військовим шляхом, а натомість демонструє готовність відмовитися від частини тимчасово окупованих районів поза ключовими зонами. Такий підхід не змінює суті агресії — він лише змінює її упаковку.
Для України це створює стратегічну пастку. Визнання втрати Донбасу означало б не лише юридичне закріплення поразки, а й створення прецеденту, за якого силове захоплення територій стає прийнятним інструментом міжнародної політики.
Ключова небезпека полягає в тому, що пропозиція Москви звучить на тлі активізації дипломатичних зусиль США. Вашингтон, прагнучи зафіксувати бодай якийсь прогрес до президентських виборів, може спокуситися ідеєю «реалістичного компромісу», навіть якщо він суперечить принципам міжнародного права.
У цьому контексті особливо тривожно виглядає дискусія навколо Запорізької атомної електростанції. Кремль натякає на можливість спільного управління об’єктом або його використання в економічних проєктах. Це спроба перевести військову окупацію у площину технократичних домовленостей, де безпека підміняється вигодою.
Запорізька АЕС у цій логіці перетворюється не на ядерну загрозу, а на предмет торгу. Для України ж це — питання суверенітету, енергетичної незалежності та виживання держави в умовах війни.
Ще один вимір — внутрішньоросійський. Сигнали про «готовність до компромісу» адресовані не Заходу, а елітам. Кремль демонструє, що контроль над Донбасом — червона лінія, а будь-які інші поступки подаються як тактичні маневри заради стратегічної перемоги.
Водночас у Москві чудово розуміють: економічний тиск зростає, санкції вдаряють по бюджету, а війна вимагає дедалі більших ресурсів. Саме тому Путін намагається конвертувати військові здобутки у політичне визнання, поки ситуація не погіршилась.
Президент Росії Володимир Путін головує на засіданні Державної ради в Кремлі в Москві, Росія, 25 грудня 2025 року — Олександр Неменов
Для України ж ситуація залишається екзистенційною. Відмова від Донбасу означала б руйнування всієї системи міжнародних гарантій, закладених після 1991 року. Це поставило б під сумнів саме право держави на існування в нинішніх кордонах.
Українська позиція залишається незмінною: жодні переговори не можуть передбачати передачу суверенної території. Президент Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що питання кордонів можуть обговорюватися лише після припинення бойових дій і повного відновлення контролю над територіями.
Однак тиск зростає. Війна виснажує економіку, енергетичну систему та суспільство. Західні партнери дедалі частіше говорять мовою «реалізму», що на практиці означає пошук компромісів із агресором.
Саме тому нинішня фаза переговорів є однією з найнебезпечніших. Вона не про мир, а про спробу зафіксувати результати війни на папері. Для Кремля — це шанс узаконити захоплене. Для України — ризик втратити майбутнє.
У цій грі Донбас — не просто територія. Це символ того, чи може сила замінити право, а агресія — стати інструментом дипломатії. І відповідь на це питання визначить не лише долю України, а й архітектуру безпеки Європи на десятиліття вперед.
