У понеділок, напередодні зустрічі з міністром закордонних справ Ірану Аббасом Арагчі в Москві, президент Володимир Путін різко розкритикував удари США та Ізраїлю: «Ці атаки є абсолютно непровокованими й становлять загрозу для стабільності в усьому світі». Однак, як свідчать офіційні повідомлення, застережливі заяви Кремля не супроводжувалися постачанням зброї чи мобілізацією військових радників для Тегерана.
Угода про стратегічне партнерство між Росією та Іраном, підписана в січні, не містить положень про військову взаємодопомогу, а лише обіцяє «не підтримувати агресора». Це вказує на обмежені можливості Москви за умов затяжної війни в Україні, коли ресурси військова допомога Кремлю потрібні у власних тилових операціях. Навіть іранські дипломати у Москві зіткнулися з такою реальністю: попри очікування, що Росія надасть озброєння й консультації, офіційні особи РФ не підтвердили жодних конкретних кроків.
Пошук підтримки в Кремлі відбувається на фоні загострення відносин між США й Іраном після низки ізраїльсько-американських ударів по об’єктах ядерної інфраструктури. Міністр закордонних справ Ірану закликав Путіна до спільних дій, але в Кремлі натомість запропонували лише діпломатія та посередництво. За словами прес-секретаря президента Дмитра Пєскова, «ми готові надати медіацію та допомагати шукати мирне рішення відповідно до положень ООН». Проте реального механізму підтримки Тегерана не представлено.
Аналітики зазначають: Росія зацікавлена в збереженні балансу сил на Близькому Сході, але не може дозволити собі відкрито вступати в нові збройні конфлікти. З одного боку, Путін прагне показати лояльність до традиційного регіонального партнера, з іншого — він не хоче заглиблюватися в ще один фронт. Саме тому Кремль обмежився словами та заявами про «узгодження підходів», що дало можливість зберегти обличчя перед іранським керівництвом.
На тлі засуджень з боку Росії Тегеран надіявся отримати від Москви засоби протиповітряної оборони та боєприпаси, але відсутність конкретних угод спонукає іранських генералів шукати інші можливості. Наприклад, у Європі та Китаї активно обговорюють нові постачання компонентів для військової промисловості Ірану. Разом з тим, у Кремлі побоюються нових санкції, які можуть бути запроваджені Заходом у відповідь на озброєння Ірану або надання йому технологій.
Виступаючи перед випускниками військової академії, Путін попереджав про небезпеку втягування «не регіональних» гравців у конфлікт: «Усе це підводить світ до краю прірви». Він натякав на можливість ескалації, але не пообіцяв конкретної допомоги, навіть коли журналісти поставили прямі запитання про військова підтримка Ірану. Прес-секретар Кремля у відповідь лише констатував, що «конкретні пропозиції будуть залежати від потреб Ірану», і нагадав про готовність Росії проводити переговори.
Дипломатія Москви в цьому випадку більше схожа на тактичний маневр, ніж на стратегічну підтримку. У січні обидві країни підписали угоду, але вона містила лише пункт про непідтримку агресії проти партнера, а не про активну військова допомога. Такий формат угоди відрізняється від взаємодії з Білоруссю чи КНДР, де мають місце обов’язкові статті про захист один одного у разі нападу. Іранська сторона намагається зберегти суверенітет і не стати залежною від Москви, відмовляючись від прямого приєднання до російського військового блоку.
Тим часом, впливові російські олігархи, зокрема Костянтин Малофєєв, закликають Кремль до більш рішучих дій: «Пора допомогти Тегерану розвідданими та засобами ППО», — писав він, називаючи це «історичним шансом». Проте реальні плани з надання радарів чи зенітно-ракетних комплексів так і не були озвучені офіційно, а міністерство оборони РФ утрималося від коментарів.
Представники Заходу спостерігають за розвитком подій із певним скепсисом. Вони вказують на російська гіпокриза: Москва засуджує удари США за порушення міжнародного права, але сама знехтувала численними резолюціями ООН під час вторгнення в Україну. Прес-секретар МЗС України Георгій Тихий зазначив, що «російська гіпокриза не знає меж», нагадуючи про аналогічні звинувачення Москви проти Києва та НАТО.
Ситуація демонструє обмеженість російська зовнішня політика на тлі внутрішніх проблем: військовий бюджет РФ де-факто спрямований на операції в Україні, а внутрішня економіка страждає через санкції й зростання державного боргу. Кремль не може одночасно ефективно підтримувати обидва театри конфлікту, тому змушений обирати пріоритети.
Азарт США та Ізраїлю в атаках по Ірану став випробуванням для багатополярного підходу Москви. Після сирійської кампанії, де Росія демонструвала військову міць, нині її вплив у регіоні поступається Тегерану та Вашингтону. Зіткнення позицій у ООН щодо нових санкцій проти Ірану підтверджує зниження можливостей Кремля для координації з партнерами.
Експерти з міжнародна безпека відзначають: очікування Ірану на пряму військову підтримку з боку Росії можуть виявитися помилковими. Натомість Москва може надати лише розвідувальні дані чи технічну допомогу в модернізації військових об’єктів, але навіть це потребує часу та ризику санкцій. Принцип «не допомагати агресору» в підписаному договорі створює юридичний бар’єр для прямого втручання на боці Тегерана.
Поки ж хід подій показує, що Росія засуджує удари США та Ізраїлю, але «не квапиться» з реальними кроками. Ситуація може змінитися лише у разі суттєвого загострення на Близькому Сході або нового витка ескалації на українському фронті. До цього моменту Кремль збережуть статус «динамічного спостерігача», а не активного союзника Ірану.
