У Давосі Білий дім показав візію відбудови Сектора Газа зі хмарочосами й новими містами, але без роззброєння ХАМАС і донорів це лишається проєктом на слайдах.
У Давосі адміністрація Трампа презентувала надзвичайно амбітну концепцію майбутнього Сектора Газа: нові міста, набережні, хмарочоси й відбудова “по фазах”. Центральна цифра — інвестиції 25 мільярдів доларів як мінімальний поріг для старту.
План озвучував Джаред Кушнер у логіці «катастрофічного успіху», наголошуючи, що “плану Б” немає. Але реальність — у незавершеному припиненні вогню, відсутності згоди ХАМАС на роззброєння та неясності, хто оплачуватиме рахунок.
Окремим політичним каркасом оголосили Board of Peace / Рада миру — нову структуру, яку Трамп хоче подати як міжнародний механізм нагляду за перемир’ям і відбудовою. Утім низка союзників реагує насторожено, бачачи ризик “паралельного ООН” із домінуванням США.
За попереднім аналізом Дейком, у цій конструкції найбільша слабкість — підміна складної державотворчої задачі (безпека, легітимність, інституції) архітектурною картинкою та брендом “інвестиційної можливості”, що може не витримати першого ж кризового циклу.
Кушнер описав поетапну відбудову Гази, починаючи з півдня, і назвав Рафах точкою першого відновлення. Та швидкість “2–3 роки на Рафах” залежить від доступу матеріалів, робочої сили, контролю кордонів і рішення, хто відповідає за безпеку на землі.
Символічний вузол — Рафах. Палестинський технократ Алі Шаат заявив, що перехід із Єгиптом має відкритися наступного тижня, але ізраїльська сторона публічно не підтвердила це як узгоджений факт. Саме на таких деталях “інвестплан” часто і ламається.
Ізраїль, за повідомленнями медіа, пов’язує питання Рафаха з поверненням останніх останків заручника, що лишаються в Газі. Це нагадує: гуманітарна логістика тут нерозривна з політикою заручників і війни, а не тільки з будівельними графіками.
Візія Білого дому впирається у фундаментальне: ХАМАС не погодився здати зброю та розформувати бойові підрозділи. Трамп у Давосі визнав, що роззброєння — найбільший бар’єр, але не пояснив механізму примусу або гарантій.
Другий бар’єр — миротворча місія. США, за публічними оцінками, складно переконати країни надати військових для стабілізаційного контингенту, а без зовнішнього “парасолькового” безпекового режиму жоден великий девелопер не заходить у зону ризику.
Третій бар’єр — гроші. У Давосі говорили про приватний капітал і майбутню інвестконференцію, але міжнародні донори дивляться на прогнозованість правил: право власності, податки, страхування, арбітраж, безпека персоналу. У Газі ж нині все це політично невизначене.
На цьому тлі Рада миру стає не лише “парасолькою”, а й суперечкою про легітимність. Британська глава МЗС заявила, що Лондон не готовий підписувати договір через юридичні питання та сумніви щодо формату участі окремих лідерів.
Факт відмови або паузи з боку частини союзників — сигнал ринку: якщо ключові західні столиці не заходять у механізм, приватні фонди теж рахують політичний ризик дорожче. Відтак “глобальна” рамка Трампа може звузитися до клубу охочих, а не коаліції спроможних.
Втім у Давосі до підписантів долучилися й близькосхідні партнери США на рівні представників, а також низка політиків-популістів. Це створює дивний коктейль: ресурси Перської затоки плюс політичний театр, але без гарантій, що інституція витримає кризу на місці.
Управлінська модель, яку описували публічно, передбачає палестинський технократичний комітет як щоденну адміністрацію. Та його ефективність прямо залежить від того, чи пом’якшить Ізраїль режим доступу й обмеження на переміщення людей і вантажів.
Саме тут план найбільш “спекулятивний”: відбудова — це не тільки бетон, а й політична економія. Якщо економіка Гази залишиться відрізаною, гуманітарний коридор працюватиме як крапельниця, а не як кровообіг, і “нові міста” ризикують лишитися візуалізаціями.
Сильна сторона задуму — спроба перевести повоєнну Газу з режиму виживання в режим інвестицій і робочих місць. Але слабка — теза «нема плану Б»: у конфліктах саме запасні сценарії (безпекові, гуманітарні, інституційні) рятують від зриву після першого шоку.
Якщо читати Давос уважно, Білий дім намагається зробити ребрендинг: від “перемир’я” до “проєкту розвитку”. Та без чіткої дорожньої карти роззброєння, контролю кордонів і міжнародного мандату будь-які інвестиції 25 мільярдів зависають у повітрі.
Найреалістичніший сценарій на 2026 рік — не “скляні вежі”, а боротьба за керовану стабілізацію: відкрити Рафах, розширити гуманітарні потоки, запустити пілотні квартали відбудови й прив’язати фінансування до безпекових показників. Це менш видовищно, зате вимірювано.
У підсумку давоська презентація — радше політичний маркер, ніж план будівництва. Вона показує, як Вашингтон хоче уявляти Газу після війни, але також оголює головне: майбутнє Гази визначать не слайди, а контроль безпеки, легітимність управління та готовність донорів платити за ризик.
