Сполучені Штати продовжують обговорювати можливість виробництва ракет-перехоплювачів Patriot за участю України, хоча Дональд Трамп публічно поставив таку домовленість під сумнів. Переговори не зупинені, але їхній результат залежатиме від технологічної безпеки, політичної волі й готовності союзників перебудувати оборонну промисловість.
Найреалістичніший варіант передбачає виготовлення частини компонентів в Україні з подальшим остаточним складанням у Німеччині. Також розглядаються приєднання Києва до американсько-європейської програми виробництва перехоплювачів і створення дешевшої модифікації PAC-3.
Для України ця дискусія вже не є питанням промислового престижу. 5 серпня російські війська застосували проти країни чотири ракети «Циркон», 24 балістичні ракети «Іскандер-М» і 115 безпілотників. Українська ППО знищила або подавила більшість дронів, але не перехопила жодної ракети.
За оцінкою Дейком, переговори про Patriot розкривають головну суперечність західної допомоги: Україна потребує негайних поставок, тоді як США та Європа пропонують рішення, здатні дати результат лише через роки. Між цими часовими горизонтами й розташована нинішня вразливість українських міст.
Президент Володимир Зеленський попередив, що запаси перехоплювачів Patriot фактично вичерпані. Під час одного з останніх ударів із 27 російських балістичних ракет вдалося збити лише одну.
PAC-3 є найсучаснішим перехоплювачем системи Patriot і одним із небагатьох західних засобів, спроможних уражати балістичні ракети. Саме тому його дефіцит безпосередньо визначає, скільки російських боєприпасів досягнуть Києва, промислових об’єктів і енергетичної інфраструктури.
Минулого місяця під час зустрічі із Зеленським в Анкарі Трамп заявив, що США можуть надати Україні ліцензію на виробництво PAC-3. Уже за кілька тижнів він змінив тон і наголосив, що Вашингтон не погоджував такого рішення та має обережно ставитися до передачі технології.
Ця зміна стала несподіваною не лише для Києва. Вона показала, наскільки українська протиповітряна оборона залежить від особистих політичних рішень у Білому домі, навіть коли переговори вже ведуть дипломати, військові та виробники.
Публічні сумніви президента не перетворилися на формальний наказ зупинити роботу. Американські посадовці, представники оборонних компаній і військові продовжили обговорення можливих схем.
Одним із головних прихильників угоди став представник США при НАТО Метью Вітакер. Під час липневого візиту до Києва він оцінював можливості української промисловості та обговорював співпрацю з урядовцями й керівниками оборонних підприємств.
Вашингтон офіційно говорить про кілька напрямів майбутньої оборонно-промислової взаємодії. Проте кожен із них має відповідати американським вимогам щодо захисту чутливих технологій.
Саме безпека технологій роками стримувала розширення виробництва Patriot за межами США. Американські військові й керівники компаній побоювалися витоку конструктивних рішень, виробничих процесів і програмного забезпечення.
Війна змінила баланс між цими ризиками. Збереження повного контролю над технологією захищає американські секрети, але водночас обмежує темпи виробництва зброї, якої вже бракує Сполученим Штатам, Україні та іншим союзникам.
Найбільш здійсненна схема передбачає розподіл виробничого циклу. Українські підприємства могли б виготовляти окремі компоненти, не отримуючи доступу до всього технологічного комплексу, а остаточне складання й контроль якості відбувалися б у Німеччині.
Такий підхід дає Вашингтону можливість зберегти контроль над критичними елементами й одночасно використати українські виробничі потужності. Для Києва це стало б першим кроком від залежності від готових поставок до участі у міжнародному ланцюгу виробництва.
Німеччина вже має досвід виготовлення старіших ракет Patriot і готується до виробництва сучаснішої моделі. Це робить її природним центром для фінального складання компонентів, виготовлених у різних країнах.
Інший варіант — включення України до наявної американсько-європейської програми. Така модель могла б бути політично простішою, оскільки Київ працював би не за окремою двосторонньою ліцензією, а всередині ширшої кооперації союзників.
Окремо розглядається новий перехоплювач PAC-3 Adapted Capability Effector. Він має бути дешевшим за основну версію PAC-3 і може стати відповіддю на проблему, яка дедалі сильніше впливає на сучасну війну: засіб перехоплення часто коштує значно дорожче за ціль.
Росія комбінує дорогі балістичні ракети з відносно дешевими дронами, змушуючи ППО витрачати боєприпаси різних класів. Україні потрібна система, у якій найцінніші перехоплювачі застосовуються лише проти найнебезпечніших цілей.
Дешевша ракета для Patriot не замінить PAC-3 у всіх сценаріях. Але вона може зменшити навантаження на запаси та зробити оборону тривалішою під час масованих комбінованих ударів.
Участь України в такій програмі мала б не лише оперативний, а й стратегічний сенс. Українські інженери отримали унікальний досвід протидії російським ракетам і дронам, якого не має жодна західна армія в умовах настільки інтенсивної війни.
Для США ця співпраця також може бути вигідною. Українські розробки у сфері безпілотників, програмного забезпечення, радіоелектронної боротьби й швидкої модернізації озброєнь уже становлять інтерес для американських військових.
Виробництво Patriot могло б стати частиною ширшого обміну: Вашингтон відкриває доступ до окремих технологій протиповітряної оборони, а Київ ділиться бойовим досвідом та інноваціями, перевіреними проти російської армії.
Проте навіть найкраща угода не вирішить негайної проблеми. Нові ракети українського виробництва не з’являться раніше ніж за рік, а запуск повноцінних ліцензійних ліній зазвичай потребує від трьох до семи років.
Це означає, що виробничі переговори не можуть замінити термінових поставок. Україна й надалі проситиме союзників передавати ракети з наявних арсеналів, обмінювати черговість отримання замовлень і закуповувати перехоплювачі за довгостроковими контрактами.
Київ може домовлятися з країнами, які вже очікують свої партії, про тимчасову передачу їх Україні в обмін на пізніші поставки. Така схема дозволяє виграти час, але потребує політичної готовності союзників прийняти короткострокове зниження власних запасів.
Саме тут виникає найгостріша конкуренція. Глобальні резерви Patriot скоротилися після розширення війни з Іраном, а частину ракет, призначених Україні, перенаправили американським силам і союзникам у Перській затоці.
Вашингтон одночасно намагається захищати Ізраїль, нафтову інфраструктуру країн Затоки, власні бази та українські міста. Виробничі можливості не відповідають кількості об’єктів, які потребують прикриття.
Тому суперечка про Patriot є частиною значно ширшої кризи. Сполучені Штати створили систему союзів, засновану на обіцянці захисту, але не сформували достатньої промислової бази, щоб одночасно забезпечувати всі театри воєнних дій.
Український досвід показав, що запаси, розраховані на короткі кампанії, швидко вичерпуються під час багаторічної війни високої інтенсивності. Навіть найсучасніша система ППО стає малоефективною без безперервного виробництва ракет.
Європа також зіткнулася з наслідками десятиліть обмежених оборонних витрат. Континент має заводи, інженерів і капітал, але значна частина критичних технологій залишається американською, а кожне розширення виробництва потребує ліцензійного дозволу.
Передача Україні права виготовляти компоненти могла б стати прецедентом нової моделі. Замість одноразових пакетів допомоги союзники створювали б розподілену виробничу систему, здатну поповнювати запаси навіть під час тривалої війни.
Для України така модель важлива ще й через вразливість власних заводів. Виробництво на її території неминуче стане ціллю російських ударів, тому лінії доведеться розосереджувати, захищати й дублювати за кордоном.
Фінальне складання в Німеччині частково зменшує цей ризик. Воно дозволяє Україні брати участь у виробництві, не концентруючи весь цикл на об’єктах, які Росія може атакувати балістичними ракетами.
Водночас така схема не дає Києву повної автономії. Ключові елементи, програмне забезпечення, сертифікація й політичний контроль залишатимуться у США та європейських партнерів.
Проте навіть обмежена участь змінює становище України. Країна, яка виготовляє компоненти й інтегрована у виробничий ланцюг, має більшу переговорну вагу, ніж держава, що лише чекає на рішення про чергову партію.
Саме тому сумніви Трампа мають довгострокове значення. Йдеться не лише про одну ліцензію, а про вибір між двома моделями підтримки: керованою залежністю від американських складів або поступовим створенням спільної оборонної промисловості.
Перша модель дозволяє Вашингтону зберігати максимальний контроль. Друга потребує довіри, передачі частини технологій і визнання, що без союзницького виробництва США не зможуть задовольнити глобальний попит.
Телефонна розмова Зеленського з віцепрезидентом Джей Ді Венсом мала зняти частину невизначеності. Українській стороні дали зрозуміти, що домовленості між президентами мають бути виконані.
Але усне запевнення не є виробничим контрактом. Поки немає підписаної угоди, затвердженої моделі захисту технологій і фінансування, майбутнє українських Patriot залишається предметом внутрішньої американської політики.
Росія тим часом не чекатиме на завершення цих переговорів. Кожен новий масований удар збільшує дефіцит перехоплювачів і скорочує час, протягом якого Україна може захищати ключові міста від балістичних ракет.
Саме тому Києву потрібні дві паралельні стратегії. Перша — негайне отримання ракет із наявних запасів союзників. Друга — входження у виробничий цикл, який через кілька років зменшить залежність від політичних коливань у Вашингтоні.
Ці стратегії не конкурують між собою. Без термінових поставок Україна не матиме чим захищатися сьогодні. Без власної участі у виробництві вона опинятиметься в такій самій кризі після кожного нового глобального конфлікту.
Переговори про Patriot тривають усупереч сумнівам Трампа, тому що сама логіка війни сильніша за політичну імпровізацію. Західним країнам потрібне більше ракет, ніж вони здатні виробити, а Україна має промисловий потенціал і бойовий досвід, які вже неможливо ігнорувати.
Питання тепер полягає не в тому, чи доцільно розширювати виробництво. Питання в тому, чи встигнуть союзники перетворити переговори на заводські лінії до того, як дефіцит Patriot стане постійною перевагою Росії.
