Делсі Родрігес, яка після захоплення Ніколаса Мадуро фактично очолила Венесуелу, зробила різкий дипломатичний розворот. Після дня відвертої конфронтації з Вашингтоном вона у зверненні до Дональда Трампа заявила, що регіону потрібні мир і діалог, а не війна.
Ще напередодні венесуельська влада називала американську операцію “варварством” і пояснювала її нібито наміром США захопити енергетичні, мінеральні й природні ресурси країни. Тепер риторика інша: Родрігес пропонує США “кооперативний порядок денний” спільного розвитку в межах міжнародного права.
Ця зміна тону з’явилася на фоні жорсткої “лінії спротиву”, яку продовжують транслювати силовики. Міністр оборони Володимир Падріно Лопес публічно відкинув саму ідею, що Сполучені Штати можуть “керувати” Венесуелою, і наголосив, що державний апарат, сформований за Мадуро, нібито залишається при владі.
Паралельно Вашингтон подає дві взаємно підживлювані версії: формально — про примус і перехід, неформально — про контроль. На питання журналістів, хто тепер “відповідає” за Венесуелу, Трамп спершу обійшов прямоту, але потім фактично сказав ключове: “Ми керуємо”. Це створює правову й політичну “сіру зону”, де реальний вплив важливіший за офіційні формулювання.
Показово, що навіть на тлі “пом’якшення” Каракаса Трамп не знижує градус, а розширює його на сусідів. Він публічно атакував Колумбію, заявивши, що країною керує “хворий чоловік”, який “робить кокаїн і продає його США”, маючи на увазі президента Густаво Петро.
Делсі Родрігес, нині виконуюча обов'язки президента Венесуели, у Каракасі минулого року — Леонардо Фернандес Вілорія
Коли його прямо запитали про можливу операцію проти Колумбії, він відповів фразою, яка читається як тест межі допустимого: “звучить добре”. Для регіону це сигнал, що після Венесуели будь-яка країна може опинитися в зоні ризику, якщо її віднесуть до “джерел проблем”.
Мексика також прозвучала у традиційній рамці Трампа: картелі “дуже сильні”, наркотики “ллються”, і США “доведеться щось зробити”. Це риторика, яка зазвичай готує суспільство до більш жорстких сценаріїв — економічних або силових.
Окремо Трамп згадав Кубу, заявивши, що вона “готова впасти”, бо нібито втратила доходи, які отримувала від венесуельської нафти. Таким чином він намагається показати, що тиск на Каракас може мати ланцюговий ефект для союзників, і це має стримувати інших від опору.
Для Родрігес дипломатичний тон — не прояв довіри, а спроба знизити ризик ескалації та виграти час. Вона демонструє готовність до переговорів, не відмовляючись від тез про суверенітет і міжнародне право, щоб мати підставу торгуватися за умови й гарантії.
У 2026 році головна небезпека — нормалізація прецеденту. Якщо США вважають себе “владою” в чужій країні, а паралельно погрожують іншим, регіон входить у фазу підвищеної турбулентності: будь-яка внутрішня криза може бути використана як привід для зовнішнього “втручання за інтересами”.
Висновок прямий: Каракас почав відступати від фронтальної конфронтації, але Вашингтон демонструє, що апетит до силового тиску не зменшується. Для Латинської Америки це означає не швидке повернення до стабільності, а нову епоху нервової політики, де кожна заява може стати стартовим пострілом.
