У західній дипломатії знову спливла історія, яка звучить як сценарій із минулого століття: Росія нібито пропонувала США «контроль над Венесуелою» в обмін на «вільні руки» Кремля в Україні. Цей мотив повернувся в інформаційний простір через нинішню кризу навколо Каракаса.
Про такий підхід публічно говорила Фіона Гілл, колишня керівниця напряму Росії та Європи в Раді нацбезпеки США під час першої адміністрації Дональда Трампа. Вона описала сигнали з боку РФ як спробу «дивного обміну» між Венесуелою та Україною.
Суть пропозиції, за її словами, полягала у взаємному визнанні «сфер впливу»: якщо Вашингтон хоче свободи дій у «своєму дворі», то має погодитися з тим самим правом Москви щодо України. Це не про компроміс, а про легалізацію політики сили.
Ключове тут те, що канали були неофіційні: через коментаторів, публікації та сигнали в медіа, а не через формальний договір. Але саме такі «вкиди» часто тестують межі прийнятного та готують ґрунт для реальних переговорів.
Фіона Гілл стверджувала, що особисто відвідала Москву, аби відкинути подібну логіку. Її реакція важлива як маркер: навіть натяк на «торг територіями» руйнує принцип суверенітету, на якому тримається післявоєнний порядок.
На той момент (2019 рік) це звучало як цинічна риторика на тлі венесуельської кризи й суперечок між Вашингтоном та Каракасом. Але з огляду на подальшу ескалацію та повномасштабне вторгнення РФ в Україну у 2022 році, контур «вільних рук» набув реального змісту.
Саме тому нинішня увага до цієї історії — не архівна цікавинка, а попередження. Повернення ідей про «великий обмін» означає, що Кремль і далі мислить Україну як об’єкт торгу, а не як суб’єкт міжнародної політики.
Важливий контекст — суперечливі сигнали Москви щодо американських дій у Венесуелі: офіційні заяви можуть апелювати до міжнародного права, але внутрішні коментарі нерідко схвалюють принцип «хто сильніший — той правий». Це стимулює ревізію правил гри.
Для України ця рамка небезпечна тим, що переносить війну з площини відповідальності за агресію у площину «геополітичного бартеру». У такій моделі санкції, трибунали й репарації стають другорядними, а на перший план виходять інтереси великих столиць.
Ключове слово тут — «сфера впливу». У ХХІ столітті вона повертається як евфемізм для обмеження суверенітету сусідів. Україна опиняється в центрі цієї боротьби саме тому, що її вибір — це удар по імперському уявленню Кремля про «зону контролю».
Окремий символ у свідченнях Гілл — згадка про доктрину Монро як аналогію, якою Росія нібито виправдовувала власні претензії. Це спроба перекласти американські історичні практики на сучасну Європу, де діє інша правова архітектура.
Проблема в тому, що такі аналогії працюють у пропаганді: їх легко продавати як «реалізм» і «природний порядок». Але для європейської безпеки це прямий шлях до каскаду конфліктів, бо кожен сильніший гравець починає «перемальовувати» кордони.
З погляду США, сама поява подібної пропозиції від РФ — індикатор того, що Кремль шукає переговори не про припинення вогню, а про перерозподіл впливу. Це різні цілі: мирні переговори про безпеку й відбудову не тотожні геополітичному «обміну» країнами.
У публічному просторі історія з «Венесуела за Україну» знову актуалізувалася після дискусій про зміну влади в Каракасі та реакцію Москви. Сам факт, що цей мотив повертають, означає: ідея торгу «пакетом» не зникла, її лише відклали.
Для Києва принципово важливо не допустити підміни термінів. Російська агресія — це не «конфлікт інтересів двох великих держав», а порушення міжнародного права, за яке має бути ціна. Якщо тему звести до «вільних рук», ціна розмивається.
Звідси випливає жорсткий висновок на майбутнє: будь-який формат перемовин має фіксувати не «зони впливу», а гарантії безпеки, кордони та механізми примусу до виконання. Інакше після паузи війна відновиться — бо причина, імперська логіка, залишиться.
Ще один ризик — легітимація «неофіційних каналів». Саме через колонки, коментаторів і «вкиди» формуються очікування суспільств, а потім політикам легше продавати поступки як «неминучі». Сюжет Гілл показує, як це працює в реальності.
Для Європи ця історія — привід уважніше дивитися на сигнали з Москви й Вашингтона. Якщо в дискусіях домінуватиме «реалполітик», тиск на Україну щодо компромісів може зрости. І тоді ключовим стане питання: хто і як гарантує виконання домовленостей.
Україні в цій ситуації потрібна комунікаційна стратегія, що відсікає саму рамку «обміну». Аргумент має бути простим: Венесуела, Сирія чи будь-який інший кейс не можуть бути «розмінною монетою» за українські території та безпеку мільйонів людей.
Також важливо нагадувати, що «бартер» не вирішує першопричину — ревізіонізм Кремля. Навпаки, успішний торг підкріплює апетит: якщо одного разу за агресію дали нагороду, спроба повториться в іншому регіоні та з іншими країнами.
У підсумку історія, озвучена Фіоною Гілл у свідченнях Конгресу, — це не лише про минулі епізоди. Це про те, як Росія бачить світ: через «сфери впливу» й «право сильного». Для України головне — не дати цій логіці стати основою мирного процесу.
Якщо міжнародні партнери справді хочуть стабільного миру, вони мають відкидати «вільні руки» як концепцію. Будь-яка угода, що нехтує суверенітетом, лише переносить війну в майбутнє, змінюючи дату наступного удару, а не усуваючи його причину.
У цьому сенсі «Венесуела за Україну» — не формула, а попереджувальний знак. Вона показує, що боротьба точиться не тільки за території, а за правила. І якщо правила підмінять торгом, Україна опиниться в черзі «на обмін» знову, лише в іншій обгортці.
