Кейс одинадцяти молодих добровольців, за якими стежив Reuters, оголює невідому ціну війни в Україні для цілого покоління. У цій невеликій групі немає жодного, хто б залишався на фронті: поранені, зниклі безвісти, AWOL, психічно зламані або мертві. Це концентрат системної проблеми.
Двадцятирічний Павло Брошков ішов у армію з типовою мотивацією нового рекрутингу: захистити країну, отримати грошові бонуси й заробити на житло для дружини й дитини. За три місяці він уже лежав на фронті Донбасу, прострелений у дві ноги, дивлячись в очі дрону-камікадзе.
Його історія показова для молоді, яка прийшла в ЗСУ через нову хвилю рекрутинг кампаній. Держава пропонує підвищену зарплату, одноразові виплати й іпотеку без відсотків, намагаючись компенсувати втому старших військових. Фактично ж юнаки потрапляють у найжорсткішу фазу війна виснаження.
Серед одинадцяти, за якими спостерігала редакція, четверо поранені, троє зникли безвісти, двоє пішли в самовілку, один тяжко захворів, один скоїв суїцид. На рівні статистики це мала вибірка, але вона жорстко ілюструє реальні втрати ЗСУ серед молоді, які офіційно не розкриваються.
Особливість цього покоління в тому, що більшість не мала бойового досвіду. Після короткого курсу під Києвом їх швидко кидали на передову. Для війни, де поле бою прострілюється дронами й артилерією, цього відверто мало, особливо коли йдеться про найгарячіші ділянки фронт Донбасу.
20-річний Брошков у квітні проходить прискорений курс з ведення воєнних дій у навчальному таборі в Київській області. За кілька місяців він зустрінеться віч-на-віч зі смертю на полі бою — Гліб Гараніч
Боляче виглядає і психологічний зріз. Багато хто з цих хлопців ішов підписувати контракт із романтизованим образом «банд оф бразерс». Реальність — запах пороху й тіл, постійні обстріли, поранення, полон або зникнення товаришів, психічні травми, з якими система не встигає працювати.
Кузьма, двадцятитрирічний колишній працівник ресторану, уже під час першого бою отримав тяжке поранення черева від удару дрона. Його спогади про «запах пороху й трупів» — типовий опис посттравматичний стрес, який формує нову хвилю ветеранів з глибокими внутрішніми шрамами.
Відсутність повноцінних ротацій, гострий дефіцит живої сили і затяжні бої змушують молодих військових місяцями сидіти на нулі. Це підсилює ризик суїцид військових. Один із одинадцяти, за словами побратимів, наклав на себе руки — офіційна система не встигла втрутитися й надати підтримку.
Ще один вимір — дезертирство. Двоє з групи числяться AWOL, один виїхав із країни й заявляє, що розгляне повернення лише в іншу бригаду. Формально це кримінальний злочин, але по суті — наслідок виснаження, конфліктів із командуванням і розриву між очікуваннями рекрутів і реальною ціною війни.
На тлі історій Брошкова чи Юшченка стає очевидним, що нинішня мобілізація молоді — не про «легкі» гроші. Так, держава обіцяє високі грошові бонуси й соціальний пакет, але реальний баланс ризику й винагороди зміщений. Для значної частини нової хвилі це травма на все життя або смерть.
Брошков та його найкращий друг Ющенко (ліворуч) беруть участь у навчальних навчаннях у таборі для молодих новобранців у квітні — Гліб Гараніч
Стратегічний контекст ще жорсткіший. Україна намагається закрити проломи на лінії оборони, тоді як Росія зберігає чисельну перевагу. На цьому тлі нові молоді військові стають тимчасовою латкою, що дозволяє стримувати фронт, але не вирішує системну проблему кадрів у довгій війні в Україні.
Паралельно тривають переговори про мир із США та обговорюється мирний план Трампа, який фактично фіксує російські завоювання. Парадокс у тому, що саме ці юнаки воюють, поки політики обмінюються проєктами домовленостей. Для них переговори про мир — не абстракція, а ціна їхніх тіл і нервової системи.
Окремий удар по суспільству завдають зниклі безвісти. Сестра Євгена Юшченка — лише одна з тисяч родичів, що живуть між надією й відчаєм. Для сімей це не статистика, а щоденне очікування дзвінка або звістки з фронту, що затягує їх у власну війну з невизначеністю.
На рівні державної політики постає питання: як будувати мобілізація та рекрутинг так, щоб не знищити покоління 18–24? Лише грошова мотивація вже не працює. Потрібні прозорі правила ротації, реальна психологічна підтримка, лікування посттравматичного стресу й чіткі гарантії для поранених і сімей.
Кузьма, 23-річний колишній працівник ресторану, проходить інтенсивні навчання, спрямовані на те, щоб перетворити молодих новобранців на бойову силу — Гліб Гараніч
Крім того, критично важливо чесно говорити про втрати ЗСУ, а не ховати їх за формулою «все під контролем». Довіра молоді до держави залежить від того, наскільки чесно їм пояснюють ризики й наслідки контракту, а не тільки демонструють красиві ролики про «героїчний рекрутинг».
Якщо тенденція не зміниться, країна ризикує отримати ціле покоління, яке вийде з війни з глибокими невиліковними шрамами. Для економіки це означає втрату працездатної молоді, для демографії — менше сімей і дітей, для політики — суспільство, де недовіра до інститутів підкріплена власним бойовим досвідом.
Водночас історія Брошкова показує і зворотний бік. Попри біль, він не шкодує, що пішов воювати, і говорить про відповідальність громадянина. Ця мотивація — цінний ресурс для країни, але ним не можна безкінечно зловживати, перекладаючи провали системи на плечі окремих двадцятирічних.
У підсумку одинадцять історій молодих бійців — це не просто трагічна вибірка. Це дзеркало, в якому Україна бачить, як війна виснаження перемелює наймолодших. Якщо держава не змінить підходи до кадрової політики, підтримки ветеранів і чесного діалогу про мир, «банд оф бразерс» перетвориться на втрачений клас цілої доби.
Брошков стоїть і каже, що не шкодує, що пішов воювати добровольцем і зробив те, що вважає своїм обов'язком як громадянина України — Томас Пітер
