Партнерство США-Україна, яке три роки тримало оборону Києва, у другий термін Трампа почало тріщати. Публічна риторика про «мир за день» швидко перетворилася на серію суперечливих рішень, де війна стала інструментом важелів і торгу.
Символом нового стилю стала історія з 155-мм снарядами. Партія боєприпасів, які мали йти на фронт, місяцями стояла на складах у Європі, а потім отримала наказ на відведення. Для України це означало не «затримку», а прямий приріст втрат.
У Пентагоні сформувалася логіка «стоплайт-таблиці»: якщо запаси критичних боєприпасів у США падають, постачання Україні можна різати, аби змусити Європу компенсувати дефіцит. Але на полі бою математика проста: менше снарядів — менше вогню — більше проривів.
Тиск підсилювався внутрішньою боротьбою у Вашингтоні. Частина команди просувала лінію «дефакто антиукраїнської політики», аргументуючи пріоритетом Китаю та інших театрів. Водночас інші чиновники намагалися тримати підтримку без різких обривів.
Показовою стала і комунікація з Києвом. Українські посадовці просили не «додаткову допомогу», а чесність щодо того, чи будуть поставки. У відповідь часто лунали кивки, паузи і формули про «серйозність переговорного процесу», які не замінюють конкретні графіки.
Далі з’явився головний сюжет року: мирні переговори як переговорний пресинг. На зустрічах Україну підштовхували прийняти припинення вогню та заморозку по лінії фронту, а потім — перейти до територіальних параметрів, які боляче б’ють по легітимності влади.
На мапі з’явилися «червоні лінії» і «буферні зони». У центрі дискусії опинилися Донбас і конкретно Донеччина, де вирішальною точкою став Покровськ. Росія прагнула показати, що здатна взяти вузол оборони і нав’язати факт перемоги в переговорах.
Крим став окремим політичним вузлом. Для Кремля це символ і трофей, для України — питання ідентичності та права. У переговорах фігурували формули «де-факто визнання», які знімають юридичну відповідальність, але закріплюють реальність контролю.
Паралельно виникла ще одна лінія торгу — угода про корисні копалини. Ідея «взяти половину» доходів від ресурсів стала для Вашингтона способом отримати матеріальну віддачу за підтримку. Для Києва це виглядало як спроба монетизації війни під час екзистенційної загрози.
Публічний конфлікт у Білому домі тільки погіршив атмосферу. Після гучних суперечок підтримку призупиняли, а потім повертали, але вже з новими умовами. Така модель руйнує довіру і змушує Україну планувати оборону в режимі постійної невизначеності.
Російська сторона, навпаки, використовувала затягування як тактику. Володимир Путін демонстрував готовність говорити, але тримав максималістські вимоги: контроль над окупованими територіями та їх легітимацію. Коли тиск на Київ зростав, Москві було вигідно чекати.
У переговорах постійно спливав аргумент НАТО. США фактично прибирали членство України в Альянсі з порядку денного як «нереалістичне», пропонуючи натомість туманні гарантії. Для Києва це означало: поступки сьогодні без ясного запобіжника завтра.
Тема ЄС у цій конструкції грала роль «компенсації». Вступ до Євросоюзу подавався як цивілізаційний шлях, але він не вирішує негайної проблеми безпеки. Україна в такій рамці отримує довгу перспективу, але ризикує коротким горизонтом виживання.
Окрема історія — системи ППО та Patriot PAC-3. Коли запаси перехоплювачів падають до мінімуму, кожна ніч у Києві перетворюється на лотерею. Рішення «метерити» постачання виглядає бюрократичним, але в реальності це питання життів у містах.
На цьому тлі посилився прихований трек: удари дронами по енергетиці РФ. Американські структури, зокрема розвідка, підтримували кампанію проти нафтопереробки й «тіньового флоту». Це мало давати важіль, коли санкції проти Росії не запускалися місяцями.
Санкційна логіка теж була нестійкою. Публічно звучали питання «санкціонувати банки чи енергетику», але рішення відкладалися, щоб не зірвати контакт з Кремлем. Лише під кінець року санкційні кроки з’явилися як сигнал: «не грайте зі мною», але без гарантії ефекту.
Ключова проблема для Києва — пастка «в коробці». Коли постачання коливаються, а фронт тисне, Україна змушена обговорювати територіальні формули, які в мирний час були б політично неможливими. Це не компроміс, а переговори з ножем біля горла.
Для Володимира Зеленського ці параметри пов’язані ще й із внутрішньою легітимністю. Будь-які поступки по Донеччині чи Криму одразу стають фактором довіри. А дискусія про вибори в Україні в умовах перемир’я лише додає нестабільності.
Росія ж грає у довгу: не відмовляється від цілей, а перевіряє межі терпіння США та Європи. Якщо Вашингтон демонструє непослідовність, Кремль отримує найкращий сигнал — варто тиснути далі, бо ціна для нього прийнятна.
Європа, попри заяви про «взяти відповідальність», фізично не може миттєво замінити американські обсяги боєприпасів і ППО. Розширення виробництва потребує часу, а час на фронті вимірюється кілометрами і втратами, а не квартальними планами.
У підсумку «угода швидко» стала гаслом без результату. Переговори тривали, припинення вогню залишалося крихким або частковим, а війна — без кінця. Внутрішні розколи у США конвертувалися у ризики для України значно швидше, ніж у реальні поступки РФ.
Головний висновок на майбутнє жорсткий: стратегія, що тримається на персональних домовленостях і ситуативних рішеннях, не стабілізує фронт. Якщо підтримка не інституційна, а «за настроєм», то будь-яка пауза в Пентагоні стає інструментом тиску, а не політикою безпеки.
Для України критично важливо будувати системи, які переживають політичні цикли союзників: локальне виробництво, довгі контракти, спільні програми з Європою, стандартизовані поставки. Інакше кожен новий раунд переговорів знову починатиметься з питання: чи вистачить снарядів і перехоплювачів цієї ночі.
