Повернувшись у Білий дім, Дональд Трамп швидко зробив американські університети політичним фронтом. Кампанія проти кампусів подається як «наведення ладу», але за методами більше схожа на торг: поступки в обмін на зняття санкцій.
За повідомленнями медіа, стартом стали директиви Мін’юсту відкривати справи «пакетом», без традиційної довгої фази збору фактів. Частина юристів, які працювали з такими кейсами, звільнилася, називаючи підхід політизованим.
Далі — масштабування. Йдеться про десятки, а подекуди й понад 70 розслідувань щодо тем на кшталт антисемітизму та шахрайства зі студентською допомогою, що створило відчуття постійного нагляду над вищою освітою США.
За попереднім аналізом Дейком, ключовий інструмент тут не самі розслідування, а «превентивні удари» по бюджетах: замороження грантів і контрактів до того, як суд або процедура встановлять порушення. Це міняє баланс сил між державою і автономією кампусів.
Найгучніший приклад опору — Гарвард. Суд у Бостоні визнав незаконним замороження мільярдів доларів федеральних коштів і прямо попередив про ризик ідеологічної атаки, замаскованої під боротьбу з антисемітизмом.
У рішенні суду прозвучала формула, що стала маркером епохи: антисемітизм використали як «smokescreen» для тиску на провідні університети. Для академічної свободи це сигнал: держава може карати не за дію, а за «неправильну» позицію.
Паралельно адміністрація просувала угоди про врегулювання. Кілька елітних вишів погоджувалися змінювати політики — зокрема навколо DEI та «viewpoint diversity» — і платити значні суми, не визнаючи провини. Це створює небезпечний прецедент «плати — і працюй».
Кейс Університету Каліфорнії показує іншу грань: спроба виставити «рахунок» на $1 млрд за врегулювання справи навколо UCLA. Гевін Ньюсом назвав це «політичним вимаганням» і «billion-dollar political shakedown».
Логіка «фінансового шоку» працює як універсальний важіль. Навіть коротка загроза блокування грантів на дослідження змушує ректорат перекидати ресурси з науки на юристів, комплаєнс і кризові комунікації — тобто платити ще до будь-якого рішення по суті.
Наслідки видно на кампусах: закриття або ребрендинг офісів DEI, перегляд правил щодо гендеру й раси в аудиторіях, замороження набору в окремі програми через невизначеність із федеральним фінансуванням. Це не завжди прямий наказ — часто самоцензура.
У цьому й «успіх» стратегії: політичний тиск перетворюється на внутрішню дисципліну. Викладачі обирають обережніші формулювання, дослідники чистять заявки на гранти від слів-тригерів, а адміністрації вчаться читати сигнали Вашингтона раніше за офіційні листи.
Команда Трампа пояснює наступ суспільним запитом: падіння довіри до коледжів, борги студентів, скарги на нетерпимість до інакодумства, занепокоєння єврейських організацій через антисемітизм. Частина критики реальна — і саме тому інструменти влади такі дієві.
Втім суди вже вказують на межі. Коли фінансові санкції накладають без належної процедури, це виглядає як «незаконний примус», а не регулювання. Сам факт судових заборон підважує тезу, що уряд «просто виконує закон».
Ще один вузол — спроба створити «компакт» для університетів: добровільний пакет принципів із обіцянкою доступу до коштів в обмін на політики Білого дому. Перший варіант, за повідомленнями, майже ніхто не підписав, тож готують нову версію.
Навіть без підписів окремі пункти можна нав’язувати через регуляторні дрібниці — наприклад, через візові пріоритети чи критерії прийнятності програм. Це «тихий» стиль впливу: він менш помітний, але системно змінює правила гри.
Для університетів дилема стає екзистенційною: якщо поступатися — втратити незалежність і довіру частини наукової спільноти; якщо опиратися — ризикувати лабораторіями, контрактами й репутацією стабільного партнера для держави. Гарвард у цій історії радше виняток, бо має ресурси судитися.
Для суспільства ставка теж висока. Американська модель науки трималася на партнерстві уряду й університетів: держава фінансує, університети продукують знання, інновації й кадри. Коли гроші стають батогом, система починає оптимізувати не істину, а безпеку виживання.
Найімовірніший сценарій 2026 року — «затяжна нормалізація тиску». Розслідування та погрози грантам залишаться, але дедалі більше справ упиратиметься в суди й процедурні стандарти. Адміністрація тестуватиме межі, університети — вчитимуться колективної оборони.
У підсумку Трамп уже досяг головного: зробив американські університети керованішими через страх втратити федеральне фінансування. Питання лише в тому, чи витримає академічна свобода цей шантаж і чи не стане «угода» новою нормою управління вищою освітою США.
