Американські розвідувальні оцінки свідчать, що воєнні цілі Володимира Путіна щодо України не змінилися. У Вашингтоні вважають, що Кремль прагне захопити всю країну, а також розглядає ревізію кордонів у Європі як довгострокову мету. Це різко контрастує із публічними заявами частини американських переговірників про нібито готовність Москви завершити війну.
За даними співрозмовників, оцінки розвідки залишаються послідовними з 2022 року. Вони також збігаються з позиціями багатьох європейських урядів і спецслужб, які попереджають: російське керівництво мислить не лише категоріями Донбасу чи півдня України, а ширше — як проектом відновлення впливу на пострадянському просторі та тиску на країни НАТО.
У публічній площині ця суперечність стала очевидною на тлі дипломатичного «марафону» щодо мирного врегулювання. Паралельно з переговорами триває інформаційна боротьба: Москва заперечує загрозу для Європи, але розвіддані США описують іншу картину — системне прагнення здобути більше, ніж те, що Росія утримує сьогодні. Для України це означає, що будь-яка пауза без реального стримування може перетворитися на підготовку до нового удару.
Наразі Росія контролює близько 20% території України: значні частини Луганської та Донецької областей, райони Запорізької й Херсонської областей, а також окупований Крим. Кремль заявляє права на Крим і чотири області повністю, незалежно від того, що частину цих територій його війська так і не змогли захопити. Саме цей розрив між заявленими апетитами й реальним контролем і є ключовою пасткою переговорного процесу.
Територіальне питання стало центральним вузлом напруги. У переговорах обговорюється модель, за якої Україна має піти на болючі поступки заради припинення вогню, але в Києві така логіка сприймається як заохочення агресора. Президент Володимир Зеленський та значна частина суспільства відкидають варіант «заморозки» війни ціною відмови від земель, бо це створює прецедент, який Кремль зможе повторити.
На цьому тлі Білий дім заявляє про «значний прогрес» у спробах завершити війну та наближення угоди. Але навіть оптимістичні формулювання не змінюють головного: якщо розвідка вважає, що кінцева мета Путіна — значно ширша, то будь-який мирний документ без жорстких запобіжників може стати лише інтермедією, а не завершенням конфлікту.
Окремий трек переговорів — гарантії безпеки для України. Обговорюється концепція пакета, який мав би запобігти повторній агресії: участь європейських сил безпеки в суміжних країнах і на території України поза фронтом, американська розвідувальна та інша підтримка, а також політичне закріплення зобов’язань через ратифікацію у США. Додатково фігурує ідея американських повітряних патрулів над Україною як елемент стримування.
Втім, у деталях — найбільший ризик. Суперечка точиться навколо того, чи прив’язують гарантії до територіальних поступок. Частина джерел стверджує, що так, інші — що шукають альтернативи. Для Києва це принципово: якщо гарантії перетворюються на «плату» за відмову від територій, вони втрачають сенс як інструмент справедливого миру і стають механізмом тиску.
Ще один болючий пункт — ліміти для української армії. У переговорах звучить цифра близько 800 тисяч військових, тоді як Москва прагне нижчого «стелі» і намагається зробити демілітаризацію частиною угоди. Для України це червона лінія: після досвіду 2014–2022 років обмеження оборонних спроможностей без реальної парасольки безпеки — прямий шлях до повторення війни.
Проблема у тому, що Кремль традиційно відкидає присутність іноземних військ в Україні, навіть якщо йдеться не про бойові підрозділи на фронті, а про сили стримування і тренування. Тобто план гарантій може впертися у фундаментальну відмову Москви, яка хоче не миру з запобіжниками, а миру на власних умовах, що залишає Україну вразливою.
Паралельно Путін публічно не демонструє готовності до компромісів. Він говорить про мир, але повторює, що «умови мають бути виконані», посилається на просування військ і намагається легітимізувати максималістські вимоги. У такій рамці переговори перетворюються на інструмент тиску: Росія хоче закріпити захоплення, отримати паузу і вийти з війни сильнішою, ніж до неї.
У самих США також звучить скепсис. Деякі представники адміністрації визнають: є ризик, що Путін не погодиться на угоду, яка залишає йому «менше, ніж він хотів спочатку». Держсекретар Марко Рубіо публічно визнав невизначеність: незрозуміло, чи Кремль справді хоче домовлятися, чи прагне взяти всю Україну, а початкові цілі війни так і не досягнуті.
Для України ключовий висновок простий і неприємний: мирний процес без реального примусу Росії не гарантує безпеки. Якщо розвідка США має рацію і апетити Кремля не змінилися, то будь-яка угода повинна не лише зупиняти вогонь, а й створювати механізми стримування, які працюватимуть навіть тоді, коли Москва вирішить «перезапустити» війну.
У найближчі місяці все зведеться до трьох перевірок на реалістичність. Перша — чи можливі гарантії безпеки, які Росія не зможе обійти. Друга — чи витримає Україна тиск щодо територій без втрати суб’єктності. Третя — чи зможе Захід зберегти єдність і довгу підтримку, якщо швидкої угоди не буде.
Якщо переговори закінчаться тимчасовою паузою без сильних гарантій, ризик майбутньої ескалації зросте. Якщо ж гарантії будуть реальними, але потребуватимуть політичної волі та ресурсів, це стане довгим зобов’язанням Заходу. У будь-якому випадку ставка одна: не просто припинити бойові дії, а не дозволити Росії повернутися за новою спробою.
