У кінці червня 2025 року Сенат США відхилив пропозицію, яка мала зобов’язати президента Дональда Трампа звернутися до Конгресу для схвалення будь-яких майбутніх військових ударів по Ірану.
Ініціатива, представлена сенатором Тімом Кейном за нормами War Powers Act 1973 року, передбачала чітку механіку консультацій між виконавчою владою та Парламентом перед проведенням нових військових операцій.
Однак голосування закінчилося 53 проти 47 — майже виключно за партійним розподілом: республіканці виступили проти, а більшість демократів підтримала документ.
Головним аргументом його прихильників стало прагнення обмежити президентські воєнні повноваження та повернути Конгресу роль у прийнятті рішень про початок збройних дій.
Сенатор Кейнер закликав ухвалити парламентську резолюцію, яка б захищала від одиничних рішень глави держави на кшталт недавніх ударів по трьох ядерних об’єктах Ірану, здійснених без попередніх консультацій із законодавцями.
Вони стверджували, що такі дії мають ознаки самовільного застосування сили й прирівнюються до ведення війни, навіть якщо формальної декларації війни не було.
Своєю чергою представники республіканців наполягали на тому, що War Powers Act залишає за президентом право приймати «миттєві рішення» в інтересах національної безпеки та не вимагає погодження з Конгресом у ситуаціях, що загрожують життю американських військових.
Сенатор Джон Баррассо назвав зусилля демократів «політичною грою», підкресливши, що будь-яка затримка з консультаціями може призвести до втрати стратегічних переваг над противником. «Наша Конституція чітко делегує реальні повноваження верховного головнокомандувача саме президенту», — заявив він під час дебатів у залі.
У ході обговорення учасники парламентської дискусії порівнювали майбутні обмеження з практикою минулих адміністрацій. Демократи зазначали, що президент Обама неодноразово ухвалював військові рішення без формального звернення до Конгресу, зокрема для розгортання ударів по Сирії та операцій проти «Ісламської держави».
Водночас республіканці закидали опонентам подвійні стандарти: мовляв, коли демократи були при владі, схожі резолюції не виносили на голосування.
Після голосування багато експертів висловили занепокоєння подальшою політичною поляризацією питання воєнних дій. Військова доктрина США традиційно передбачає баланс між виконавчою і законодавчою гілками влади для легітимного застосування сили. Однак останні роки продемонстрували тенденцію до збільшення президентської самостійності, особливо у випадках швидких військових відповідей.
Одним із ключових моментів обговорення стало уточнення поняття «акту війни». Сенатор Кріс Ван Холлен, коментуючи відмову Сенату розглянути резолюцію, процитував гіпотетичне питання: «А що б ми сказали, якби Іран скинув військові бомбардувальники на наші бази й завдав удару по наших об’єктах? Ми ж назвали б це війною». Така аргументація мала на меті показати, що обмеження президентських воєнних повноважень необхідні для уникнення «холодних війн під керівництвом однієї особи».
Навіть до денонсації основного документа про воєнні повноваження в Конгресі вже вносилися спроби реформ: у Палаті представників двома коаліціями — демократичною та біпартійною — було зареєстровано схожі резолюції. Але їх розгляд запланований лише на серпень 2025 року, і за умов республіканської більшості в нижній палаті потрапити на голосування підприємці не очікують. Таким чином, тенденція до розширення прав глави виконавчої влади в питаннях війни виглядає малоймовірною у краткостроковій перспективі.
Ще одним голосом, що привернув увагу, стала поведінка сенатора Ренда Пола, єдиного республіканця, який підтримав ініціативу демократів. Він згадав перші федеральні документи, зокрема Федіралісти, підкреслюючи думку Джеймса Медісона, що саме законодавча гілка влади має бути «найменш схильною до війни». Така позиція викликала жваві дискусії серед колег як усередині партії, так і в суспільстві.
Наслідки недавнього голосування проявилися вже наступного дня після дебатів. Відмовившись обмежити можливість президента Трампа на нові військові удари, Сенат продемонстрував, що питання воєнних повноважень залишається гостро політизованим і неочевидним для консенсусу навіть серед однопартійців. Демократичний сенатор Джон Феттерман при цьому пояснив свій голос проти тим, що не бажав «звужувати у майбутньому будь-якому президенту», незалежно від партійної приналежності, права реагувати в надзвичайних ситуаціях.
Паралельно з політичними баталіями розгортається й суспільна дискусія стосовно ролі Конгресу у вирішенні питань війни. Журналісти, правозахисники та історики наголошують: бюрократичні процедури й затримки можуть ускладнювати оборонну організацію, але водночас парламентський контроль створює демократичний захист від необдуманих рішень. Саме цей баланс протягом десятиліть визначав американську військову доктрину.
Після відхилення сенатського документа дискусія навколо воєнних повноважень Трампа перейшла в суспільне поле: багато хто звернув увагу, що для безпечного застосування сили США мають розробити чіткішу політику відповідальності між президентом і Конгресом. Військова операція може вимагати оперативних дій, але стратегічне планування й ухвалення рішення про ведення війни повинні залишатися під наглядом законодавців, щоб уникнути «ворогів за кордоном», які можуть стати «ворогами всередині» через відсутність прозорості й контролю.
Попри всі розбіжності, експерти вказують, що конституційні механізми ослаблення воєнних повноважень залишаються живими: паритетні процедури для оголошення війни, вимога регулярних звітів президента перед Конгресом і можливість голосування за фінансування військових дій. Ці інструменти можуть стати основою для нових реформ, якщо суспільство та законодавці знайдуть спільний погляд на роль військових операцій у зовнішній політиці.
Отже, рішення Сенату заблокувати розгляд резолюції про обмеження воєнних повноважень Дональда Трампа знаменує черговий етап боротьби за баланс влади в США. Суперечності між виконавчою та законодавчою гілками влади у питаннях війни залишаються гострими, а майбутні зусилля щодо зміни правила гри вимагатимуть активної позиції як Конгресу, так і громадянського суспільства.
