Українська війна входить у фазу, де вирішальним стає не один прорив, а здатність кілька місяців поспіль утримувати темп. Після років виснаження фронт більше не рухається великими ривками, але саме в цій повільності з’являється простір для перелому.
Бригадний генерал Андрій Білецький, командир Третього армійського корпусу, бачить для України критичне вікно у найближчі шість місяців. Його оцінка проста й жорстка: російська армія виснажена, її наступальні можливості звужуються, а Україна має шанс повернути ініціативу.
Це не означає швидкої перемоги чи легкого маневру. Йдеться про інше — про здатність ЗСУ послідовно покращувати позиції, брати важливі тактичні й стратегічні точки, ламати російський темп і змушувати Москву рахуватися з новою реальністю на лінії фронту.
За попереднім аналізом Дейком, саме така логіка дедалі більше визначає нинішній етап війни в Україні. Не гучний контрнаступ із великим політичним очікуванням, а серія точних дій, що змінюють баланс: дрони, удари по логістиці, тиск на ППО, локальні просування і виснаження командної вертикалі противника.
Білецький називає найближчі шість-дев’ять місяців моментом перелому, але наголошує: перші шість будуть найважливішими. Саме в цей час Україна має або закріпити нову динаміку, або дозволити війні знову застигнути в позиційному виснаженні, вигідному Москві.
Головний вузол — Донецька область. Росія досі прагне захопити весь регіон і перетворює цю вимогу на одну з ключових умов мирних переговорів. Україна, навпаки, не може погодитися на відхід із територій, які російська армія не змогла взяти силою.
Саме тому питання фронту прямо пов’язане з дипломатією. Якщо Україна говоритиме з Росією після втрати ініціативи, кожен пункт майбутнього перемир’я буде тиснути на Київ. Якщо ж ЗСУ зможуть покращити позиції, переговорна архітектура зміниться: розмова почнеться не з поступок, а з ціни подальшої війни для Москви.
У цьому сенсі фраза Білецького про «позицію сили» є не політичним гаслом, а військовою формулою. Стабільне перемир’я можливе лише тоді, коли противник розуміє, що продовження наступу не дає йому швидкого виграшу, а кожен новий кілометр коштує надто дорого.
Окрема увага прикута до так званого фортифікаційного поясу Донбасу. Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка та навколишні укріплення тримають оборонну конструкцію сходу. Якщо Росія прорве цей пояс, вона отримає нові можливості для тиску на решту Донбасу.
Найгарячішою точкою залишається район Костянтинівки, південного краю цього оборонного вузла. Російські війська намагаються тиснути там, де прорив міг би мати не лише тактичне, а й політичне значення. Але лобові атаки виснажують їх швидше, ніж дають результат.
На північному фланзі біля Слов’янська українські підрозділи утримують позиції так, щоб змусити Росію атакувати місто напряму. Це змінює ціну наступу. Замість маневру ворог отримує фронтальне зіткнення з підготовленою обороною, втратами піхоти, техніки й польових командирів.
Саме втрати командної ланки Білецький вважає одним із симптомів професійної деградації російської армії. Нестача особового складу вже не дозволяє Москві рухатися так, як рік тому. Її наступи стають повільнішими, дорожчими й менш гнучкими.
Україна водночас не позбавлена власних проблем. Найважча з них — дефіцит людей. Навіть успішна оборона потребує ротацій, підготовки, резервів і часу. Тому ставка лише на витримку піхоти небезпечна. Війна дедалі більше переходить у площину технологій, де кожен збережений боєць має стратегічну ціну.
Тут важливу роль відіграють українські дрони середньої дальності. Вони б’ють по російській логістиці, системах ППО, військових об’єктах і нафтовій інфраструктурі. Такі удари не завжди змінюють карту одразу, але вони руйнують тилову впевненість Росії й відкривають шлях для дальших атак.
Додатковим чинником стала втрата російськими підрозділами стабільного доступу до Starlink. Для сучасного бою зв’язок є не менш важливим за артилерію: він з’єднує розвідку, дрони, командирів і вогневі засоби. Коли ця система слабшає, російські війська починають повільніше бачити поле бою й гірше реагувати.
Втім, технологічна перевага не є гарантованою. Україна сильніша в безпілотних наземних платформах, важких ударних дронах і роботизованих рішеннях. Росія швидше просувається у волоконно-оптичних дронах, які майже неможливо заглушити. Це гонка, у якій відставання на кілька місяців може коштувати позицій.
Бригадний генерал Андрій Білецький із Третього армійського корпусу Збройних сил України позує для фотографій після інтерв’ю на тлі російського вторгнення в Україну в місці, яке не розголошується, у Харківській області, Україна, 21 травня 2026 року — Томас Пітер
Третій армійський корпус Білецького намагається стати моделлю модернізованої української армії. Його підрозділи інтегрують наземні роботи, дрони-камікадзе, дистанційні платформи з кулеметами й гранатометами. Мета — не замінити солдата повністю, а прибрати людину з найсмертоносніших ділянок бою.
Це може стати наступною революцією на фронті. Якщо значну частину штурмових і допоміжних функцій виконуватимуть машини, командири отримають більше варіантів для складних комбінованих операцій. Українська армія зможе діяти творчіше, ризикувати менше й зберігати найдефіцитніший ресурс — підготовлених людей.
Саме тому нинішній момент такий важливий. Росія ще має масу, артилерію, авіацію, резерви й політичну волю продовжувати війну. Але її перевага вже не виглядає необмеженою. Якщо Україна зможе зберегти темп, технологічний тиск і локальну ініціативу, фронт може почати рухатися в іншому напрямку.
Перелом у такій війні не обов’язково виглядає як один день із великими заголовками. Частіше він складається з менших рішень: вчасно знищеної логістики, втраченої російської роти, збереженої української бригади, нового дрона, який замінив групу піхоти, і позиції, яку вдалося взяти без зайвої крові.
Найближчі місяці покажуть, чи зможе Україна перетворити ці елементи на стратегію. Якщо так, мирні переговори перестануть бути розмовою про те, скільки Київ має віддати, і стануть розмовою про те, скільки Москва ще здатна втратити. Саме в цьому й полягає справжній зміст майбутнього перелому.
