Повернення з полону — це завжди мить, де на стику радості та болю зупиняється час. Паркування біля однієї з військових частин у Чернігівській області на початку травня перетворилося на живу мозаїку обіймів, сліз і тремтячих рук, коли до нього заїхали автобуси з 205 українськими військовополоненими, звільненими під час шістдесят четвертого, одного з найбільших, обміну з Росією. Родичі чекали на своїх коханих, тримаючи в руках свіжі світлини, домашній шоколадний торт чи просто прапор, аби першим доторком повернути полоненим відчуття дому.
Серед натовпу стояли сестри Юрія Добрєва — 31‑річна Анастасія та 38‑річна Інга. Вони привезли братові торт із двома червоними серцями й цифрами «2» та «5»: ще у квітні Юрієві виповнилося двадцять п’ять, але відсвяткувати він не зміг — російський полон викреслив зі щоденника цілий рік. До солодкого презенту сестри додали улюблені «Winston», пляшку «Coca‑Cola», кілька запальничок і шоколадок, сподіваючись, що навіть запах цих дрібниць поверне хлопцеві відчуття нормальності. Та попри підготовку, тривога точила серця: чи залишився він тим самим жартівливим братом, чи зберіг у темряві тюремних казематів свою усмішку?
Юрій зник наприкінці 2023‑го у лісі на Луганщині, коли підрозділ Нацгвардії потрапив у раптову засідку. Уже наступного дня його сестри нишпорили соцмережами, у яких з’явилося відео: змарнілий юнак у мінусовій температурі, практично без одягу, з руками, зв’язаними пластиковими стяжками. Шок змінювався крихтою полегшення — бодай живий. Згодом інші звільнені військові передали, що бачили Добрєва у різних колоніях, а Червоний Хрест підтвердив місце утримання — сумнозвісна колонія у Свердловську. У квітні сестри дізналися, що брат у черговому списку на обмін, і одразу вирушили нічним потягом із Одеси до Києва, а звідти — машиною до пункту зустрічі.
Колишні українські військовополонені прибувають до пункту прийому після звільнення з російського полону у вівторок у Чернігівській області України. Брендан Гоффман
Анастасія Добрєва (ліворуч) та її сестра Інга Паламарчук (друга праворуч) чекають на свого брата Юрія Добрєва, військовослужбовця Національної гвардії України, який перебуває у полоні в Росії. Брендан Гоффман
Поки вони долали сотні кілометрів, у Чернігівській області збиралися інші сім’ї. Хтось знав, що близька людина точно у списку, хтось приїхав лише надіятися, що її ім’я там чудом з’явиться. Юлія Когут тримала фотографію сина Вадима, зниклого в боях під Херсоном на другий день повномасштабного вторгнення. Два роки жінка виборювала кожну крупицю інформації, писала в усі можливі інстанції, але тепер, коли остаточний список оприлюднили, імені Вадима там не виявилося. Її плечі здригалися від ридань, а поруч стояла сусідка Анжеліка Яцина. Вона шукала старшого брата Олега Ободовського і, хоч його теж не було серед звільнених, Яцина не втрачала надії дізнатися бодай новини через інших поверненців.
Перед автобусами до паркування під’їхали дві “швидкі”. Поранені настільки, що не могли стояти, лежали на ношах, але, побачивши натовп, піднімали руки крізь втому та біль. «Слава Україні!» — лунав хор знайомих голосів у відповідь, і в ці секунди навіть земля здавалася тремтливою від емоцій.
Члени родини чекають у вівторок на звільнення чергових українських військовополонених. Брендан Гоффман
Юлія Когут (ліворуч) в обіймах з Анжелікою Яциною, коли вони дізналися, що їхніх близьких немає у списку військовополонених, яких планують звільнити в рамках обміну з Росією. Брендан Гоффман
Сирени поліції анонсували прибуття кортежу: чотири білі туристичні автобуси, по суті, довжелезні капсули болю, що плавно котилися до зупинки. Двері відчинилися, і на асфальт виходили чоловіки, схожі один на одного: поголені голови, збляклі, але вперто стиснені щелепи, жовто‑блакитні стяги на плечах, порожні очі, в яких стільки всього неможливо передати словами. У когось тіло виснажене голодом і тортурами, у когось набряклі кисті рук — сліди кайданок, у більшості — худорлява постава, що кричить про дефіцит білка та вітамінів.
Міноборони підрахувало, що за три роки війни з російського полону вдалося повернути понад 4550 українців. Але статистика безмовна щодо тисяч тих, хто ще залишається за кремлівськими ґратами. Випущені розповідають про катування струмом, «розтяжки» між ребрами, дні без води й примусове виконання російського гімну. Полонених психологічно ламали щоденним навіюванням: «Україна вас покинула, Київ впав, про вас забули». Саме через це на обмінних пунктах завжди панує особлива атмосфера — кожне «ми боролися за тебе» стає маленькою перемогою над російською пропагандою.
На 23‑річного Сергія Лаптєва чекала зовсім інша реальність: він потрапив у полон ще в перший тиждень вторгнення й просидів за ґратами три роки. Про смерть матері дізнався з листа Червоного Хреста, проте тримався за життя заради доньки, народженої за кілька днів до його захоплення. Сергій ішов через натовп, а люди підносили йому фото своїх зниклих. Коли Юлія Когут показала світлину Вадима, хлопець лише тихо похитав головою. Та поруч з’явилася пані Яцина: на її фото він упізнав співкамерника Олега Ободовського — той живий, щоправда, досі у полоні. У мить одкровення жінка розплакалася, тримаючись за руку Сергія, немов через дотик передаючи братові вісточку з волі.
Більшість звільнених в'язнів прибули автобусами. Брендан Гоффман
Деякі з військовополонених, що повернулися, прибули на машинах швидкої допомоги. Брендан Гоффман
Юрій Добрєв вийшов останнім із другого автобуса. Побачивши сестер, він наче знову став молодшим братиком, що стрибає їм у обійми. «Дівчата, я вдома», — прошепотів, притискаючи їхні голови до грудей. Йому ще не можна було їсти солодке — лікарі мали перевірити шлунок, виснажений тюремною баландою, та Інга все одно запалила свічки: нехай бажання здійснюються. Юрій задув полум’я, а замість промови просто обійняв обох, ніби боявся випустити справжність цієї хвилини.
Нині всім поверненцям належить довгий шлях реабілітації. Лікарі оцінюють літрові дефіцити маси тіла, множинні переломи, порушення зору, що стали наслідком тривалого перебування у темряві. Психологи готуються місяцями працювати з посттравматичним стресом, а держава обіцяє соціальний супровід: лікування, санаторії, програми профнавчання. Проте найважча робота — повернути собі сон без кошмарів і віру в те, що світ далі крутиться за правилами, де добро винагороджується, а зло не залишається безкарним.
Україна паралельно шукає нові дипломатичні механізми для подальших обмінів, залучаючи посередників — від Червоного Хреста до Близького Сходу, який має вплив на Кремль. Успіх кожної операції залежить від багатьох факторів: політичної кон’юнктури, тиску міжнародного права, інтенсивності бойових дій і навіть кліматичного сезону. Кожен список формується у секретному режимі й редагується до останньої хвилини, тому родинам іноді повідомляють про звільнення за кілька годин до прибуття автобуса. Публічний резонанс довкола історій полонених також стає каталізатором — світові ЗМІ дедалі частіше розповідають про тортури та незаконні вироки, що їх виносить Росія українським військовим.
Сергій Лаптєв підтвердив, що брат Анжеліки Яцини досі живий і перебуває в російській в'язниці. Брендан Гоффман
Юрій Добрєв, солдат Національної гвардії України, якого щойно звільнили з російського полону, зі своїми сестрами Анастасією Добрєвою (ліворуч) та Інгою Паламарчук. Брендан Гоффман
Та попри цифри й статистику, головний акцент має залишатися на людях. Кожен звільнений — це чиясь ціла всесвітня історія: хлопець, який не встиг сказати «люблю» перед боєм, батько, котрий запам’ятав перші кроки дитини лише з чужих слів, медик, що лікував ворога в полоні, аби сам вижити. Їхній досвід говорить про незламність і про те, що навіть найтемніші підвали імперської тиранії не здатні заламати прагнення свободи.
Сестри Добрєви тепер мають новий ритуал: щодня о дев’ятій вечора вони запалюють дві свічки — одну за Юрієм, другу за тих, хто ще не повернувся. Вони вірять, що таке просте полум’я нагадує всій країні: за кожним солдатом стоїть сім’я, яка чекає й бореться разом із ним. Юрій, досі худий, але вже з іскрою в очах, планує після реабілітації повернутися до частини. «Ми не можемо дозволити їм забрати нашу землю й нашу гідність», — каже він, роблячи першу затяжку улюбленої «Winston» на свободі.
У той самий час Юлія Когут і Анжеліка Яцина, обійнявшись, дивляться на дорогу, де щойно зник кортеж. Вони по‑іншому рахують дні: не скільки минуло від початку війни, а скільки залишилося до наступного обміну. Їхні серця б’ються в унісон із тисячами інших українських матерів, сестер і дружин, для яких слово «чекати» стало не просто дією, а стилем життя. На їхніх колінах лежать фотографії зниклих синів і братів, а в очах — непохитна обіцянка: ніхто не забутий, нікого не покинуто. І ця колективна клятва, підкріплена кожною історією порятунку, зрештою стане ще одним цвяхом у кришку імперських амбіцій, які так і не змогли зламати український дух.
Деяким членам родини, які чекали, українська влада повідомила, що їхні близькі повертаються додому. Інші прийшли з невизначеною надією або ж хотіли отримати хоча б інформацію про своїх родичів від солдатів, що повертаються. Брендан Гоффман
