Пропозиція Дональда Трампа створити з Іраном спільний механізм контролю Ормузької протоки виглядає парадоксальною лише на перший погляд. У регіоні, де десятиліттями домінувала стратегія стримування, раптом з’являється модель співуправління. Але за цією ініціативою стоїть не дипломатичний жест, а прагматичний розрахунок — переформатувати контроль над ключовою енергетичною артерією світу.
Ормузька протока — вузький коридор, через який проходить до п’ятої частини світових поставок нафти. Будь-яке загострення тут миттєво впливає на ціни на нафту, світову економіку і безпеку морських шляхів. Саме тому контроль над протокою завжди був не лише військовим, а й геополітичним інструментом.
Пропозиція Трампа змінює сам принцип гри: замість одностороннього військового тиску — спільна відповідальність із потенційним противником. За попереднім аналізом «Дейком», це не спроба примирення, а спроба інтегрувати Іран у систему, де він перестає бути неконтрольованим фактором і стає частиною регульованого порядку.
Ключове питання — від кого саме планується «захищати» протоку. Формально — від будь-яких загроз: піратства, терористичних атак, несанкціонованих військових дій. Але фактично йдеться про ширший спектр ризиків: від неконтрольованих проксі-груп до можливих дій третіх держав, які можуть використати регіон для ескалації.
У цьому контексті Іран перестає бути єдиним джерелом загрози і перетворюється на співучасника безпеки. Це різко контрастує з попередніми роками, коли Вашингтон будував політику на санкціях проти Ірану, обмеженні його ядерної програми та військовому стримуванні в Перській затоці.
Однак друга частина заяви Трампа показує межі цієї «партнерської» логіки. Жорстка позиція щодо заборони збагачення урану означає, що США не готові до повноцінного компромісу. Фактично пропонується асиметрична модель: Іран отримує роль у безпеці протоки, але втрачає ключовий елемент свого стратегічного суверенітету — ядерну програму.
Це створює внутрішню суперечність. Для Тегерана контроль над Ормузькою протокою — один із небагатьох важелів впливу на глобальний ринок енергоресурсів. Відмова від ядерних амбіцій в обмін на часткову легітимацію цієї ролі може виглядати як поступка без гарантій.
Додатковий вимір — економічний. Ідея стягнення платежів за транзит, зокрема в криптовалюті, сигналізує про спробу Ірану обійти санкційні обмеження та створити альтернативну фінансову модель. Якщо ця логіка буде інтегрована у спільний формат із США, це означатиме фактичне визнання нових правил гри у міжнародних розрахунках.
Не менш важливим є китайський фактор. Пекін, як один із головних споживачів нафти з регіону, зацікавлений у стабільності протоки, але водночас прагне посилити власний вплив на Близькому Сході. Його роль у потенційній угоді вказує на формування трикутника впливу, де США, Іран і Китай змушені враховувати інтереси один одного.
Присутність американських військ у регіоні, яку Трамп прямо підтверджує, додає ще один рівень складності. Навіть у разі угоди контроль залишатиметься не рівноправним, а ієрархічним. Це означає, що «спільне підприємство» може стати не стільки партнерством, скільки інструментом керованого балансу.
У стратегічному вимірі ця ініціатива є спробою переосмислити конфлікт як систему взаємозалежностей. Замість прямої конфронтації — контрольована кооперація. Але її стійкість залежатиме від того, чи зможуть сторони погодити фундаментальні питання: ядерну програму Ірану, санкції, механізми контролю та розподіл вигод.
Якщо угода відбудеться, вона змінить не лише регіональний баланс сил, а й саму архітектуру глобальної енергетичної безпеки. Якщо ж провалиться — Ормузька протока знову стане точкою нестабільності, де будь-який інцидент може мати світові наслідки.
У підсумку пропозиція Трампа — це не про охорону протоки. Це про спробу переписати правила контролю над одним із найважливіших вузлів світової економіки. І питання полягає не в тому, чи можливе таке партнерство, а в тому, хто в ньому зрештою встановлюватиме правила.
