Майже через місяць після початку війни між США, Ізраїлем та Іраном Вашингтон і Тегеран демонструють знайому дипломатичну схему: обидві сторони говорять про можливість домовленості, але водночас намагаються показати, що саме вони контролюють темп конфлікту і не шукають порятунку першими.
У центрі цієї фази — американський 15-пунктний план, який, за даними AP і Wall Street Journal, уже циркулює через посередників. Його ядро жорстке: фактичне згортання іранської ядерної програми, вивезення запасів збагаченого урану, обмеження ракетного арсеналу та свобода судноплавства через Ормузьку протоку.
Іран публічно відповідає не компромісом, а контрвимогою. За повідомленнями AP, Тегеран відкинув американську пропозицію і висунув власні умови: репарації за збитки війни та визнання його суверенного права контролювати режим проходу через Ормузьку протоку. Це означає, що Іран намагається перевести розмову з теми капітуляції на тему торгу.
За попереднім аналізом Дейком, Білий дім зараз веде не одну, а дві кампанії одночасно. Перша — військова, щоб послабити Іран і зберегти тиск. Друга — переговорна, щоб нав’язати рамку майбутньої угоди до того, як союзники, ринки чи внутрішня політика США почнуть вимагати швидкого згортання війни.
Саме тому дипломатія й перекидання військ не суперечать одне одному. Associated Press повідомляв, що паралельно з мирною ініціативою США готували відправлення щонайменше тисячі додаткових військових до регіону. Інші американські медіа, зокрема Washington Post і Stars and Stripes, писали вже про приблизно 2,000 десантників із 82-ї повітряно-десантної дивізії, яких почали готувати до перекидання на Близький Схід. Різниця в цифрах, імовірно, пояснюється різними етапами планування, але тренд очевидний: військова присутність США зростає.
Ця логіка є типовою для Дональда Трампа. Він намагається домовлятися не після тиску, а через тиск. Його підхід до Ірану зараз виглядає як спроба продати мирний план під гуркіт додаткових сил, щоб Тегеран читав американський документ не як побажання, а як ультимативну рамку, підкріплену можливістю нової ескалації.
При цьому Білий дім свідомо уникає враження слабкості. Каролін Лівітт останніми днями публічно наполягала, що режим у Тегерані шукає «шлях до виходу» і що саме американські удари зламали іранські військові можливості. Водночас вона не розкривала деталей «продуктивних переговорів», чим залишала адміністрації простір одночасно для дипломатії й для подальших ударів.
Тегеран, своєю чергою, грає в дзеркальну гру. Іран не хоче визнавати, що сідає за стіл під тиском бомбардувань, тому публічно заперечує американське трактування переговорів або подає їх як розмову на власних умовах. Саме звідси походить жорстка риторика про репарації, суверенітет над Ормузом і неприйнятність американських вимог щодо ракет та ядерного циклу.
Окрему роль у цій схемі відіграє Пакистан. Саме через нього, за даними кількох повідомлень, передаються сигнали між Вашингтоном і Тегераном, а Ісламабад навіть розглядається як можливий майданчик для майбутніх контактів. Це підсилює не лише дипломатичну вагу Пакистану, а й значення його армійського керівництва, яке останніми тижнями вже намагалося використовувати зв’язки з Трампом як канал доступу до кризової дипломатії.
Американські солдати, що перекидаються до України з Форт-Брегга, Північна Кароліна, у 2022 році — Кенні Голстон
Утім, сам зміст американського плану показує, наскільки вузьким є коридор для реальної угоди. Вимога нульового збагачення урану, вивезення майже зброєпридатних запасів і серйозного урізання ракетної програми майже повністю повторює довоєнну максималістську позицію США. Для Ірану погодитися на це без значних зустрічних гарантій означало б зафіксувати стратегічну поразку.
Не менш важливо й те, чого в плані немає. У публічно описаній рамці немає чітких згадок про зміну режиму в Ірані, про захист протестувальників чи про політичні гарантії для іранського суспільства. Це разюче контрастує з попередніми словами Трампа, який раніше апелював до іранців як до потенційної сили внутрішнього зламу режиму. Отже, Білий дім дедалі помітніше переходить від мови трансформації Ірану до мови примусу його держави.
Для Вашингтона це прагматичний зсув. Угода, яка знижує ядерний і ракетний ризик та частково відновлює свободу судноплавства, зараз виглядає досяжнішою, ніж спроба змінити політичний лад Ірану. Але саме тут і виникає внутрішня суперечність трампівської лінії: що більше США говорять про мир, то важче пояснювати, навіщо одночасно нарощувати сили; що більше вони нарощують сили, то важче переконувати Іран, що йдеться не про підготовку до нового удару.
З погляду Тегерана, додаткові американські війська є не просто тлом, а змістом переговорів. Якщо США можуть швидко посилити угруповання десантниками, морською піхотою й кораблями, то будь-які мирні контакти для Ірану виглядають не як стабільний процес, а як пауза між раундами тиску. Саме тому іранські вимоги такі завищені: вони покликані не лише досягти поступок, а й підняти ціну самої розмови.
Важливо й інше: навіть якщо переговори стартують, вони навряд чи будуть прямими, швидкими і публічними. Уже зараз повідомлення з різних столиць малюють картину багатошарового бек-каналу, де фігурують Пакистан, арабські держави та американські неформальні емісари. Це означає, що дипломатія може йти паралельно з ескалацією ще довго, без чіткої межі між «війною» і «переговорами».
Для регіону головний ризик у тому, що така подвійна стратегія легко виходить з-під контролю. Якщо Трамп вирішить, що військовий тиск дає більше, ніж переговори, підсилення контингенту швидко перетвориться на інструмент нової операції. Якщо ж Іран побачить у цих перекиданнях підготовку до захоплення вузлів на кшталт Харкського острова або до силового розблокування Ормузу, він матиме стимул зривати переговорну рамку ще до її оформлення.
У підсумку Вашингтон намагається зіграти на межі двох логік: примусу і врегулювання. Мирний план має показати, що США не хочуть нескінченної війни. Додаткові війська мають довести, що США не бояться її продовження. Проблема в тому, що для Тегерана саме це поєднання робить американську пропозицію менш схожою на компроміс і більш схожою на ультиматум під прикриттям дипломатії.
Саме тому найближчі дні будуть вирішальними не лише для військового театру, а й для самої архітектури можливого миру. Якщо сторони зможуть перевести обмін сигналами в предметну розмову, нинішнє нарощування сил стане інструментом тиску перед торгом. Якщо ні, воно буде сприйняте як передмова до нової фази війни, у якій дипломатія служитиме вже не виходом із конфлікту, а його тактичним прикриттям.
