Адміністрація Трампа переглядає підхід до протипіхотних мін, скасовуючи обмеження, запроваджені за Байдена. Новий курс формально запускає процес оновлення правил і розширює можливості застосування зброї, яку у світі вважають однією з найбільш суперечливих.
У службовому меморандумі, підписаному міністром оборони Пітом Гегсетом, міститься вимога переглянути чинну політику і подати нову версію протягом 90 днів. Документ подає зміну як відповідь на «небезпечне» середовище безпеки та потребу в підсиленні військ.
Ключова зміна — зняття географічних обмежень, які раніше фактично прив’язували використання мін до оборони Південної Кореї. Тепер політика США рухається до сценарію, де протипіхотні міни можуть бути дозволені глобально, залежно від рішення командирів у конкретному театрі дій.
Ще один важливий пункт — надання комбатант-командирам ширших повноважень на застосування мін. На практиці це означає швидші рішення в бойових умовах і менше політичних «запобіжників» у ланцюгу погоджень, а також більший ризик помилок у зоні цивільного населення.
Меморандум також перегортає підхід до запасів: пропонується знищувати лише ті міни, які «непрацездатні або небезпечні» для зберігання. Це відхід від лінії на скорочення складів, коли боєприпаси не потрібні для оборони Кореї, і сигнал про довшу «життєву» перспективу арсеналу.
Правозахисники роками закликають до заборони таких систем, бо протипіхотні міни мають довгу «післядію». Вони можуть убивати, калічити або засліплювати людей через роки після завершення бойових дій, коли фронт давно змінився, а цивільні повертаються до полів і доріг.
Навіть коли йдеться про «непостійні» системи, які мають механізми самознищення та самодеактивації, проблема не зникає. Фахівці з боєприпасів не раз попереджали: відмови трапляються, а отже частина мін перетворюється на нерозірвані боєприпаси, що живуть у ґрунті роками.
Офіційна логіка Пентагону зводиться до того, що мінні поля можуть бути «множником сили» й ускладнювати маневр противника. Але критики відповідають: сучасна війна змінилася, а високоточна розвідка, дрони та артилерія створюють інші інструменти стримування, без такого шлейфу для цивільних жертв.
Скасування географічних обмежень також має політичний вимір. США багато років були одним із центрів «стигматизації» мін, навіть не приєднавшись до заборонної угоди. Коли Вашингтон послаблює власні правила, інші держави отримують аргумент: якщо США дозволяють, то чому ми маємо стримуватися?
У центрі міжнародної дискусії — Оттавська конвенція 1997 року, що забороняє виробництво, використання і накопичення протипіхотних мін. До неї приєдналися понад 160 країн, але США не є стороною. Сам факт неприєднання давно критикують, а нинішній розворот підсилює цю критику.
Додаткову напругу створює тенденція 2025 року, коли деякі держави переглядають або оголошують намір переглянути участь у режимі заборони. На тлі війни в Європі тема мін стала «практичною», і частина урядів ставить військову необхідність вище довгострокових гуманітарних ризиків.
Україна у цій історії згадується як країна, що активно використовує мінні загородження для стримування наступу РФ. Водночас у Європі та за її межами посилюється страх, що широке повернення мін зробить післявоєнне розмінування дорожчим, довшим і небезпечнішим для поколінь цивільних.
Окремий дискомфорт викликає згадка про те, що президент Дональд Трамп нібито скасував американську програму гуманітарного розмінування. Це програма, через яку США допомагали іншим державам прибирати міни та нерозірвані боєприпаси після війн, зменшуючи смертність і відновлюючи економіку.
У документі водночас заявляється, що нова політика нібито дозволить США залишатися лідером у допомозі з очищення територій від боєприпасів. Але тут виникає очевидний конфлікт сигналів: складно переконувати світ у «гуманітарному розмінуванні», якщо паралельно знімаються бар’єри для ширшого мінування.
Критики називають рішення поверненням до «дискредитованої» практики, яка провокує ланцюгову реакцію. Їхня логіка проста: чим менше табу, тим більше країн вважають міни нормальним інструментом, а отже збільшується ризик цивільних жертв і довготривалої деградації територій.
Експерти з контроль над озброєннями акцентують, що користь мін «на балансі» неочевидна для США у більшості потенційних сценаріїв. Американська армія не застосовувала протипіхотні міни масово десятиліттями, і це підважує аргумент про нагальну необхідність «повернення» саме цієї зброї.
Сторона оборонного відомства робить акцент на «зниженні ризику для некомбатантів». На папері це виглядає як обіцянка точності й контролю. Але реальні конфлікти рідко піддаються лабораторному регулюванню: мапи мінних полів губляться, підрозділи змінюються, а лінія фронту рухається хаотично.
Для європейських союзників тема чутлива ще й тому, що їхні політики та гуманітарні структури роками інвестували в протимінну діяльність. Якщо політика США стає жорсткішою у «дозволах», партнери можуть опинитися між потребою військової підтримки й страхом, що нормалізація мін підірве гуманітарні стандарти.
Особливо показовим є акцент на «дистанційно доставлених» мінах. У теорії це має зменшити ризик для власних військ і пришвидшити постановку загороджень. На практиці дистанційність не гарантує точність, а відмови механізмів самознищення залишають у землі невидимі пастки.
Для України ця дискусія має прямий, а не академічний вимір. Чим довше триває війна, тим більше територій потребуватиме розмінування, тим більші витрати ляжуть на державу, бізнес і громади. Розширення глобальної «дозволеності» мін робить ризик повторення таких криз у світі більш імовірним.
Важливий нюанс — правила застосування «випадок за випадком». Такий підхід дає гнучкість, але створює сіру зону: рішення можуть залежати від політичної волі, тиску обставин і суб’єктивних оцінок командира. У результаті зброя, яку вважають невибірковою, може повертатися під новими формулами.
Найближчі 90 днів стануть періодом, коли Пентагон має сформувати нову політику США з урахуванням п’яти заданих цілей. І саме в деталях — хто санкціонує, як фіксують поля, як контролюють самодеактивацію, хто відповідає після бою — буде справжня ціна цього розвороту.
У довшій перспективі це рішення може змінити глобальні норми. Якщо США офіційно дозволяють ширше застосування, це слабшає як моральний, так і дипломатичний тиск на інших. Для міжнародної безпеки це означає більше мінних полів, більше нерозірваних боєприпасів і важче післявоєнне відновлення.
Суспільна реакція неминуче розділиться між аргументом «ефективність на полі бою» і аргументом «неприйнятна гуманітарна ціна». Але головний критерій буде практичним: чи зростатиме кількість цивільних жертв через роки, коли про конкретні рішення командирів уже ніхто не пам’ятатиме.
Цей розворот виглядає як сигнал про більш жорсткий підхід Вашингтона до підготовки майбутніх конфліктів. Проте він також ризикує зруйнувати залишки міжнародного табу на протипіхотні міни, а разом із ним — і довіру до риторики про «обережну силу» та пріоритет захисту цивільних.
