Чи означають нові удари по Ірану формальний початок війни між США та Іраном? Конституція Сполучених Штатів чітко визначає, що єдиним органом, уповноваженим «оголошувати війну», є Конгрес, згідно зі статтею І розділу 8.
Однак у статті ІІ згадується статус президента як «головнокомандувача» збройних сил, що дає широку інтерпретацію права на здійснення обмежених воєнних операцій без попереднього голосування у палаті представників чи у Сенаті.
Президент Трамп скористався цим поєднанням норм і, не дочекавшись жодного рішення Конгресу, віддав наказ про удари «bunker busters» і крилатими ракетами по трьох ядерних об’єктах Ірану, заявивши в соцмережах, нібито його ціллю було «повністю й остаточно знищити» потенціал суперника.
Критики цієї стратегії, серед яких багато демократів і навіть частина республіканців, наголошують на порушенні волі законодавчого органу. Сенатор з Вірджинії Тим Кейн у прямому ефірі зазначив, що будь-які подальші воєнні дії мають відбуватися лише за згодою Конгресу, і подав відповідну резолюцію, яка вимагає офіційного дозволу перед наступними ударами.
Представник Томас Массі назвав ракетні нальоти «незаконними» без голосування Палати представників, оскільки «Іран не становив прямої та невідкладної загрози для території США». Натомість сенатор Ліндсі Грем заявив, що «стаття ІІ дозволяє президенту діяти оперативно», а Конгрес завжди може «перекрити фінансування» для припинення небажаного конфлікту.
З точки зору міжнародного права, напад на суверенну територію іншої держави без мандату Ради Безпеки ООН або без доведення права на самооборону в рамках Статуту ООН кваліфікується як агресія. Міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі назвав удари «грубим порушенням» норм міжнародного права, нагадуючи, що право на захист мало б спрацювати тільки у випадку реальної атаки на американські об’єкти чи громадян.
Багато юристів міжнародного права, як професорка Йельського університету Уна Гетевей, вважають, що «відповідь США суперечить нормам Статуту ООН» і є «актом збройного конфлікту», навіть якщо Київ не направить сухопутні війська.
Прецедентом є ухвалення ще в 1973 році Закону про воєнні повноваження, який зобов’язує президента «радитися з Конгресом» перед залученням американських військ у збройні сутички. Однак і цю норму багаторазово ігнорували обидві палати парламенту, поступившись оперативності виконавчої влади.
Президент Буш-старший, Рейган, Клінтон та Обама всі ініціювали обмежені удари чи «спеціальні операції» без формального схвалення, що створило зону сірого правового поля. Водночас гучні рішення, як ухилення Обами від удару по Сирії 2013 року через відсутність підтримки у Конгресі, свідчать про тиск законодавців на обмеження президента.
У нинішньому випадку президент Трамп стверджує, що він вжив ударні заходи для «запобігання поширенню зброї масового ураження», аргументуючи невідкладність ситуації «імінентною» загрозою від ядерних об’єктів Ірану. Однак розвіддані показують, що Іран не мав повністю готової ядерної боєголовки, а керівництво МАГАТЕ не підтвердило існування невідкладної загрози. Для юридичного обґрунтування «самооборони» міжнародне право вимагає чіткого доказу атаки чи неминучої агресії, а не лише політичних заяв.
Наслідки такого поєднання внутрішніх та міжнародних правових колізій можуть бути глибокими. По-перше, знижується довіра до системи стримувань і противаг у США: якщо президент здатен вдарити самостійно по різних точках світу, Конгрес фактично втрачає роль законодавця воєнних дій. По-друге, Іран отримує аргумент для нових кроків у ядерній гонці, адже недовіра до дипломації підвищує цінність «ядерного щита». По-третє, держава-агресор ризикує втягнутися у затяжний конфлікт, який невідомо, коли та як завершиться, збільшуючи загрозу витрат і людських втрат у випадку подальших ударів або ескалації.
Наразі частина законодавців готує альтернативні резолюції про обмеження виконавчої влади та зобов’язання отримувати схвалення перед новими військовими діями проти Ірану. Однак реальні зміни вимагатимуть не лише гучних заяв, а й конкретного голосування та можливості «перекрити фінансування» для зупинки небажаних операцій. Аналітики вважають, що без чіткого механізму контролю над воєнними діями адміністрація залишатиметься у стані «правової невизначеності», а світ — у стані загальної тривоги.
Таким чином, хоча де-факто США не оголосили війну Ірану, вони вступили у стан збройних конфліктів, який підпадає під визначення «акту війни» за міжнародним правом і викликає серйозні питання щодо конституційності рішень Трампа. Подальша доля ситуації залежить від того, чи вдасться Конгресу відстояти своє право на оголошення війни і чи відбудеться повернення до дипломатичного формату, який передбачає чіткі правила та гарантії відповідності нормам Конституції і Статуту ООН.
